Овсієнко, Кіпіані, Шовкошитний: розповіді про Василя Стуса

Нині Василю Стусу могло би бути 82 роки. Про нього говорять не тільки в контексті книги Вахтанга Кіпіані — це постать, яка вже стала вагомою частиною культурного контексту. Згадуємо видатного поета та дисидента у новому випуску подкасту «Персона».

Ведучі

Ольга Русіна

Гостi

Вахтанг Кіпіані

Овсієнко, Кіпіані, Шовкошитний: розповіді про Василя Стуса
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/01/hr-persona-2020-01-16.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/01/hr-persona-2020-01-16.mp3
Овсієнко, Кіпіані, Шовкошитний: розповіді про Василя Стуса
0:00
/
0:00

«Место для построения». Ага, це отам висіло — на стіні. Там ми мусили шикуватися. Але, в принципі, потім того шикування вже не було, бо нас залишилося дуже мало, рахувати було нікого. Просто так рахували. У камері який спорт може бути? Там повітря не вистачає. Буває, що приходить новий в’язень, хоче підтримувати життєвий тонус, починає робити вправи, але поробить такі вправи місяць-другий, а потім йому серце починає боліти, бо бракує повітря в камері, а це головне. Займатися можна було хіба що у дворику, але який там дворик — там також нема де, можна було лише бігати на місці».

На записі з 1989 року український дисидент Василь Овсієнко потрапив до приміщення колишніх таборів, де утримували його, поета Василя Стуса, правозахисника Олексу Тихого, а також багатьох інших українських, литовських, латиських, естонських громадян. Усі бараки — порожні та закинуті, на землі валяються таблички та вказівники. Овсієнко проходить територією, показує, де були камери, де в’язні могли вийти на свіже повітря, які фізичні вправи вони намагалися робити, аби підтримувати здоров’я. Окрім нього та ще кількох людей на всій території — нікого.

Овсієнко приїхав туди разом з експедицією, яка займалась вивезенням тіл Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина та перепохованням їх в Україні. Під час цієї поїздки зняли фільм під назвою «Просвітлої дороги свічка чорна».

Один із ініціаторів Володимир Шовкошитний згадував : це був час, коли радянська імперія вже почала руйнуватися, але досі існував ГУЛАГ, КПРС, та пряма заборона на перепоховання.

«Тоді вони ще до кінця не розуміли, «якого джина випускають із пляшки», де тих «джинів» тримали. У цьому випадку – у пермській землі. Бо ми ж не просто привезли три тіла в Україну, ми привезли Стуса, Тихого і Литвина. Тоді це ще було заборонено. Була пряма заборона в усіх їхніх циркулярах по так званій пенітенціарній системі. Було записано, що забороняється перепоховання, особливо «політзеків», якщо вони не відсиділи і не відлежали після смерті, призначеного їм терміну.
Маразм повний, але вони боялися навіть мертвих».

Про перепоховання Василя Стуса Овсієнко потім розповідав на першому з’їзді Народного руху. України. Говорячи, він тримав у руках ключі.

«Шановні делегати і гості. Оце в руках у мене ключі від тюрми. Ключі від тієї тюрми, в котрій зовсім недавно сидів я – особливо небезпечний державний злочинець і рецидивіст, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, присутній тут Сокольський й Горбань. Я ці ключі не викрав, я їх підібрав щойно першого вересня в напіврозваленому приміщенні цієї тюрми. Там скоро має бути корівник. Слава Богу, там буде корівник, а не політв’язні. І дай Боже, щоб ці ключі тільки були в музеях, а не в когось в руках. Це «учреждение» ВС-389/36 у Кучино Пермської області, Часовський район. «Найгуманніший» у світі радянський закон забороняє, щоб родичі мали право, мали можливість перевести тлінні рештки померлих в ув’язненні їхніх родичів. Я пропоную до однієї із наших резолюцій записати: домагаємося повернення рідній землі тлінних решток українських патріотів, що ними засіяні простори Росії».

