«Художниця, яка також садівниця»: історія Алевтини Кахідзе

Художниця Алевтина Кахідзе навчає дітей, створює мистецькі акції та перформанси, а також займається садівництвом. Минулого року її мама — жителька окупованої Жданівки — померла на блокпосту, коли їхала «відмітитися» для отримання пенсії. Про її життя під час війни розповідає проект Алевтини під назвою «Клубника Андреевна» у програмі «Персона»

Ведучі

Ольга Русіна

Гостi

Алевтина Кахідзе

«Художниця, яка також садівниця»: історія Алевтини Кахідзе
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-persona-2020-03-26.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-persona-2020-03-26.mp3
«Художниця, яка також садівниця»: історія Алевтини Кахідзе
0:00
/
0:00

 

Це  — фрагмент перформансу «Конструювання політичної правди», який у грудні 2018 року художниця Алевтина Кахідзе провела у Мистецькому Арсеналі. Вона відповідала на гострі чи контраверсійні політичні питання з різних позицій  — уявляючи досвід туриста, медіатора, людини, яка не дивиться телебачення тощо. Торік, перед другим туром президентських виборів в Україні, художниця повторила перформанс  — відповідаючи на питання, що стосувалися самих виборів та кандидатів на пост глави держави. На початку цього року – провела проект «Казки Клубніки Андріївни»а нещодавно в Національному художньому музеї відкрилася виставка «Construct Gender» про гендерні ролі у сучасному суспільстві.

Алевтина Кахідзе, автор фото: Ksenia Kolesnikova

Алевтина Кахідзе, окрім  мистецьких акцій та перформансів, навчає дітей, малює та проводить резиденцію для художників у селі Музичі під Києвом, де нині живе. Вона навчалася у Дніпрі, Києві та Маастріхті в Нідерландах. Народилася у Жданівці на Донеччині. Нині це  — окупована територія. Там до кінця свого життя залишалася мама Алевтини  — вона померла на блокпосту, коли їхала на підконтрольну територію «відмітитися» для отримання пенсії. Її звали Людмила, але більшість людей знають її як Клубнику Андреевну  — героїню мистецького проекту, серії малюнків та текстів, які Алевтина створила на основі розмов із мамою.

Алевтина Кахідзе у дитинстві з матірю, фото: Коля Шереметьев

Людмила Кахідзе працювала вихователькою. Один хлопчик не міг запам’ятати, як її звати  — і вигадане ним ім’я дало потім назву серії малюнків про матір художниці. Алевтина згадує, що в її дитинстві мати завжди вигадувала розваги і для неї, і для сусідських дітей.

«У мене була фантастичне дитинство. Через маму. На нашій вулиці всі мешкали у приватних будинках  — їх називали фінськими, чомусь був такий період, коли фіни надавали дерев’яні будиночки для шахтарських містечок, потім їх обклали цеглою. У кожному будинку на нашій вулиці були діти — нас ніхто не контролював — бігали, куди хотіли, ми навіть могли добігати до шахт. 

Тут треба пояснити, як побудоване невелике шахтарське містечко, як-от Жданівка. У нас жило десь 14 тисяч людей. Дуже близько, може, за 5 чи 6 кілометрів, розташовані шахти. А шахта  — це завжди адміністративний комплекс. У нас в ці будівлі можна було прийти, випити газованої води з кранів, посидіти на кріслах. Натомість далі починалися вже безпосередньо місця, де видобували вугілля, «кочегарка» тощо».

Алевтина з дитинства хотіла бути художницею, і у 12 років пішла до найближчої художньої школи в Єнакієвому. Однак через два роки розчарувалася. Після закінчення школи навчалася у Дніпрі  — в Академії будівництва та архітектури на факультеті промислового та цивільного будівництва. Через кілька років Алевтина вирішила, що це  — не те, вона все-таки й далі хоче бути художницею. Так у 1995 році вона потрапила в Київ з бажанням вступити до Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Вступити в Академію Алевтина змогла не відразу. Три роки вона працювала та готувалася до іспитів. На початку жила у майстерні художників та тодішній вулиці Фрунзе. Вони працювали там вдень, а ввечері поверталися до своїх домівок  — пригадує Алевтина. Вона ж знімала там частину кімнати в майстерні.

«Це був доволі складний час. На моїх очах відбувалася величезна приватизація країни. Як вона стосувалася мене? Мені треба було заробляти гроші, щоб було на що жити і платити за підготовчі курси до НАОМА. Я тоді викладала математику і займалася заповненням документів, які, я б сказала, зробили цю приватизацію можливою. Тоді з’являлися акціонерні товариства, за допомогою яких той, хто мав ресурси, міг скуповувати ваучери. 

