Леонід Биков: режисер, який прагнув неба

«Як же ви не помітили, ми ж сьогодні над моєю Україною билися!

Та як тут помітиш, ті ж самі поля, дороги, села…

А ось і ні. А повітря інше, а небо синіше і земля зеленіша!…» — скаже щемливо про рідну землю герой Леоніда Бикова капітан Титаренко на псевдо Маестро.

Стрічку про співочу ескадрилью льотчиків-винищувачів Биков замислив мінімум за 20 років до того, як почались зйомки. Відомо, що сценарій пролежав років з 10, але про це розповімо згодом. Єдина кінохроніка, яка зберегла пряму мову режисера твердить: у фільмі окрім іншого Леонід Биков здійснив мрію життя — опанував небо.

«Зараз ви будете дивитись фільм «У бій ідуть лише «старі». Це моя дитяча мрія, не вийшов з мене льотчик. Рушив я у другу ленінградську спецшколу в 1943 році вчитися літати, але зрештою вигнали мене. Я розплакався. У льотчику на той час було 136 сантиметрів зросту і льотчик не вийшов. Хотілося пізніше стати льотчиком, але став таки артистом».

До слова, теж не з першого разу. Після невдалих спроб стати льотчиком, Леонід Биков повертається на Донеччину, до Краматорська. Там він за наполегливим проханням його батька Федора вступає до машинобудівельного технікуму, аби продовжити татову династію, згадує в одному з інтерв’ю донька Леоніда Бикова Мар’яна.

«Страшніше у його житті нічого не було, ніж цей рік опанування інженерної науки. Він поїхав після 9 класу, провчившись рік у технікумі. Тоді точно визначився, що це не його, що робочу династію не продовжить. Він поїхав до Києва, до школи-студії, яка відкрилась при кіностудії Довженка».

Згодом щодо цього вступу в Києві будуть різні чутки. Мовляв, Леонід Биков тоді із гуркотом провалився, і його не взяли до театрального. Та донька твердить — це неправда. Конкурсний відбір Биков здолав без проблем, адже ще у льотній школі йому пророкували майбутнє артиста. Втім, далі творчого конкурсу тато не пройшов через відсутність атестату про середню освіту. Його доведеться здобувати, знову повернувшись додому, вже востаннє так надовго. Рік Биков вчиться у 10-му класі, а далі рушає до Харкова і таки вступає у театральний.

«Мене поселили в 11 кімнату, у якій він (Леонід Биков — ред.) жив. Ліжка наші були поруч. Ці безсонні ночі, розмови відкрили мені одразу цю людину. На все дивився з посмішкою. Посмішка чарівна була», – зі спогадів друга Леоніда Бикова режисера Миколи Мащенка, з яким познайомилися ще у гуртожитку Харківського інституту та товаришували чи не все життя.

Про гумор Бикова досі часто-густо згадують у Харкові. Там легендарний актор не тільки вчився, але й «смакував» свої перші оплески та першу «сцену». У театрі Шевченка він пропрацював майже 10 років.

«По ньому в Харківському театрі залишилась дуже світла пам’ять. Розповідали, що грали якусь виставу «плаща і шпаги», Леонід Биков мав винести в фіналі на таці величезні келихи з вином, які мали урочисто випивати. Він в ці келихи помістив по маленькій рибці з акваріума. Усі вийшли на сцену, розсміялися, пити вже ніхто не зміг», — розповідає Олекса Кравчук, нині режисер Львівського театру «І люди, і ляльки».

У минулому — актор того ж Харківського театру Шевченка, щоправда, часів після Бикова.

«Дуже багато хто його не любив і заздрив йому у Харківському театрі. Уявіть собі, Харківський театр академічний, вони приїжджають на гастролі в Краматорськ, де приїжджають ці корифеї всі, які звикли бути лауреатами Ленінських, Сталінських премій… Вони виходять на перон, а зустрічають Бикова, оцього молодого пацана, якого побачили в кіно! Безумовно, це породжувало величезну заздрість».

На той момент у Леоніда Бикова вже є «зіркові» ролі у кіно. У 1954 він зіграє Петю Мокіна у «Приборкувачці тигрів», а за рік виконає свою першу головну роль – Максима Перепелиці в однойменній комедійній стрічці.

«Биков мав зніматися в «Шинелі» Гоголя у Баталова. Він вже був затверджений на роль, раптом наша адміністрація (адміністрація Харківського театру — ред.) обмежує ці зйомки. Не дозволяє їхати, бо тут якісь свої вистави. Це було великою травмою для Льоні, адже коли ти отримуєш таку роль і тебе не пускають, це ніби творче вбивство. Я можу навести таких прикладів безліч. Це і було поштовхом, чому Леонід Биков поїхав до Ленінграда (сучасна назва міста з 1991 року – Санкт-Петербург — ред.)».

