Поезія в евакуації: врятована спадщина Івана Низового і його посмертне п'ятикнижжя

Евакуювати татові архіви, а тоді — себе. Так вирішила донька українського літератора-шістдесятника Івана Низового, коли у 2014-му в Луганську «запахло» Росією. Чому рукописи Івана Низового могли стати мішенню та як він навіть по смерті об’єднав українців Сходу та Заходу?

Ведучі

Ганна Шкряда

Поезія в евакуації: врятована спадщина Івана Низового і його посмертне п'ятикнижжя
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/09/hr-persona-2020-09-03.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/09/hr-persona-2020-09-03.mp3
Поезія в евакуації: врятована спадщина Івана Низового і його посмертне п'ятикнижжя
0:00
/
0:00

«Зараз однозначно мій тато був би на фронті. Попри те, що він уже похилого віку був. Це найвища честь би для нього була — йти боронити свою землю. Віддати своє життя за Україну».

Так каже донька Івана Низового Леся. Зараз вона разом із татовим надбанням — тисячами віршів, сотнями збірок і дитячих оповідок, написаних батьком — мешкає на Львівщині, у Городку. Сюди з рідного Луганська її привела російська агресія на Сході. Обрала цей край невипадково — колись у серці Галичини вчився і Іван Низовий. Саме тут, каже донька Леся, Низовий формував своє українське слово. Хоча дух, вірний Україні, був у Низового з народження.

«Мої предки були міцними землеробами. Трудівниками, дуже віруючими людьми, дуже добрими людьми. Я хочу надіятися, що моя доня Леся — в неї вистачить і серця, і глузду, і розуму, продовжити у своєму серці мою пам’ять про своїх предків Великородів і Низових теж. Тут мої початки, тут народилася і моя душа, і мій характер, і мабуть, тут і заклався мій світогляд».

Зі спогадів Івана Низового — архів доньки Лесі.

«Іван Низовий у півторарічному віці залишився круглим сиротою. Батько зник безвісти, мати загинула в глинищі від наказів колгоспного радянського начальства.

Весь рід Великородів (Іван по материнській лінії прізвище мав Великород) був знищений Голодомором, але бабуся Уляна виховувала його і старшу за нього на два роки сестричку Люду. Тоді вже він чув про рябого Сталіна і навіть не закінчив 6 класів, оскільки був відрахований за не дуже хорошу поведінку. На смерть Сталіна він облямував портрет тодішнього вождя червоною фарбою і дуже радів. На певну поему, яка прославляла тодішній лад Бажана він написав якусь сатиричну епіграму в школі…».

Іван Низовий, 2007 рік

Тоді бунтівний дух завадив Низовому вчитися у школі, втім не спинив його в опануванні знань. Іван займався самоосвітою — дуже багато читав. Не шкодував сил і пішки долав спочатку 7 кілометрів до сільської бібліотеки, а згодом і 16 — до іншої, адже в першій усе перечитав.

«Ця любов до книги, до самоосвіти, пройшла в нього через усе життя. Тому що із 6-го відрахували, потім він працював на будовах, вже у Львові він заочно закінчив факультет журналістики в університеті імені Івана Франка, з педуніверситету в Луганську відрахували, з літературних курсів імені Горького він сам пішов, оскільки там замість знань професійних їх посилали на буряки…Керівництво, проректор Горбачов, тільки і стежив за кімнатою Низового, бо зазвичай саме в його кімнаті в гуртожитку збиралися поети з усіх республік тодішнього радянського союзу і вони читали заборонені вірші, співали пісень і вели заборонені розмови».

Насправді Низовий мріяв «страждати» за Україну. Рідною він не просто писав — він дихав нею, зізнається його донька Леся. Додає — те, що в житті Івана Низового трапився Луганськ, пішло на користь «Україні» Низового. На Луганщині бути і писати рідною — вважав за місію. Тут, твердив поет, писалося легко, щоправда, про важкі речі.

В наш край приходила орда

І храми руйнувала…

Але ж текла собі вода,

І кров змивалася руда,

І проминалася біда.

І віра оживала!

Тоді ж приходили чужі

І спалювали ниву…

Та з лободи пеклись коржі,

І поїдала ржа ножі.

І від межі і до межі

Гойдала нива гриву!

І знов приходив бусурман

І віднімав свободу…

Але ж здіймався вітрюган

І вимітав чужий бур’ян,

І виростав новий курган

В прапам’яті народу!

А ще ж наїзників юрма

Топтала нашу мову…

Але ж нема для нас ярма

Межи світами чотирма,

І ми говорим з усіма

По-українськи знову!

2003 р.

Зі здобуттям омріяної вільної України у слові Низового спочатку з’являється радість, а згодом додається тривога. Дедалі частіше поет звертається до «трагічних сторінок» — так народжуються «пророчі» вірші. У 1995 році Низовий пише про «москалів» і їхню навалу, у 2004 — згадує Путіна.