Зараз, коли я подорожую і говорю з людьми на Заході — у Німеччині, Швеції  — про український контекст, мало хто з них розуміє, як так сталося, що у нас багато людей раптово стали заможними, як з’явилися олігархи. Я розповідаю їм, що бачила на свої очі, як відбувалася приватизація, і приймала у ній участь  — заповнювала ці документи, копії паспортів, ідентифікаційні коди, самі ваучери… Мені був 21 рік, я не розуміла тоді, що саме роблю  — почала розуміти тільки пізніше». 

Алевтина зазначає, що, вступивши до НАОМА, за два роки також розчарувалася у навчанні там  — вправи та завдання, на її думку, не стосувалися дійсності, і вона не розуміла, де може використати здобуті навички. Алевтина компенсувала це, ходячи до Центру сучасного мистецтва при НАУКМА, де виставляли роботи митців другої половини ХХ століття і початку нового тисячоліття. Там же були програми для молодих художників. Так Алевтина потрапила на семінар до Словаччини і познайомилася там із художником-аматором із Австралії. Вони потоваришували, він запросив Алевтину в гості. Вона подала документи на візу  — але в посольстві відмовили.

На основі своєї нереалізованої поїздки до Австралії Алевтина створила мистецький проект про своєрідну «нову Залізну завісу», який додала до свого портфоліо. З цим тоді ще невеликим доробком художниця подалася на навчання в Академії Ян ван Айка у Нідерландах. Її прийняли, однак виїхати виявилося не так просто. Так, посольству Нідерландів треба було надати довідку про те, що в Україні немає навчального закладу аналогічного рівня, тому ґрант, який надається Алевтині  — виправданий. На підставі цієї довідки, знову-таки, мали видати візу.

«Я пішла в Міністерство культури, пояснила, що мені потрібна така довідка. Вони відповіли  — як ми можемо її видати? Ми ж маємо знати, що це за академія, аби порівняти її з тими закладами, що є у нас. Я написала в Академію Ян ван Айка і попросила їх розповісти про себе. Вони надіслали мені довгий лист, я принесла його в Міністерство культури. А вони кажуть  — так це ж англійською.

лист 1

Лист 2

І я йду, перекладаю все це у перекладацькому бюро, приношу знову в Міністерство культури. Нідерландці там все порозписували  — це Алевтина, молода художниця, її заявка була обрана із п’ятисот, і ми їй даємо грант  — 17 680 євро на два роки. Людина в міністерстві, яка дивиться цей лист, доходить пальчиком до суми і бачить, про кошти йде мова. Уперше в житті я побачила, як хтось натякає мені, що хоче від мене хабар. Я звідти вийшла  — і пішла в посольство. 

Приходжу в посольство, приношу всі документи, і працівниця мене питає  — де ця довідка. Я кажу  — немає. Вона пояснює, що не може прийняти в мене документи. Я питаю, чи можна поговорити з послом, і вона відповідає  — так. Виходить посол, я пояснюю, що не можу дістати цю довідку. І він дає мені візу». 

Документ з Міністерства культури Алевтина зрештою таки отримала  — але вже після усіх дедлайнів і тоді, коли він їй був уже непотрібний.

Лист 3

«Це не про те, що я якимось чином «обходила систему». Думаю, це  — про відчуття власної суб’єктності, коли ти впевнений, що щось можеш і маєш отримати, певний «creative» у рішеннях. Я переконана, що це важлива річ, якої українцям не вистачає». 

***

Після навчання у Маастріхті Алевтина повернулася в Україну, продовжувала займатися мистецтвом. Війна розділила її родину  — мама художниці залишилася у Жданівці, на окупованій території. Алевтина спілкувалася з нею телефоном, створювала замальовки з маминого життя, додавала до них фрази, уривки діалогів, короткі описи  — і викладала це на Фейсбуку на сторінці проекту «Клубника Андреевна».

Авторство: Anna Lenchovska, Освітній центр «Простір толерантності»

Мама Алевтини займала проукраїнську позицію і не приховувала цього. Казала: «Что мне могут сделать эти «днровцы»  — разве что убить»,  — згадує художниця. Вона пояснює  — її мати завжди була прямолінійною та принциповою, їй важливо було мати власну думку та можливість її висловити.

«У неї було дуже загострене відчуття власної думки, у радянські часи вона мала через це багато проблем  — я це пам’ятаю. 