Це історія зі спогадів актора Миколи Борисенка — харківського колеги та друга Бикова. Саме з ним Леонід триматиме зв’язок після від’їзду із Харкова до Ленінграда. Листування триватиме роками навіть тоді, як Биков повернеться в Україну — сценаристом на кіностудію Довженка, згадує режисер Олекса Кравчук.

«В одному з листів Борисенко писав, що йому пропонують перейти деканом в Харківський театральний інститут, бо в театрі щось не складається і так далі. Леонід Биков пише йому: «На жаль, на сьогодні театр перетворився в конюшню, театром керують конюхи, яким теж треба їсти».

Саме із листування, яке оприлюднив за життя Микола Борисенко, стане відомо, що Биков постійно стикався із заздрістю. Навіть на «Ленфільмі» настав час, коли Биков «зупинився», а радше був зупинений, згадує Олекса Кравчук.

«Йому і в Санкт-Петербурзі через кілька зіграних ролей не давали можливість далі розвиватись як актору, як режисеру. Він знімав там «Фітілі» – фільми, сюжети коротенькі, щось писав, але для серйозної роботи йому не дали можливості, знов ця заздрість».

Тож у Ленінграді Бикову не вдавалося реалізувати свої режисерські задуми на повну. Можливо це, а можливо і наполегливі прохання з Києва стати одним зі сценаристів кіностудії Довженка таки вплинули на рішення Бикова повернутись в Україну. Цей крок його донька Мар’яна згодом назве найбільшою помилкою в його житті:

«На студії його зустрічають повним бойкотом і фразою: «Понаїхали тут генії!». Був бойкот суцільний, він це дуже важко переносив. Він ставив питання собі до кінця життя: «Навіщо? Навіщо було кликати і вмовляти, якщо я тут не потрібен?».

«Він приїжджає до Київської кіностудії, але це теж клоака на той час. Його ніби кличуть, але він знову сидить без роботи. Пропонує свої сценарії, свої речі, але йому не дають працювати», — каже режисер Олекса Кравчук.

Легендарну історію про музичну ескадрилью довелося «пробивати» на екран роками. Взяти лише цифри: сценарій Биков написав десь 1965 року, знімати стрічку взялися через 8 років. Аби зйомки зрушили з місця, Леонід Биков навіть звертався за допомогою до бойових льотчиків — героїв Радянського союзу. Тим фільм припав до душі.

https://youtu.be/xHFSwZhgt6U

«Якась там історія була дуже цікава, де вони з Шукшином були номіновані на премію — фільм Шукшина «Калина червона» і Бикова «У бій ідуть лише «старі». Биков, коли дізнався, то відмовився від номінації, аби премія дісталась Шукшину. Вони потім стають величезними друзями. Цей такий людяний момент, який був неймовірно притаманний Бикову. У мистецьких колах, крім таланту, має бути дуже крута етика, як в самураїв».

«Мені здається, що в кожній своїй ролі — він, тому що воно все таке живе. Навіть зараз, стільки часу пройшло, а дивишся: він не грає, він живе. Останні його роботи — він просто живий».

Мало хто знає, що під час зйомок останнього свого фільму «Ати-бати, йшли солдати» Биков почувається недобре. Він щойно з лікарні, куди потрапив із другим інфарктом. Там Биков напише свій прощальний лист до друзів. У ньому він звернеться зокрема до Івана Миколайчука, з яким подружився під час роботи на кіностудії та друга юності режисера Миколи Мащенка. Проситиме опіки для сім’ї та щоб прощання із ним було коротким.

«Не кажіть ні слова, тільки «прощай» і пісню «Клен кудрявий» хай виконає моя ескадрилья», —  згадує Микола Мащенко.

Лист прощання, на щастя, був передчасним. Після того інфаркту Биков проживе ще три роки. Почне знімати нову стрічку «Прибулець», втім встигне зробити лише проби та кілька зйомок. 11 квітня 1979 року неподалік від Києва Леонід Биков загине у автокатастрофі.

«Земля це складно, це дуже складно» — це фраза з останнього незавершеного фільму Леоніда Бикова, який так і не побачив світ. Загалом він зіграв у 23-х стрічках, зняв 5 власних і таки навчився керувати літаком.

«Тільки українська земля може народити таких людей — неймовірно сонячних, неймовірно щирих, енергетичних і сповнених якоїсь колосальної любові стосовно всього. Це ж тільки у нас таке може бути», — режисер Львівського театру «І люди, і ляльки» Олекса Кравчук.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS