Операції в умовах бліндажа: як військовий хірург рятував життя поранених у «дебальцевському котлі»

Військовий хірург Олександр Данилюк із позивним «Смайл» пройшов Майдан, а у 2014 році пішов добровольцем на фронт. У 2015 році він потрапив в оточення під Дебальцевим. Там, у польових умовах, безпосередньо в бліндажі, за 9 днів він прооперував понад 90 поранених бійців. Потім разом з іншими військовими прорвався з оточення. Про ці події він написав книгу «Ті, що стомилися боятися». Тепер — працює над реформою системи охорони здоров’я.

Ведучі

Ольга Русіна

Гостi

Олександр Данилюк

Операції в умовах бліндажа: як військовий хірург рятував життя поранених у «дебальцевському котлі»
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/02/hr-persona-2020-02-27-1.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/02/hr-persona-2020-02-27-1.mp3
Операції в умовах бліндажа: як військовий хірург рятував життя поранених у «дебальцевському котлі»
0:00
/
0:00

До війни Олександр Данилюк працював хірургом в Ужгородській міській лікарні. З 1 грудня 2013 року він регулярно, поміж чергуваннями у лікарні, їздив у Київ на Майдан та рятував поранених там. Залишався на кілька днів та повертався на роботу. У березні 2014 пішов на фронт добровольцем. У 128 бригаді він став військовим хірургом.

Читайте також: Військовий хірург написав книгу про котел у Дебальцевому

У 2015 році Олександр разом з іншими військовими потрапив в оточення в Дебальцевому. Це містечко на Донеччині лежить на перетині кількох важливих шляхів: траси від Бахмута до російського кордону та ще одного автошляху, що з’єднує Донецьк з Луганськом. Від проросійських бойовиків його визволили влітку 2014 року. Однак бої тоді не припинилися.
Коли у січні 2015 року був повністю зруйнований Донецький аеропорт, який утримували українські військові, бойовики та російські війська почали наступ на Дебальцеве. Місто обстрілювали з «Градів», артилерії, мінометів. На анонімному відео з тих днів зафіксовано, як у сторону Дебальцевого їдуть бійці приватної військової російської компанії «Вагнера».

Записи знайшли на флеш-диску, захопленому українськими військовими як трофей. У боях за Дебальцеве також неодноразово фіксували участь інших кадрових російських військових, деяких із них брали в полон.
9 лютого бойовики захопили селище Логвинове, перекривши таким чином трасу на Артемівськ (Бахмут). Невдовзі вуличні бої почалися у самому Дебальцевому. Українські війська проривалися з міста двома так званими «дорогами життя», які, втім, постійно прострілювали російські військові та бойовики.
Жодного «зеленого коридору» для поранених не було, машини екстреної допомоги розстрілювали так само, як військові. Ще 9 лютого під Дебальцевим так загинула команда медиків: Сергій Кацабін, Анатолій Суліма та Михайло Балюк. Загалом за місяць загинули 179 українських військових, сотні дістали поранення. Бої за Дебальцеве залишаються одними з найтяжчих в російсько-українській війні.
Протягом 9 діб в оточенні Олександр Данилюк оперував поранених. Він був єдиною людиною, що могла це робити — інший лікар стабілізував постраждалих безпосередньо на позиціях, після чого вони потрапляли до Олександра. Операційною кімнатою став бліндаж — укриття від артилерійського вогню. Фактично, це яма, перекрита балками дерева, шинами, землею та бетоном. Оперувати доводилося просто на лежаках, у світлі ліхтариків. З часом місця ставало все менше й менше, бо привозили нових поранених, а вивезти з оточення нікого не було змоги. Замість ампутаційних кусачок у таких умовах лікар мусив використовувати кліщі зі спорядження бригадного електрика. Говорить лікарка Олександра Джміль:

«Коли безперервно йде вогонь, коли б’ють «Гради» і міномети, лікар «Смайл» знаходиться в малесенькому бліндажі, у якому немає де розвернутися, де є тільки розвернути тіла поранених бійців, де голови чіпляють коріння над землею, і прикриває собою розкриту рану. Цей лікар прооперував понад дев’яносто людей — і повернув їм життя, вони вижили. Звичайний лікар у звичайній лікарні, якщо трапляється «аврал» — скільки він прооперує людей за день? Приблизно шість. Дев’ять днів безперервної роботи: дев’ять помножити на шість — п’ятдесят чотири. А Олександр прооперував понад дев’яносто. Скільки це виходить на день? Але там немає дня, немає ночі. Є лише оте коріння, яке він собі «встромляв у очі», щоб не заснути, і посмішка, якою він себе підтримував».