 19 листопада, домовину поета Василя Стуса тримають колишні політв’язні Левко Лук’яненко (ліворуч) і Михайло Горинь. Джерело: Радіо Свобода

Місцева влада кілька разів намагалася завадити перепохованню тіл українських дисидентів — Володимир Шовкошитний згадував, що їх зупиняли, посилаючись то на те, що люфт автомобіля «перевищує норми», то на те, що вони нібито раніше десь «збили хлопчика» — їх відвезли у відділок, де заявили, що трапилася помилка і це «був інший автомобіль». Стуса, Литвина і Тихого поховали 19 листопада 1989 року у Києві на Байковому кладовищі. У центрі міста зібралися десятки тисяч людей. Багато з них тримали ще заборонені тоді синьо-жовті прапори, за словами Василя Овсієнка, це був перший раз, коли натовп з українською національною символікою не розігнали.

Під час багатолюдної ходи в центрі Києва серед великої кількості синьо-жовтих прапорів майорів і великий червоно-чорний стяг. Влада не наважилася перешкодити цьому. Джерело: Радіо Свобода.

Сьогодні Василь Овсієнко, згадуючи перебування в одному таборі зі Стусом, шкодує — не вдалося врятувати усіх його віршів, написаних під час другого ув’язнення.

«Я навіть був з Василем в одній камері протягом десь 1,5 місяця. Я бачив його зошит у блакитній обкладинці — він пропав, його нема. Мені дуже прикро, що я тоді був у такому стані, що не спроможний був вивчити хоч би декілька Василевих віршів. У тому зошиті їх було близько сотні — залишилося всього шість. Це — ще один злочин російського імперіалізму проти української культури».
Овсієнко каже: у ті часи рятували твори ув’язнених, записуючи їх содою на сторінках газет — це був так званий тайнопи. Вдалося врятувати поезію Стуса, написано у першому, мордовському ув’язнені, а з пермського табору — уже ні.

«Поміж газетних чи журнальних рядків писали содою, набираючи її в ручку. Цих написів не видно, але якщо потім їх покласти під праску, вони проступають — мають характерний коричневий колір».

Василь Стус був ув’язнений двічі. Перший строк він відсидів у таборах в російській Мордовії, після чого повернувся до Києва.

Під час другого ув’язнення — загинув. До цього — майже все життя прожив у Донецьку та Києві. Народився 6 січня 1938 року на Вінничині, потім родина переїхала в Донецьк. Там Стус закінчив навчання. Працював учителем української мови та літератури, літературним редактором. Вступивши на аспірантуру у Київський університет імені Шевченка, переїхав до столиці. У ті роки підготував до друку першу збірку власних творів і перші переклади — з німецької та іспанської.

У 1965 році відбувся знаменитий протест на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». Напередодні відбулася хвиля арештів інтелігенції — митців, поетів та художників.

Під час виступу перед показом фільму, письменник Іван Дзюба заявив про це публічно та перерахував їхні імена. В’ячеслав Чорновіл вигукнув «Хто проти тиранії — встаньте!» — тоді третина присутніх піднялася.

Керівництво кінотеатру намагалося зупинити стихійну акцію протесту, але її підтримували глядачі, серед них — Василь Стус і режисер Сергій Параджанов.

«Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра хапатимуть євреїв, потім росіян», — сказав тоді Стус.

***
Перший раз Стуса заарештували 12 січня 1972 року. Його засудили з формулюванням «за антирадянську агітацію й пропаганду» — на 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання. Весь термін ув’язнення перебував у таборі суворого режиму в Мордовії. Тоді ж виступив із заявою, у якій зрікся радянського громадянства.

Відбувши ув’язнення, він повернувся до Києва, де приєднався до Української Гельсінської групи. З травня до вересня 1980 року тривав другий суд над Стусом — його знову звинувачували в «антирадянській діяльності та пропаганді», присудили ще 10 років ув’язнення і 5 років заслання.

