Основне завдання письменника — стати інструментом мови: історія Володимира Рафієнка

***
Ми зустрічаємося з письменником Володимиром Рафієнком у кав’ярні неподалік приватної академії «Otium», де він викладає два авторські курси. На лекції він приїжджає з-за Києва, де живе зараз у приватному будинку. Володимир переїхав до столиці з Донецька. Там минули його дитинство і молодість, але війна змусила залишити все колишнє життя.

«Я народився та мешкав майже до самої армії у шахтарському районі — фактично, це майже передмістя, але адміністративно воно знаходиться у межах Донецька. Там була шахта «Октябрьская», а буквально за півтора кілометра місто закінчувалося, в усі боки простягалися степи, річки, стави, переліски… Донецьк мого дитинства — це край міста, де можна було вийти в степ. Потім уже я поступово вростав у саме місто. Я майже не знав Донецьк, поки не прийшов із радянської армії».

По-справжньому знайомитися з Донецьком Володимир почав у студентські роки. До армії він вчився на вечірньому відділенні філологічного факультету. Після повернення з війська перевівся на стаціонар.

«Я дуже любив Донецьк, полюбив я його вже у дорослому віці. Студентський Донецьк — це центр міста, театри, філармонії, наш джазовий фестиваль, що проходив кожного року. У центральному парку там ходили живі фазани. Було дуже багато птахів. Попри те, що Донецьк — промислове місто, він був дуже зеленим. Я любив степ, це сонце, що видно за десятки кілометрів, яке вечорами заходить, неначе в море. Тут такого не побачиш».

До армії Володимир потрапив, маючи 18 років. Служив у Росії — спочатку під Москвою у навчальній частині, потім потрапив під Тамбов. У війську він навчався на кінолога. Спершу хлопцям заявили, що невдовзі вони муситимуть їхати до Афганістану, де Радянський Союз вів війну. Звідти, за словами начальства, живими повернулися б 10-15% людей — згадує Володимир.

«У мене була прекрасна собака — великий ризеншнауцер. Він, коли ставав лапами мені на плечі, був на голову вищий за мене. А я взагалі собак боявся, у мене ніколи не було пса. Насправді й гадки не маю, чому і як я потрапив саме у цей підрозділ. Уже пізніше, після повернення, спілкуючись із професійними кінологами, я почув — «як ти туди потрапив, ми мріяли про це все життя!». Вони подавали якісь заявки у військкомати, щоби потрапити саме в цей підрозділ.
Армія була концентрована, безглуздя там було, може, й більше, ніж у школі, але було і світло. Хоч би й ці собаки, яких я полюбив і з яким навчився знаходити спільну мову. Небагато, але з’явилися друзі. У цілому — це досвід дорослішання, екстремального, але все ж таки дорослішання».

В армії він почав писати прозу. До цього з дитинства писав поезію. Батьки, професії яких були далекими від літератури — батько інженер, мати вихователька — не забороняли, але й не заохочували прямо до такої творчості. Проте загалом вони підтримували сина, наприклад, Володимир згадує, що купили йому піаніно, коли в дитинстві він дуже хотів навчитися грати.

«Я почав писати прозу в армії, серед іншого, і щоби не збожеволіти. Півроку чи 8 місяців ми вп’ятьох — собачники, як нас називали — мешкали в лісах під Тамбовом. Ми мусили там охороняти склади, ракетні точки. Навколо — старі ліси, людей туди не пускають, довкруги стоять стометрові сосни. Це був особливий досвід. Там я почав писати казки для дорослих. Чому саме казки — Бог його знає. Мені завжди дуже подобалися Андерсен і Гоголь. І там, і там — фантазування, щось чудернацьке, але водночас таке, що я відчував — це не безглузде, а дуже важливе фантазування. Я тоді, може, й не вловлював особливо метафізичного сюжету; відчував його, але вербалізувати не міг. Але, думаю, саме тому я почав писати свою власну прозу з казок. Ця метафізична нотка завжди була для мене важлива, а окрім того, це було протистояння грубій реальності фактів, емпіричній реальності, яка мене ніколи не влаштовувала».

З армії Володимир повернувся практично одразу в іншу країну. Радянський Союз розпався, Україна стала незалежною. У війську мало знали про все, що відбувалося, телебачення було практично єдиним — і рідкісним — джерелом інформації. Дев’яності були важкими — батько Володимира не мав роботи, а він сам щойно став студентом стаціонару і також не міг працювати постійно. Попри все він каже — відчував тоді свободу і радість. Для нього щойно закінчилася армія та з’явилася змога займатися тим, що завжди було цікаво, читати і вчитися. «Щоб там не відбувалося, коли тоді 20 років, усе сприймається легше», — пояснює він.

Осмислювати та розуміти те, що сталося наприкінці 80-х та на початку 90-х, він почав уже пізніше. За словами письменника, частково це було пов’язане з дорослішанням, оточенням, прозою, над якою він уже серйозно працював. Також — із текстами Юрія Андруховича та Сергія Жадана, які на нього вплинули в ті роки найбільше.

Коли я питаю про місця, в які вони ходили з друзями у студентські роки, він пояснює — пам’ятає ситуації, людей, однак вже не пригадує назв. Називає кафе «Паляниця», де подавали каву і вино, та кав’ярню біля центральної бібліотеки. Однак додає, що на його пам’ять не можна покладатися — до того ж, з того часу минуло понад 20 років.

«Я дуже добре пам’ятаю емоції, зміст наративу. А деталі, прізвища — вони стираються з пам’яті. 5 років, що минули від початку війни, також змусили забувати. Якби я не забув якихось речей — не знаю, як жив би далі. Це потрібно було зробити: виїжджаючи з Донецька, я мав передчуття, що ніколи не повернуся, але надія ще була. Зараз її немає. Я знаю, що ніколи не повернуся. Якщо Бог дасть таку можливість — я не хочу, просто боюся туди їхати. Всі мої люди — виїхали. З ким мені там і про що жити?

Місто дитинства — це перш за все очі твоїх друзів. Людей, яких ти любиш і поважаєш, які люблять і поважають тебе. Зібрати докупи той Донецьк, що був для мене Донецьком — вже неможливо. Що мені тоді пам’ятати, куди повертатися? Вулиці міста — вони і в пам’яті моїй вулиці, я про них пишу романи. Вони такими й залишилися. І ці бульвари, парки, стави. Фазанів там усіх вистріляли. Людей — вибили або вижили. З моїх там майже нікого немає. Може, залишилися 3-4 людини, але ми з ними майже не спілкуємося».

Кілька людей з Донецька зараз живуть у Києві, багато хто виїхав закордон — в Ізраїль, у Францію, згадує Володимир. З тими, що живуть в Донецьку, його розділяє і час, і досвід, і дуже різні погляди.

Володимир Рафієнко виїхав з Донецька практично відразу після початку війни. Спершу він не вірив, що місто здадуть. У нього в ті роки було ще одне захоплення — робота дзвонаря.

«5 липня 2014 року — здається, це була неділя — я був дзвонарем Свято-Преображенського собору і бачив з дзвіниці, як ці люди займали Донецьк. Вони ввійшли в місто, я так розумію, ще вночі чи напередодні ввечері. З дзвіниці зранку я бачив, як вони займали самісінький центр. Одні колони йшли до одних гуртожитків, інші — до наступних, видно було, що у них прописана вся логістика. Що це вже не якісь п’янички, що до того тримали ОДА за підтримки міліції та інших силових структур — якби не було б такої підтримки, не було б цієї пародії на Майдан. Того дня я побачив — це вже не пародія, це вже не п’янички з битами та цеглою в руках. Все-таки радянська армія дала про себе знати. Я бачив, що ці люди — не хто попало».

12 липня Володимир виїхав до Києва. У нього було дуже мало грошей, у столиці він знав тільки одну людину, яка могла би допомогти. Жити спершу не було де. За професією — російський філолог, книги писав до війни тільки російською, був лауреатом престижної премії в РФ. Для Києва тоді це була марна перспектива.

Однак знайшлися люди, що допомогли. Перший час він жив у публіциста Юрія Володарського. Потім відгукнулися журналістка Настя Багаліка зі своїм чоловіком, письменники Андрій Бондар та Софія Андрухович. Тоді до Києва змогла приїхати родина письменника.

