Історія викладача геометрії з Донецька, який став солістом оперних театрів у Києві, Мілані та Нью-Йорку

У черговому випуску програми «Персона» розповідаємо історію оперного співака з Донецька, який виступав на найвідоміших сценах Італії та США, але більшість життя працював у Київському оперному театрі.

Ведучі

Ольга Русіна

Історія викладача геометрії з Донецька, який став солістом оперних театрів у Києві, Мілані та Нью-Йорку
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/02/hr-persona-2020-02-13.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/02/hr-persona-2020-02-13.mp3
Історія викладача геометрії з Донецька, який став солістом оперних театрів у Києві, Мілані та Нью-Йорку
0:00
/
0:00

Уродженець Донецька Анатолій Солов’яненко виступав на сценах театру Ла Скала в Мілані та «Метрополітен-опера» у Нью-Йорку. Натомість кияни пам’ятають його зі столичної опери. За часів СРСР він отримував пропозиції переїхати також до Москви, але незмінно залишався у Києві, приймаючи в гостях світових знаменитостей. До того, як стати професійним співаком, працював викладачем геометрії, бо перша його освіта — це Політехнічний інститут у Донецьку.

На київських вулицях люди впізнавали його та просили зробити спільне фото, а на адресу помешкання, де Анатолій жив із дружиною та двома дітьми, регулярно приходили листи від шанувальників. Зараз молодший син співака — також Анатолій — працює головним режисером Національної опери. Він розповідає: музикою захоплювалися ще його дідусь із бабусею — брали участь в аматорських постановках «Наталки-Полтавки» та «Сватання на Гончарівці». Усе це відбувалося на околицях Донецька, де жила родина. Там досі стоїть будинок Солов’яненків, однак ця територія тепер — під окупацією.

«У батьковій родині справді любили співати. Вони не мали музичної освіти й не були ніколи фаховими музикантами, але мали прекрасні голоси, як розповідав батько, і брали участь у різних самодіяльних заходах. Тому «з молоком матері», як кажуть, батько увібрав цей спів, полюбив його, і далі його доля була тісно з цим пов’язана.
Після школи він поїхав до тодішнього Ленінграда — намагався вступити до консерваторії. Іспит із фаху в нього пройшов дуже вдало, але, коли дійшло до іспиту з музичних предметів — елементарної теорії, звичайно, він нічим із цього не володів, адже не мав формальної освіти».

                 Анатолій Солов’яненко

Відтак Анатолія Солов’яненка не прийняли на навчання. Але історія зі співом на цьому не закінчилася — на виході з консерваторії його наздогнала членкиня комісії.

«Підійшла жінка з приймальної комісії та сказала, що в нього — дуже цікавий голос. І якщо цей голос набуде відповідної огранки, є всі шанси стати гарним співаком. Знаючи зі вступної анкети, що батько приїхав із Донецька, вона написала листа Олександру Коробейченку, з яким була знайома і співала колись на різних сценах. Вона дала цього листа батькові й порадила знайти в Донецьку оперний театр, у якому працює Коробейченко, і звернутися до нього з цим посланням. І так батько прийшов до Оперного театру, стояв біля «вертушки», чекав на Олександра Миколайовича. Той виходив з репетиції, батько підійшов до нього з листом — так відбулося їхнє перше знайомство. Коробейченко не викладав у Донецькому музичному училищі (консерваторії тоді там зовсім не було), але мав кількох учнів, із якими займався приватно. Він запросив Анатолія Борисовича до себе додому, послухав його, і так почалися їхні заняття, які тривали десять років. За цей час батько встиг закінчити Донецький політехнічний інститут, сім років пропрацював викладачем на кафедрі графіки та нарисної геометрії, упорядкував методичку з нарисної геометрії, за якою ще майже 30 років вчилися у всіх споріднених вишах тодішньої УРСР, познайомився з мамою, яка прийшла лаборанткою на його кафедру, і в 1962 році він взяв участь у конкурсі художньої самодіяльності. Спочатку виграв міський конкурс, потім — обласний, і зрештою — всеукраїнський, або республіканський, як це тоді називалося».