Олександр Тарасюк та медична бригада, що його оперувала в оточенні, одразу після операції, 17 лютого 2015-го, за годину до прориву

Про пережите в боях за Дебальцеве Олександр написав книгу, яка нещодавно вийшла друком у видавництві «Темпора» — «Ті, що стомилися боятися». Закінчив роботу над нею ще 2015 року. Каже, що повертатися в пам’яті до тих подій було важко, але поставивши останню крапку, відчув полегшення — що історія вже зафіксована. А записаний текст — надійніший за людську пам’ять.
Перший репортаж Олександра Данилюка вийшов у журналі «Фокус». Друзі та знайомі переконували його, що написане треба видати. Спершу думав зробити це ще у 2017 році. Але в кінці січня — на початку лютого почали бомбити Авдіївку, Олександр поїхав туди, і друк книги відклався. Багато часу та сил також зайняло редагування, бо деякі моменти з рукопису перечитувати досі було складно.
Головний редактор журналу «Український тиждень» Дмитро Крапивенко — один із тих, хто прочитав цю книгу ще до того, як видавництво «Темпора» зголосилось її видати:

«Так, це книга про те, як ми перестали боятися. Але я хотів би, щоб вона також стала — як би це не парадоксально прозвучало — до певної міри мотиваційною літературою. Окрім того, щоб перестати боятися, нам ще треба припинити нити. Ми завжди всім невдоволені. У нас все не так: погані лікарі, погані вчителі, погані журналісти й так далі. Але, читаючи такі книги, ти розумієш: у нас є чудові лікарі, чудові воїни — при тому, що більшість цих людей не були вчора військовими, вони прийшли на цю війну з абсолютно мирних професій. І коли захочеться вкотре понити про те, що у нас не так, треба згадати події Дебальцевого: що є люди, які навчились долати труднощі, які можуть проводити складні операції просто в умовах бліндажу, який в принципі не є середовищем для таких маніпуляцій; хочеться, аби це нас надихало діяти більш конструктивно й позитивно, володіючи тими ресурсами, які є під рукою. Так, у нас багато чого бракує. Але, як показує ця книга та інші книги, написані учасниками цієї війни, в нас є те, що називається «людський капітал».

Частина книги — це спогади Олександра в період з 9 по 18 лютого. Друга частина містить спогади та рефлексії його побратимів.

«Це — дев’ять найважчих діб у моєму житті. У ніч виходу шансів на життя, як сказав мій анестезіолог, було — «якщо прорветься 15% людей, то це вже буде добре». Нас прорвалося 98%».

Не всі бійці, яких Олександр прооперував і врятував у бліндажі, вижили. Так, на восьмий день привезли Вадима Свириденка — побратима, якого Олександр не бачив кілька місяців, лейтенанта Дениса Чабанчука. Ще одному пораненому просто на місці довелося ампутувати ногу. Під кінець цієї операції Олександру повідомили, що просто зараз готується чергова спроба евакуації: колона з пораненим піде на прорив. Пізніше вона потрапила в засідку. Вижив з усіх тільки Вадим.
Останній боєць, якого оперував Олександр — Сашко Тарасюк. У нього було поранення живота та внутрішня кровотеча. Але анестезії вистачило тільки на одну годину із чотирьох, які тривала операція. Решту часу поранений все чув і відчував, але не міг поворухнутися. Зараз Сашко Тарасюк пройшов реабілітацію, з Олександром вони стали друзями.

«Шість років тому в ці дні народилось громадянське суспільство. Зародилось і розвивається. Через різні чвари, різні теми, які не об’єднують, нас хочуть роз’єднати й посварити. А об’єднує нас всіх Україна. Власне, у нас завжди є спільний знаменник. Пильнуймо і не забуваймо згадувати наші спільні знаменники».

Анестезіологи Віктор Шлимкевич, Михайло Ткачук, їхній останній пацієнт у котлі Олександр Тарасюк та хірург Олександр Данилюк через місяць після прориву.

18 лютого, у день, коли Олександр презентує свою книгу у столичній книгарні «Є», на фронті — чергове загострення: над ранком проросійські бойовики напали на позиції українських військ поблизу Золотого, використовуючи важку артилерію. Один український військовий загинув, шестеро постраждали. Бойовики зрештою відступили, українські військові втримали свої позиції.
***
Після демобілізації Олександр пішов працювати у Міністерство охорони здоров’я на запрошення Уляни Супрун. Він каже — бюрократична робота для нього складніша, ніж будь-що, що робив до цього.

«Коли я виходив з операційної, чи закінчував операцію в криївці, я знав: ми зробили все, що змогли, і пацієнт вижив. Або, іноді, не вижив. Рятуючи одне життя, ти отримував неймовірний кайф. Це відчуття не можна пояснити.
В міністерстві від будь-якого наказу, постанови, законопроєкту, який ти подаєш, ти не отримуєш жодного кайфу. Взагалі. Але ти розумієш, що цим актом ти рятуєш більше, ніж одне життя. Ти даєш шанс вижити все більшій і більшій кількості людей. Мої колеги два з половиною роки тому випустили наказ про допомогу людям з гострим інфарктом. Він не врятував усе людство від інфаркту. Але за два роки покращив показник тільки на 14%. Бюрократи люблять цифри, відсотки. Але якщо взяти це в абсолютних цифрах — це сотні життів, врятованих одним документом».

Піти працювати в МОЗ Олександр погодився не відразу, вважав, що це абсолютно не його робота. Отримавши пропозицію, взяв собі час на роздуми.

«Коли я у 2016 році отримав цей виклик — приєднатися до нової команди міністерства, було дуже важко: змінити операційну на папери, які я як хірург органічно не переношу. Коли Уляна Супрун зателефонувала мені (я був шокований, що новопризначена міністерка зателефонувала якомусь лікарю в Ужгород), я їй пів години розповідав, чому «ні». Що я — лікар, хірург, я не вмію, не можу, не знаю і так далі. Уляна дуже легко мене переконала. Вона сказала: «Нашу медицину в Україні 25 років робили, творили, реформували ті, хто вміє, може і знає. І до чого ми дійшли? До того, що у нас найгірша медицина у Європі. Тож, може, пора молодим людям, які мають чисте серце і базові цінності, почати щось робити — шляхом проб і помилок, але правильно». Тоді я запитав її, скільки в мене є часу подумати».

Тоді Олександр встиг з’їздити на фронт — уже як лікар-волонтер — познайомився там з новими людьми, у тому числі з іншими медиками-добровольцями. Зрештою його переконали, що спробувати варто. Зараз Олександр каже, що не шкодує. Працює в Міністерстві охорони здоров’я досі. За його словами, з новою командою — призначеної після зміни влади та приходу до влади Володимира Зеленського — працювати складно, але можливо, і трансформація не зупиняється. Зокрема, з 1 квітня запускають другий етап медреформи.

«Буде боляче. Не буде жодних фанфар, нас згадуватимуть «незлим тихим словом». Але цей болючий момент на потрібно пережити. Бо та медицина, що є наразі, повинна змінитись.
Стрижень потрібен. Але вірити одному гетьману — також не вихід. Тільки командна гра, тільки спільні цінності можуть призводити до досягнення результату. Якщо ти не довіряєш людині праворуч чи ліворуч від себе, ти не зможеш бути відкритим і робити кроки вперед, бо не знаєш, чи там тобі не викопали яму. Але, як каже моя колишня колега, якщо тобі копають яму, підкажи, які треба розміри — по ширині, по висоті: хай копають, ти з неї зробиш собі шикарний басейн».