***
Перший рік у столиці був найважчим. Щоб допомогти собі пережити все, що відбувалося, Володимир почав писати роман «Долгота дней». Він говорить про цей твір як про різновид самотерапії, яка дозволяла йому рухатися далі. Цей роман — виразно автобіографічний: герої, що мешкають у символічному місті Z, мають врятуватися від війни і потрапити до Києва. Але зробити це можна, лише померши. Це — казковий сюжет, у якому достатньо впізнаваних символів та прямих алюзій на нашу дійсність; зрештою, сам процес переходу до Києва, досвід символічної смерті, коли тобі треба залишити все, чим ти досі жив, та вирушити у невідомість, аби врятуватися, тією чи іншою мірою пережили всі, хто був змушений залишити домівку після початку війни.

Українською мовою текст переклала Маріанна Кіяновська, обидва варіанти (український — під назвою «Довгі часи») вийшли друком майже одночасно. Наступний роман — «Мондеґрін» — Рафієнко вирішив написати українською. Назва роману означає неправильно почуте слово чи вислів. Головний герой твору Габа Габінський — переселенець із Донбасу, що перейшов з російської мови на українську, досліджує простір зміни цих «мовних домівок» і те, що відбувається при цьому з ним самим; а також — життя переселенця у новому місті, питання культури та ідентичності.

«Російська Федерація дуже щільно експлуатувала ідею захисту російськомовних громадян. А мене не треба захищати. Я все життя писав російською, отримував премії, мені ніхто ніколи не сказав жодного слова. Тим більше, захищати мене від кого — від моєї країни чи від мови, якою бабця розповідала мені казки? Тоді й з’явилася ця думка. Якщо я, вже немолода людина, спромігся вивчити українську на такому рівні, щоб написати художній текст — значить, це не проблема мови».

На початку було дуже складно: приїхавши до Києва, Володимир майже не знав української. Вчив її від друзів — почавши спілкуватися українською, просив їх поправляти помилки; слухав, як говорять люди. В якийсь момент він заборонив собі писати художні тексти російською. Під час написання роману багато читав та слухав українську музику — пісні Мар’яни Садовської. Перша третина тексту була найважча, далі ставало дедалі легше — мова почала допомагати, каже Володимир.

«Я раптом перестав відчувати цю стіну німоти. Мені здається, основне завдання письменника, якою б мовою він не писав — це стати її інструментом. Це — головне і найважче. Якщо ти зміг це зробити — мова тобою керує. Далі — вже зовсім інша праця. Коли ти відчуваєш партнерські відносини з мовою, вона ніби каже тобі: не переймайся, зроби ось цей епізод, а далі якось буде. Якщо що, включи собі Садовську — і якось вдасться».

Письменник зазначає — у тексті, попри все, є неперекладні речі. Їх потрібно відтворювати саме тією мовою, якою ти хочеш, аби вони звучали. Зараз він працює над наступним текстом — російською, який також дається непросто. Планує й далі писати двома мовами, але каже, що перемикатися з однієї на іншу завжди буде складно.

***
У Києві Володимир іноді грає на дзвонах. Шкодує, що вони в не настільки гарному стані, як були ті, на яких він грав у Донецьку. Деякі треба ремонтувати, деякі спочатку були сконструйовані неправильно.

«Вести дзвін — це велике мистецтво. Коли ми грали, люди збиралися і слухали. Можна було давати концерти — і ми давали, на Великдень, приміром, грали джаз на тих дзвонах. Це дуже складна, у тому числі інтелектуально, робота».

Про Київ він говорить як про хаотичне і багатопланове місто. Зараз буває тут рідко — по роботі або коли треба з кимось зустрітися, бо живе досить далеко. З Києвом пов’язані складні спогади: для нього це — межа колишнього життя, якого вже не повернути, і символ рішення, прийнятого у 2014 році.

«Він — великий, лінивий, переповнений, смішний, дуже потужний, часом світлий, часом — втомливий, хаотичний. Але перш за все — це світле відчуття. Хай іноді мені важко тут бувати, думаю, я з радістю тут би жив. Я прилаштувався б — за рік, за два, почав би впізнавати й асоціювати з внутрішнім, а не зовнішнім, досвідом якісь вулички, парки. Поки що такого досвіду в мене майже немає. Саме з цього, внутрішнього відчуття і починається місто. Зрештою, це єдине місто, котре в мене залишилося. Може, це і є найголовніше».