Що потрібно людині для того, аби відчувати себе людиною? Для моєї мами, щоб відчувати себе собою, потрібно було сперечатися зі своїми подругами чи сусідами на ринку щодо політики, скажімо. Як це видно в тексті? Наприклад, вона мені говорить: «Гавкались, гавкались сегодня на рынке, я все равно отгавкалась». Очевидно, що вони не сперечалися щодо якихось рецептів абощо  — вони сперечалися з приводу війни.

Це було її бачення, її характер, її майже талант конфліктолога, я б сказала. Є історія про те, як до мами приїхали родичі і вона їм сказала одразу так: «Давайте не ходить вокруг да около, вы за кого?». Вони відповіли, що виступають за «ДНР». Мама їм прямо заявила, що вона  — за єдину Україну. І далі всі просто сіли пити чай. Я наводжу цю історію не для того, щоб сказати  — от позитивний приклад! Але це все ж-таки про можливість існувати поруч». 

Мама Алевтини Кахідзе померла на контрольно-пропускному пункті самопроголошеної «ДНР» 16 січня минулого року — у жінки зупинилося серце. Вона їхала на підконтрольну територію, щоб «відмітитися» для отримання пенсії.

«Зараз в Україні з’являється риторика щодо ініціатив з примирення. Я дуже чутлива до цієї теми, слідкую за нею, і нещодавно багато читала про нову державну платформу під назвою «Платформа примирення» та її ініціатора Сергія Сівохо. Я слідкувала за тим, як проходила презентація цієї платформи  — передивилася дуже багато відео, потім читала його Фейсбук-сторінку. Я відчуваю розгубленість, бо, з одного боку, розумію, про що йдеться  — що є бажання налагодити довіру між цивільними людьми тут і на окупованій частині Донбасу. Я дивилася виступи помічниць Сівохо  — наприклад, Марину Черенкову, яка приходила на Громадське телебачення і розповідала, як вона це бачить. Я відчуваю щось подібне, мені здається, що ініціатива, у рамках якої могли би говорити цивільні  — це важливо, цього бракує. Але це дуже делікатна і складна тема.  Я сама приблизно це й роблю останні 5 років  —  дуже багато спілкуюся зі своїми сусідами, знаю, що відбувається у моєму місті.  Я підтримувала зв’язок не тільки з мамою. Але я ніколи не відчувала, не вірю і не думаю, що будую мир у тому розумінні, яке Сівохо вкладає у це слово. 

Для мене мир  — це не можливість бачити різні позиції. Для мене це політична ситуація, коли навколо не стріляють. Тобто тут є дуже багато спекуляцій  якщо слова: примирення, мир, діалог, небажання війни йдуть через кому і дорівнюються.  Діалог  — це зрозуміти іншого. Чому, наприклад, ці мої родичі виступають за «ДНР»? Що вони мають на увазі, чого вони чекають? Але якщо я їх зрозумію — це ще не значить, що мир настане. 

Наразі все, що я читаю у пана Сівохо, мене лякає. Це якась каша і використання слів, які мені всі разом здаються токсичними». 

***

Алевтина зараз живе у селі Музичі під Києвом, де має будинок і ділянку землі, на якій вирощує різні рослини. Вони часто з’являються на її малюнках, в Інстаграмі Алевтина підписана як «художниця, яка також садівниця». Каже, що велика політика для неї дуже подібна до садівництва.

«Я поїхала до Слов’янська, коли його звільнили після 84-денної окупації. Вона у них почалася у квітні, а закінчилася в липні. Багато садівників, які вже встигли посадити свої рослини, поїхали і повернулися вже влітку. Одна із жінок розповіла мені, як, повернувшись, побачила свої томати серед бур’яну. Безперечно, все її уявлення про те, яким має бути сад, спиралося на те, що біля її фантастичних томатів не повинно бути жодного страшного бур’яну. Вона почала звільняти томати  — цілий день виривала шкідливі, на її думку, рослини. Наступного ранку вона прийшла на город і побачила, що на землі лежать і вирвані вчора бур’яни, і її томати. Чому? Їх вбило сонце. Вони не звикли до такої кількості сонячного світла.

Ця історія для мене  — про нечутливих садівників. Й історія про деокупацію Донбасу  — так само; якби Сівохо запросив мене на презентацію своєї платформи, я б розповіла саме про цю жінку з її томатами. Бо можна з’явитися і розповідати, що ми будемо «звільняти томати», але водночас може статися, що ідея «більшого простору для томатів» закінчиться невідомо чим. Тому сад для мене  — це цікава основа і привід, аби говорити про те, чим є чутлива політика і як садівник може надати усім, дуже різним, рослинам можливість бути поруч, але й контролювати водночас. Я власне створюю сад, який можна залишати надовго без догляду і хвилювання, що бур’ян поглине. Навіть назву вигадала – сад Дорослий».