Гадюкою вповзає в Україну

Правічний «друг» із Путінським лицем,

Несе руїну в нашу кураїну

І в нашу душу щиру та наївну

Знов повіва північним вітерцем.

Та хто ж об нас іще чобіт не витер

За три століття?! Друзі-вороги

Роздмухують такий вогненний вітер,

Що спалить наш святий

Софійський вівтар

І заметуть наш вічний слід сніги!

Кому ж іще, брати мої, не ясно,

Що вечоріє знов — заходить ніч,

І нас не порятує Переяслав,

Бо ми самі спалили передчасно –

Хай віртуальну — славну нашу Січ?!

2004 р.

Донька Леся зізнається — віднайшла ці провісницькі рядки лише після смерті батька, який пішов із життя у 2011 році. Онкозахворювання скоротило життєвий шлях Низового, про що той дуже шкодував — мовляв, ще має багато поезій у собі, ненаписаних. Він мав нездійсненну мрію — піти за Україну, а не через якийсь там рак.

«Один із останніх віршів він писав: «Я заздрю патріотам молодим, які постійно жертвують собою». Хотілося йому ще боротися, кожен день щось робити. Найбільше його в цій хворобі лякало і засмучувало, навіть не сам факт хвороби і що йому недовго жити, що вона невиліковна, а те, що вона в ці дні забирає сили, а можна їх використати саме для України, для людей. Він хотів би зробити багато, але багато не зміг».

Леся Низова презентує творчість батька

«Тато це не казав, ні мені, ні мамі, але у віршах писав — «надіюсь, не згорять мої рукописи» або «сподіваюсь, що хоч хтось хоч одне слово знайде у моїй поезії для себе, моє ім’я хтось колись згадає». Тобто це скромність, самокритичність, самоіронія, може ще усвідомлення трагічності доль багатьох своїх попередників — талановитих письменників, яких за життя не визнавали і по смерті ще багато десятиліть їхнє слово не звучало. Думав так і про свою долю після свого відходу.

Я думаю, що тато мене бачить, чує, радіє, все пробачає і тепер вірить, що я своє життя присвячу популяризації його слова. Все, що від мене залежить, я буду робити».

За життя Іван Низовий мав багато збірок, але малим накладом — те, що дозволяв власний гаманець і часи. Та після переселення його спадщини на Львівщину від 2017-го світ побачили тисячі сторінок його поезій та прози. Донька Леся уклала п’ятикнижжя «Бути народом».

«Не було навіть надії видати за життя це п’ятикнижжя. Окрему може збірку, я цікавилась цінами — це було не підйомно. Може колись звернуть увагу і на таких як Низовий і будуть включати це до шкільної програми. Ну як воно в історії буває — Олександра Олеся замовчували понад сто років. Я думала, що така сама доля і в Низового. Але Господь мені допоміг, доля так склалася, що опинилися ми на Городоччині у Львівській області, де я познайомилася із журналістом «Народної думки» Романом Смілкою. Саме він разом із малою Академією мистецтв Городка організували вечір. Пощастило, що на мене, просту переселенку, яка популяризує творчість свого батька, звернули увагу місцеві очільники».

Збірка Івана Низового

Так з’явився перший том майбутнього п’ятикнижжя — силами меценатів Львівщини. Наступні — підтримали фінансово на Луганщині та на рідній Сумщині, а четвертий — українська діаспора в Німеччині. Нині світ чекає на останню, п’яту книгу Івана Низового «Бути — народом».

«Назва цікава ще й тим, що «Бути — народом». Розповідається не про те — бути народом — як це, а про те, що нам ще попереду треба стати народом. Справжньою нацією, згуртованою. Потім я буду формувати окремі збірки, бо навіть до цього п’ятитомника, кожен том якого вміщує понад 700 сторінок, не увійшло навіть третини доробку Івана Низового. Мрію, звичайно, видати дитячі книжки.

Це прекрасний проєкт, що завдяки творам Низового і виданню цього п’ятитомника можна зшити Україну, поєднати. Вперше Луганщина, видавши другий том, вшанувала його пам’ять. За життя Низового ніколи не сприймала влада Луганщини. Вперше хоча б по смерті Низового Луганщина віддала шану, що він 45 років присвятив саме Луганщині. Були пропозиції виїхати до Львова і до Києва, але ні. Він залишився на Луганщині, похований в Луганську. Він і казав, що:«Куди ж я подінусь, Луганськ вріс в мене і спробуй відірвати — бризне кров!».

Іван Низовий пішов у засвіти на Луганщині, напередодні російської агресії на Донбасі — у 2011 році та залишився навічно у вже рідній луганській землі.

Напередодні вже, напередодні,

Ані зупинки вже, ні вороття:

Припіті ми,

Придатні ми

І згодні

Покласти на олтар свої життя –

Для України!

 

Сторінки, де зібрані поезії Низового: Іван Низовий 

Про життя Івана Низового, творчість, громадську діяльність.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS