Літопис ХХ століття. Історія донбаського фотографа Марка Залізняка

Фотограф Марко Залізняк народився на Донбасі за кілька років до сінематографу братів Люм’єр. Прожив майже сто років, переживши обидві Світові війни, Голодомор та колективізацію українських сіл. Усе це знімав та залишив після себе сотні фотографій. Про нього сьогодні розповідаємо у подкасті “Персона”.

Ведучі

Ольга Русіна

Літопис ХХ століття. Історія донбаського фотографа Марка Залізняка
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-persona-2020-04-09.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-persona-2020-04-09.mp3
Літопис ХХ століття. Історія донбаського фотографа Марка Залізняка
0:00
/
0:00

Навіть якщо ви раніше не чули ім’я Марка Залізняка, то точно бачили його фотографії  — ними дуже часто ілюструють виставки, тексти та відео про Голодомор. Але знімав він не тільки це: Марко Залізняк помер на 90-му році життя, був на Першій та Другій Світових війнах, бачив голод та колективізацію в Україні. Наразі відомо про сотні фотографій з його архіву, які вдалося знайти; імовірно, їх може бути й кілька тисяч.

Залізняк народився 1893 року у селі Сергіївка на Донеччині. Тоді, в кінці 19  — на початку 20 століття, фотографія перестала бути тільки заняттям фізиків і ставала дедалі популярнішою серед звичайних людей. Самі апарати були важкими, знімали за допомогою скляних пластинок. З’явилися перші фотоательє, де можна було зробити індивідуальний або сімейний портрет, а також відретушувати знімки.

Письменник та літературознавець Олександр Михед досліджував спадщину Марка Залізняка  — фотографії, щоденники, спогади про нього  — для книги «Я змішаю твою кров з вугіллям. Зрозуміти український Схід». Він розповідає — перший фотоапарат Марко Залізняк купив у 12 років за наколядовані гроші.

«Коли йому було 12 років, він наколядував на Різдво 4 з половиною рублі сріблом. Спитав у батька, що можна зробити з цими грошима, і той дав йому перший урок, який звучав приблизно так: «Гроші мають працювати на твою справу». Так Марко вирішив вкласти їх у фотоапарат  — придбав апарат фірми Анатолія Вернера. Пізніше він згадував, як складно тоді було дістати, наприклад, пластинки для фотографування. Утім, перші фотографії Залізняка датовані саме цим часом. Є, приміром, своєрідне «селфі», на якому зображені троє дітей з різним реманентом для колядування, серед них  — Залізняк, за допомогою шворки фотографує  і себе. Тобто вже тоді фотографія для нього була не просто фіксуванням речей, а й можливістю експериментувати з технікою». 

У своїх щоденниках Марко Залізняк згадував, як поступово вчився і фотографувати, і проявляти знімки:

«І ось я почав фотографувати. Проявляв знімки в конюшні у темному кутку, при відкритих дверях, і отримував чорну пластину. Батько, посміхаючись, мені говорить: «На коробці написано «Фотокартонет», значить карток нет». Але згодом до нас у село приїхало німецьке сімейство, і я побачив, як їхній син проявляє фото в кімнаті, зовсім закриваючи вікна ковдрою. Я став робити так само, і в мене почали гарно виходити знімки».

Професійно зайнятися фотографією Марко Залізняк зміг у роки Першої Світової війни, коли йому було трохи більше 20-ти. На фронті він був офіційним фотографом, розповідає Олександр Михед:

«У своїх спогадах він описував, як проходили випробування для таких фотографів. Мало було сказати, що ти можеш фотографувати: треба було вхопити композицію, попрацювати з витримкою і так далі». 

Бойцы Брест Литовского полка на привале во время Первой мировой войны, Галиция, 1914—1916 годы/ Джерпело – Центральний державний кінофотофоноархів імені Г. Пшеничного

У 1916 році фотографія Залізняка опинилася на обкладинці журналу «Огонек», що у ті роки було величезним успіхом. Його фронтові фотографії також регулярно виходили у кількох рубриках журналу.

«Я гортав усі ці підшивки, вони також доступні онлайн. Надзвичайно цікаво, у якому контексті там з’являються роботи Залізняка. З одного боку  — є його знімки, що зараз належать до приватних чи музейних колекцій, є роботи з Центрального державного кінофотофоноархіву імені Г. Пшеничного у Києві. Але інший варіант публікацій фотографій Залізняка саме цього періоду  — це обкладинка «Огонька», рубрика «Вести с полей» чи «Вести с театра военных действий», де його знімки також часто з’являлися. Коли Залізняк отримав новину про публікацію на обкладинці журналу, співслуживці винесли Марка на руках та підкидали його на радощах догори  — це була подія великого масштабу».

