Азія, Донбас, війна, Шевченко-Будда: життя та подорожі Дмитра Коломойцева
Донецький художник Дмитро Коломойцев до війни понад 5 років подорожував з родиною країнами Азії. До України повернувся у справах у 2014 році. Невдовзі його мобілізували до армії. Як Дмитро використовував свій досвід подорожей та східної філософії на війні і як сьогодні живе у Києві у квартирі, де одна з кімнат стала художньою галереєю — розповідаємо у новому випуску подкасту «Персона».
Дмитро Коломойцев отримав економічну освіту, але за освітою не працював — займався дизайном та малюванням. Жив у Донецьку, згодом — у Києві, а коли в нього народилася донька, вирішив поїхати подорожувати до Азії. Подорож затягнулася на кілька років.
«Народилася дитина. Перші два роки цього не помічаєш, але потім починаєш думати, у що донька «вв’язується», ідучи до школи і так далі. Ми вирішили вчити її «на ходу» і відправилися для цього у подорож разом із письменником Любком Дерешем. Спершу поїхали на гору Синай до Єгипту. Дереш мав там якісь літературні завдання, а для нас це був початок подорожі».
Навчання донька Дмитра проходила англійською, але також вивчала мови тих країн, де опинялася її родина. За понад 5 років вони побували в Індії, Непалі, Таїланді, М’янмі, В’єтнамі, Камбоджі.
«Це була низка вдалих збігів обставин. Ми здали київську квартиру, в якій жили, за приблизно 800 доларів, і цих грошей практично вистачало на подорож. Якийсь час ми пожили на Синаї — це частина Єгипту, але специфічна. Ми мешкали у фактично дайверському поселенні. На березі Червоного моря, біля коралових рифів».
Пізніше, розповідає Дмитро, їх запросили до Непалу. Там разом із місцевими вони заснували маленький бізнес — купили частину готелю у центрі столиці країни Катманду, який здавали туристам.
«Ми хотіли таким чином вирішити свої проблеми (сміється). На якийсь час, звісно, це працює. Але потім все, від чого ти їхав, наздоганяє тебе в якійсь дуже екзотичній формі. Наші інвестори посварилися між собою, один із них вбив якогось свого колегу, потрапив до в’язниці й вийшов через 3 дні, бо дав хабар і мав якісь зв’язки в Непалі».
Так родина поїхала до Індії. Туди вони навідувалися вже раніше, бо взимку в Катманду немає туристів і робити там немає чого — вимикають світло, каже Дмитро. В Індії поселилися у регіоні поблизу давніх шиваїстських святинь — у селі на березі океану. Якщо ти знаходишся у цій країні довше, ніж пів року, треба робити собі окремий тип візи, який дістати складно, тому родина час від часу виїжджала у сусідні країни — на 3-6 місяців.
Дмитро розповідає, що в Азії його дивувало найбільше.
«Зовсім не такий образ життя, ніж той, за яким я спостерігав до цього і до якого звик. Вони подекуди займаються взагалі абстрактними речима — на погляд людини, що «не в темі». Вони дуже релігійні, ця риса пронизує всі сфери їхньої діяльності. Цілі спільноти людей живуть як один організм. У них все поділене, окремі групи виконують кожна свою функцію в цьому організмі, який сам по собі теж дивний.
Всі тобою цікавляться, бо ти різко від них відрізняєшся. Але з іншого боку ти розумієш, що це — варіант досконалого суспільства. Усі вони, по суті, почуваються щасливими. Завдяки цій своїй релігійності вони виробили власну філософію, цілі спільноти «заточені» під такі теми — хто я такий, що відбувається, що з цим робити. Тож вони взяли і вирішили для себе ці питання — у них є своя релігійна література, яка детально їм все це пояснює».
По-особливому в цих країнах ставляться до смерті. Там вона не вважається трагічною подією, це радше — окрема розвага.