                                      Анатолій Солов’яненко

У журі цього конкурсу працював Віктор Гонтар — директор Київського оперного театру. Наступного дня Анатолія Солов’яненка запросили на нову роботу. У його трудовій книжці зробили запис: «переведений з посади старшого викладача кафедри графіки й нарисної геометрії на посаду соліста-вокаліста Київського оперного театру імені Шевченка».
Наступного року співак виграв конкурс на стажування у міланському театрі «Ла-Скала». Туди вдалося поїхати завдяки угоді про обмін, яка існувала тоді між Радянським Союзом та Італією. Анатолій Солов’яненко був єдиним, хто їздив на таке стажування два роки поспіль. У цей час він посів друге місце на конкурсі «Неаполь проти всіх».

«У часи, коли не було Євробачення чи фестивалю Сан-Ремо, це був найпопулярніший пісенний конкурс, він транслювався у майже ста країнах світу. СМС-голосування чи якихось рейтингів також не існувало, і переможця визначали за листами, які приходили на підтримку того чи іншого виконавця — на це відводилося пів року. На підтримку батька надійшло майже дві тонни листів».

Після цього Анатолію Солов’яненку запропонували світове турне, але на нього не дала дозволу радянська влада — сам співак не мав права укладати жодних контрактів. Залишитися в Італії Солов’яненко теж не міг — в Україні була молода дружина та батьки. Після Італії його зарахували до Большого театру в Москві, але, пробувши там менше, ніж рік, він разом з іще одним українським співаком Миколою Кондратюком повернувся до Києва.

«У 1977 році він став першим українським співаком — солістом «Метрополітен-опера» у Нью-Йорку, де протягом двох сезонів виконував провідні тенорові партії в операх «Сільська честь» П’єтро Масканьї, «Ріголетто» Джузеппе Верді, «Кавалері троянди» Ріхарда Штрауса. Батько міг мати, і фактично мав, п’ятирічний контракт з цим театром, але у 1979 році розпочалася війна в Афганістані, і всім радянським співакам заборонили виїзд до США».

Це — запис 1977 року з «Метрополітен-опера», на якому Анатолій Солов’яненко виконує арію співака з опери Ріхарда Штрауса «Кавалер троянд».

***
Незалежно від того, чи мав Анатолій Солов’яненко увечері виступ, чи ні — його день був підпорядкований чіткому розпорядку, розповідає син співака.

«У батька був абсолютно фанатичний до цього підхід. Кожного дня, попри те, чи є виступ ввечері, чи немає, чи буде через два або три тижні, ранок починався із зарядки, потім він обов’язково робив дихальні вправи. Далі був легкий сніданок і година занять голосом. Так було щодня. Тому зв’язки він до останніх днів тримав у феноменальному тонусі, мав ідеальну вокальну форму.
Ніколи не курив. Вживав дуже мало алкоголю — хіба що на якомусь родинному святі чи після складної вистави міг випити червоного сухого вина кімнатної температури, і все».

Анатолію Солов’яненку нерідко приходили листи від фанатів, а люди на вулицях просили зробити з ним фото, особливо після вистав.

«Були листи і від фанатів, і від фанаток — іноді не зовсім «здорового змісту». На вулицях дуже багато людей підходили привітатися, було помітно, що його впізнають. Тоді ще не було мобільних телефонів, на які можна миттєво робити світлини, але якщо у когось був фотоапарат (десь в парку це траплялося рідко, а от після концертів — частіше), люди підходили по фото й автограф».

В ролі герцога Мантуанського з опери Джузеппе Верді «Ріголетто».