Труженики колхоза имени Демьяна Бедного Гришинского района Донецкой области перед выездом на весенний сев, 1931 год/ Джерело – Центральний державний кінофотофоноархів імені Г. Пшеничного

Маркові Залізнякові ми завдячуємо також світлинами з експедиції Дмитра Яворницького. У 1931 році історик запросив Залізняка бути фотографом експедиції на узбережжі Дніпра. Він не раз знімав і самого Яворницького, збирав на його прохання етнографічні матеріали, гостював у нього вдома, вони роками листувалися. Саме він робив останні прижиттєві фотопортрети історика. Так, в одному з листів Яворницький писав Залізнякові:

«Це є живі картини з живого життя українського народу, дорогий матеріал для науки етнографії. Йдіть і далі по тому ж шляху: знімайте характерні типи людей, їхні житла, одежу, хазяйські приладдя, худобу — все, що коло чоловіка й для чоловіка. Записуйте народні пісні, казки, прислів’я, загадки, окремі виразні слова, лайки, вуличні прізвища — в усьому цьому виявляється душа, серце, розум, бажання живого чоловіка».

Члены археологической экспедиции под руководством Дмитрия Яворницкого и их помощники направляются на раскопки, 1920 е годы Центральний державний кінофотофоноархів імені Г. Пшеничного

Так Залізняк і знімав. Він оселився на хуторі Романівка поблизу села Удачне на Донеччині і роками фіксував усе, що відбувалося навколо нього: колективізацію, розкуркулення, голод. На звороті карток він залишав коментарі. Ось один із них:

«При обыске обнаружена утайка зерна у Пантелеймона Емца. Председатель гнет маты самому лучшему хлеборобу района Емцу в присутствии начальника НКВД. Который как всегда: «Снимай, Железняк, нам вредителей». (…) Пантелеймона повезли на Соловки и там он погиб в Сибири, в лагере».

Раскулаченные крестьяне села Удачное Красноармейского района Донецкой области Центральний державний кінофотофоноархів імені Г. Пшеничного

Коли почався голод, Залізняк обміняв на хліб дві свої медалі з Першої Світової війни  — Георгіївський хрест IV четвертого  ступеня та срібну медаль «За усердие». Щоб урятувати сім’ю, він вивіз її з села, а сам влаштувався на будівництво заводу поблизу станції Гришине  — робітникам заводу видавали хлібні картки. Розповідає Олександр Михед:

«У цій історії є дві сторони медалі. З одного боку, його запрошували бути офіційним фотографом під час розкуркулення, він зафіксував дуже багато таких випадків  — зазвичай саме його фотографії фігурують під час роковин Голодомору. Інша сторона медалі  — те, що він у різні періоди свого життя залишав різні свідчення. Для мене дуже важливою в архіві Залізняка є фотографія, на якій зображені дружина і син Андрій  — «підмальована», тоді чорно-білі фотографії підмальовували, стилізуючи під кольорові  — і на звороті якої рукою Залізняка написана заява про вихід із колгоспу, що, на його думку, є «абсолютно злочинною формою побутування». Важливо, що він залишав не лише велику кількість візуальних свідчень, а й численні записи».

Олександр Михед пояснює — це може стати ключем до розуміння того, якою людиною був Залізняк і яку позицію він займав. Багато свідчень, що збереглися до наших днів, залишаються дуже суперечливими.

«З одного боку, зберігся рукопис листа доньки Залізняка до Сталіна, у якому вона пише «Дорогий Йосифу Віссаріоновичу, допоможіть, немає, що вдягнути, у мене крутиться голова, я втрачаю свідомість і не можу сфокусуватися на навчанні». Разом з тим є сімейний переказ про те, що Залізняк віддав дружині останні гроші і попросив її купити портрет Сталіна. Коли вона це зробила, Залізняк поставив портрет на стіл, зняв черевик і почав бити ним портрет. У нас немає жодних доказів  — окрім родинних переказів  — про те, що це насправді відбулося. Але все одно є подальші свідчення, які залишив Залізняк про своє ставлення до радянської системи». 