«Біля великих храмів обов’язково має протікати яка-небудь священна річка, щоб кидати туди попіл після кремації. На одному її березі розташовані місця для власне спалювання тіл, а на іншому березі облаштовані місця для сидіння. Індуси з родинами приходять подивитися на всю цю кремацію».
***
У 2014 році Дмитро повертається в Україну, щоби вирішити питання з квартирою та різні справи, заїжджає також у Донецьк. Так він зі світу азійських країн потрапляє у місто, в якому на той момент тривають проукраїнські та проросійські мітинги, з’являються перші російські військові, а бойовики починають захоплювати адмінбудівлі.
«Усе відбувалося дуже дивно. Було відчуття, що все це — на кілька днів, занадто безглуздо воно виглядало. У мене ще була київська прописка, а це було тоді в Донецьку небезпечно — її могли використати як привід до будь-чого. Загалом я там провів місяців 5».
Тодішній Донецьк не дуже відрізнявся від будь-якого нинішнього міста на карантині, каже Дмитро — він старався якомога менше виходити на вулицю, бо це ставало дедалі небезпечніше. Зрештою йому вдалося виїхати в Київ. І тоді він отримав повістку — його мобілізовували на фронт. Він зібрався і поїхав на навчання.
«У мене тоді був якийсь такий настрій — що усі події, які з тобою відбуваються, дуже важливі. Призов для мене був такою подією».
На навчаннях Дмитро був у Рівному. Потім потрапив до 92 бригади Збройних сил України. На першу ротацію поїхав до міста Щастя на Донеччині. База військових розташувалася у колишньому піонерському таборі. Дмитро був зенітником, але зброєю цього калібру тоді якраз не користувались — вона була заборонена Мінськими угодами. Стріляли з автоматів та кулеметів.
Спершу небезпека не відчувалася, згадує Дмитро.
«Трохи уважніше ставишся до того, що з тобою відбувається, уважно виходиш на пости, наприклад. Для мене після Індії, коли картинка так різко змінилася, все це взагалі спершу виглядало як кіно про війну».
Пізніше бійці потрапили на ротацію до Мар’їнки та Красногорівки, і там усе виявилося по-іншому. Там же Дмитрові довелося й користуватися зенітними установками. Один із зенітників їхньої бригади дістав серйозні поранення.
«Там у нас уже працювала зенітка — було просто вже не до Мінських домовленостей. Одна з локації у Мар’їнці — довгий будинок якогось дитячого санаторію, і це вже і є передова. Одна частина будівлі наша, а друга вже фактично бойовиків.
Водночас я старався розуміти, що ситуація не дійде до повної безвиході, бо цим добре опікуються, крім тебе, й інші люди — щоби ти не мав «приводів до героїзму». Цього старалися не допускати: використовували дані розвідки, і, якщо хтось наближався до твоїх позицій, до тебе висилали групу підтримки. У мене була впевненість у своїх командирах — тим паче, ця бригада пройшла Іловайськ».
Дмитро розповідає, як використовував свій азійський досвід, перебуваючи на передовій.
«Мною весь час цікавились — я був для батальйону незвичним, не вписувався у все, що відбувалося. Тож усім було цікаво, як я «викручуюсь». Наприклад, в індійській релігійній літературі є цілий пласт творів про війну та воєначальників у цих умовах. У сучасному вигляді через серіал це викладено у «Махабхараті», я його записав на флешку і віддав у штаб свого батальйону, вони там його дивилися».
Любко Дереш передавав другові на фронт ароматичні палички, він роздавав їх військовим, пояснюючи, що за індійською філософією, дим від них відганяє демонічні сили. Загалом усе це відбувалося у веселій формі — «в армії дуже серйозних речей не люблять», каже Дмитро.
Окрім цього, він взяв на фронт блокнот, у якому робив замальовки: портрети бійців, зброю — усе, що його оточувало, малював навіть проєкти шевронів. Після демобілізації ці роботи стали основою для кількох виставок.