За 30 років роботи в Національному театрі опери й балету Солов’яненко виконав 18 оперних партій і записав стільки ж грамплатівок. Серед них — партія Андрія із «Запорожця за Дунаєм» Гулака-Артемовського, Фауста з однойменної опери Гуно, Альфреда з «Травіати» Верді, Надіра з «Шукачів перлин» Бізе, Рудольфа з «Богеми» Пуччіні. Любив і часто співав також народні пісні. Його родина досі зберігає частину листування з іноземними виконавцями, з якими Солов’яненко товаришував.

«Ще під час стажування в Італії він познайомився, наприклад, з видатною акторкою Джиною Лоллобріджидою. Вони дружили й переписувалися протягом усього життя. Потім, у 90-ті роки, вона приїхала до Києва, була у нас вдома. Дуже гарні взаємини — не дружні, але приязні — він мав із Пласідо Домінго під час роботи у Нью-Йорку. Потім цей контакт був втрачений і відновився вже після 1991 року. Мені було дуже приємно, коли рік тому, перебуваючи в Києві, маестро під час свого концерту в палаці «Україна» на честь пам’яті, як він сказав «колеги й друга Анатолія Солов’яненка», виконав пісню «Чорнії брови, карії очі», яку спеціально вивчив українською мовою».

Анатолій Солов’яненко підтримував контакти із митцями з Заходу, та водночас ніколи не був членом Комуністичної партії, на відміну від багатьох митців у часи Радянського союзу, принципово не виконував радянських пропагандистських опер. Попри це, комуністична влада не тиснула на нього так, як могла б.

«Тут треба сказати, що його дуже любив Брєжнєв. Він абсолютно щиро вважав, що пісня «Чорнії брови, карії очі» — це про нього. Батько мусив співати її на всіх урядових концертах. Коли Брєжнєв помер, Анатолій Борисович ще років п’ять не міг її виконувати — так набридло. А на концертах глядачі постійно передавали записки з проханнями заспівати саме цю пісню, бо люди дуже її любили».

Утім, Солов’яненко все одно мав дуже обмежені можливості виїзду за кордон. Уже після розвалу СРСР він довідався про численні запрошення, які приходили на його ім’я і про які йому навіть не повідомляли. Керівництво відписувало на них — що співак нібито хворіє, зайнятий або просто відмовився. Радянські виконавці тоді не могли встановлювати прямі зв’язки з іноземними інституціями, а контракти розподілялися у Москві серед «своїх».

Навіть зараз неможливо видати повне оцифроване зібрання виступів Солов’яненка. На Youtube є окремий канал, присвячений співаку, де зібрані деякі з них. Платівки він записував у фірмі «Мелодія» у Москві, і вона досі має суміжні права на ці записи. Вони діють 70 років.

«Ніхто з нас не може нічого самостійно робити з цими записами, сама фірма також нічого не робить. Так само вони не погоджуються на те, аби ми отримали чи викупили частину суміжних прав. А зараз зі зрозумілих причин уже немає можливості вести з ними будь-які перемовини. Навіть якщо ми маємо частину цих записів і заливаємо їх на Youtube, через дуже короткий час сервіс видаляє їх за скаргою «Мелодії».

***
Окрім співу, Анатолій Солов’яненко захоплювався живописом, збирав домашню бібліотеку, грав у шахи, згадує його син.

«Він колекціонував альбоми, присвячені образотворчому мистецтву і дуже добре в цьому розбирався. Розуміючи, що ніколи не буде мати якоїсь власної галереї, він збирав альбоми з репродукціями. А ще — захоплювався грою у шахи, був дуже сильним гравцем».

                                   Анатолій Солов’яненко-молодший

Анатолій Солов’яненко помер несподівано. Наприкінці липня 1999 року зранку зібрався і вирішив поїхати на дачу, яку родина має у Козині. Хотів навести порядок, наступного дня у гості мав приїхати посол Італії — згадувала його дружина Світлана. Того дня і вона, і син бачили Анатолія востаннє — він помер від інфаркту. Йому було 66 років. Там же, у Козині, де Анатолій Солов’яненко похований, зараз можна відвідати його музей. А на орбіті Юпітера є названа на його честь мала планета.