Марко Залізняк не зазнав за життя жорстоких репресій, однак збереглися згадки про те, що його у 1934 році його засудили за нібито розкрадання колгоспної пасіки — через те, що Марко, який тоді був бджолярем, відмовився давати мед голові сільської ради. Наступного року звинувачення зняли  — після трьох судових розглядів справи. Внук Залізняка Володимир Гавщук розповідав на презентації своєї книги про фотографа:

«Голова сільради приходить і, як зазвичай, каже  — даси мені відро меду. Залізняк відповідає  — як я тобі дам, ти не вирощував нічого за свої кошти, не допомагав дивитися за бджолами; урожай я здаю в колгосп. Голова сільради, звичайно, образився. Знайшов «свідків», хотів посадити Залізняка років на 10. Залізняк подав апеляцію. Відбувся другий суд, йому знову дали років 5. На третій судовий розгляд він уже сам подав апеляцію, бо почитав матеріали з попереднього розгляду і побачив, що його підпис підробили. Третій суд його таки виправдав. Натомість голову сільради засудили на чотири роки. А 16 свідків, що свідчили тоді проти Залізняка на цих процесах  — це були люди з його села».

Олександр Михед також зазначає, що односельчани неприхильно ставилися до Залізняка:

«Вони до кінця не сприймали його та його родину, бо Залізняк постійно писав скарги на розкрадання та різні дії місцевої влади. Очевидно, за це його й не любили. Це також важливий фактор  — уже на рівні просто побутування селища. Знову ж таки, на кожну тезу є антитеза: він пише у щоденниках про те, що потрібна «серйозна, сильна рука, яка наведе порядок, а верховна комуністична влада робить правильне діло»  — і водночас є ще один запис про те, що «комуністи самі себе пошили в дурні». Відтак: довге життя, неоднозначна постать, величезна кількість свідчень, серед яких на кожне твердження знайдеться протиставлення».

Марко Залізняк займався виноградарством, бджолярством, садівництвом, завідував пересувною бібліотекою, й увесь час продовжував знімати. Його син Андрій  — професійний фотограф  — згадував батькові слова про фотографію: “Що сьогодні є рядовим знімком, завтра буде історією”.

Нині одна із найдокладніших публікацій про Марка Залізняка  — “З ангелом-охоронцем і фото по життю” його внука Володимира Гавщука, що вийшла у видавництві «Дух і Літера». У кінці квітня у видавництві “Наш Формат” виходить також книга Олександра Михеда «Я змішаю твою кров з вугіллям». «Зрозуміти український Схід», у якій, серед іншого, розповідається і про Залізняка. Олександр зацікавився постаттю фотографа у 2016 році, коли займався дослідженнями в рамках проекту «Метамісто: Схід» у шістьох містах Донецької та Луганської областей, серед яких був Покровськ. У тамтешньому історичному музеї зберігається частина спадщини Залізняка.

«Тоді уже було зрозуміло, що це постать великого масштабу. Тому я дуже вдячний Покровському музею за можливість попрацювати у них — вони мають і записи, й медалі, і виписки з журналу, який Залізняк вів як писар під час Першої Світової війни, і листи додому з фронту. Але найбільшу й найважливішу колекцію свідчень і робіт має Володимир Антонович Гавщук. У лютому 2018 року також пройшла виставка у просторі «Ізоляція», на якій ми презентували всі результати нашої експедиції  — це й велика експозиція робіт Залізняка, і розповідь Володимира Антоновича про нього. Для тих, хто зацікавився  — цю презентацію можна послухати онлайн, вона є на Youtube».

Фотографії Залізняка є також в Центральному кінофотоархіві імені Пшеничного в Києві, у Дніпрі та Запоріжжі. Наприкінці 2017 року в Покровську та низці інших міст пройшла виставка «Втрачена мозаїка Марка Залізняка». Там же зараз проходить однойменний фестиваль фотографії.

«Важлива риса Залізняка  — він ніколи нічого не забував. Він прожив майже 100 років, помер 1982-го; пройшов також Другу Світову, лежав поранений у госпіталі після звільнення Петербурга (Ленінграда)  — на той час йому було вже понад 50 років. Його особливість  — пам’ять і про добрі, і про погані речі, які робили з ним і з його селищем. Зараз ми втратили контекст сприйняття його фотографій, але на них часто можна прочитати прихований зміст. Це стосується і тих, хто здійснював розкуркулення, і тих, хто гнобив особисто його родину. Ця пам’ять, яку фіксує Марко Микитович, особисто мені здається найважливішим ключем до розуміння його постаті. Як дослідник я не можу розділити ці речі, сказавши, наприклад, що Залізняк  — просто фотограф. Для мене це  — один суцільний літопис, який створює видатна людина»,  — говорить Олександр Михед.