«Коли ти після всього цього повертаєшся, цивільне життя видається дуже неприроднім. Коли люди не розуміють, що вони кожного дня можуть померти. Дуже різні цінності — на війні і в мирному житті. І ті перші цінності — набагато сильніші».
Зараз Дмитро каже, що йому пощастило потрапити на війну.
«В окремі періоди здавалося, що для мене, як для людини, що багато подорожувала і жила іншим життям, було важливо зіштовхнутися з цією реальністю. Ти не можеш особливо нічого вдіяти, є лише правила, і якщо ти їх не будеш притримуватися — можеш загинути. Проаналізувавши це все, я зрозумів — дуже багато обставин склалося так, що я зміг туди потрапити».
У Києві після демобілізації Дмитро познайомився зі ще одним донецьким художником — Сергієм Захаровим, звільненим з полону. Туди він потрапив після того, як малював на вулицях окупованого міста карикатури на бойовиків. Разом вони заснували художнє об’єднання «Укрмакровсесвіт». Подільська квартира Дмитра Коломойцева, у якій і знаходиться об’єднання, знаходиться неподалік Кирилівської стоянки, де археолог Вікентій Хвойка у 1893 році знайшов кістки мамонта.
З художником Сергієм Захаровим
«Коли Сергій до мене прийшов, у мене вже якраз були роботи, пов’язані з війною. Він показав свої роботи, які робив після полону. З’явилася ідея організувати виставку прямо в мене у вільній кімнаті — винести меблі і зробити з кімнати такий галерейний простір. Отож, коли цю виставку анонсували і на неї прийшла певна кількість зацікавлених людей, ми перед наступною зустріччю почали думати, що ще і в якому форматі ми можемо робити. З’явилася ідея створити об’єднання різних художників, можливо, різних шкіл, але щоб вони мали певну спільну рису — щось, що підкреслює, що це українське мистецтво. Те мистецтво, яке стосується сучасного періоду, всього найцікавішого, що відбувалося і відбувається — революція, війна, те, що діється просто зараз.
Але зрештою ми вирішили взяти до уваги також весь період, у якому існувала Україна. Якщо говорити про минуле — вулиця на Подолі, де я живу, називається Кирилівською — це відоме місце, у якому Хвойка колись знайшов останки 66 мамонтів. Це досить відомий епізод української історії. Тому, навіть якщо ти малюєш мамонтів, ти якимось чином цю історію вже зачіпаєш».
Мамонт і Шевченко
Дмитро Коломойцев також має серію малюнків, на яких зображений Тарас Шевченко у різних буддистських іпостасях, в образі Статуї Свободи, космонавта або у масці від коронавірусу. Пригадуючи історію виставки «Квантовий стрибок Шевченка» Олександра Грехова, яку праворадикали назвали «українофобною» та порізали ножами, я питаю Дмитра — чи не стикався він із негативною реакцією на ті свої роботи, які надають сучасних образів історичним постатям.
«У мене таке було єдиний раз. Ми мали виставку в музеї Лесі Українки. У той же самий день чи за день до відкриття там вкрали мідний барельєф, який її зображував. А тут якраз почалася наша виставка. У мене була одна із дерев’яних скульптур — голова Лесі Українки, просто у трохи більш сучасному вигляді, в образі сучасних японських віртуальних співачок. Тож ми встановили цю дерев’яну скульптуру замість барельєфа, який украли, поклали до нього квіти. Наступного ранку виявилося, що директорка музею Лесі Українки взяла дерев’яну голову і поклала її в підвалах музею, і там вона і лежала, поки виставка не закінчилась».
UPD: Авторка подкасту поправила попередню розшифровку запису про те, що директорка музею взяла мідний барельєф, а не дерев’яний — що не відповідає дійсності — і перепрошує за помилку у тексті.
Ольга Русіна