Дружина Валентина і син Дмитро востаннє бачили його у 1981 році. З ув’язнення Стус писав синові, сьогодні ці листи стали не менш відомі, ніж його поезія, і видані окремою збіркою, яка так і називається — «Листи до сина».

Дмитро  став літературознавцем і дослідником творчості батька.

«Це був 1984 рік. Ми не бачилися з ним з 1981, коли нам дали добове побачення. І от ми з мамою їдемо — це десь квітень, досить важка дорога… Автобуса ми чекали годин 5, ще години 3-4 по розбитих дорогах. І от ми приїжджаємо на цю зустріч. Чекаємо 20, 30 хвилин. Потім приходить один з офіцерів і каже — «ваш отец и муж отказался от свидания с вами». Я після того не писав батькові півроку, але зрештою зрозумів мотиви його вчинку. Поки його вели на це побачення, він пережив 5 чи 7 принизливих обшуків. Маму також обшукували прямо в кімнаті, де і я перебував — за ширмочкою. І от батько вибирає гідність для себе і для дружини замість цієї зустрічі. Для людей дуже важливо знати, що гідність існує. Стус був прикладом — про це говорять різні політв’язні: вірмени, росіяни, литовці, естонці».

Василь Стус загинув у ніч 3 на 4 вересня 1985 року у карцері. Офіційна версія — «зупинка серця», але друзі-політв’язні неодноразово заявляли, що поета вбили. Забираючи його тіло для перевезення в Україну, на скроні побачили рану, яка могла утворитися від удару карцерними нарами.

Адвокатом Стуса у суді, який ув’язнив його на 15 років, був нинішній народний депутат від фракції «Опозиційна платформа — За життя» Віктор Медведчук. Його роль описана у найновішій книзі про цей процес — «Справа Василя Стуса» журналіста й історика Вахтанга Кіпіані. Після виходу книги Медведчук подав до суду позов за статтею про «захист честі і гідності» та вимогою заборонити поширювати видання. Кіпіані розповідає, що він — не єдиний, проти кого Медведчук позивається за цією статтею.

Утім, поки справа триває, книга стала настільки популярною, що спершу замовлення не встигали розсилати, а першого накладу не вистачило всім охочим. Вахтанг Кіпіані наголошує: зараз важливі не стільки тодішні вчинки Медведчука, скільки його сьогоднішня діяльність — поки триває війна з Росією, він вільно їздить у Москву та займає відверто антиукраїнську позицію.

«Те, що Медведчук був адвокатом Стуса, зараз менш важливо, ніж те, що Медведчук їздить до Путіна в час війни. А – їздить, Б – повертається, В – сидить в парламенті після цього, а не сидить в СІЗО. Людина, яка в час війни ручкається з ворогом, а його дружина веде економічні справи в Росії, мала б бути обмежена в такому праві. Як громадянин, я вважаю, що це абсолютно ненормально. На мій погляд, дехто у владі, у Службі безпеки, в Генеральній прокуратурі просто не робить свою роботу».

***
Сьогодні Василю Стусу могло би бути 82 роки. Про нього говорять не тільки в контексті книги Вахтанга Кіпіані — це постать, яка вже стала вагомою частиною культурного контексту, і не лише через перевидання та вивчення написаних ним за життя творів.

Так, восени 2019 року на екрани вийшов новий фільм українського виробництва про Василя Стуса під назвою «Заборонений». А днями фронтмен рок-гурту «Fata Morgana UA» Ігор Романов презентував новий альбом «Нескорений ПроRock: Василь Стус».

У цій збірці — пісні на вірші Василя Стуса від різних українських виконавців: Тараса Компаніченка, Марії Бурмаки, сестер Тельнюк, гуртів «Тінь Сонця», «Хорея Козацька», «Сонячна машина», дуету «BeTwins» та інших.

У матеріалі використані фото Радіо Свобода.