Друга половина 40-х років минулого століття. Письменник Микола Руденко — успішний працівник видавництва, журналу, секретар парткому Спілки письменників. Забезпечений матеріально, має можливість писати й видаватися. Як Руденко сам казав про себе пізніше — був вірним сталінцем. Писав вірші, присвячені тодішньому вождю СРСР.
Через кількадесят років він змушений влаштуватися нічним сторожем, аби мати на що жити. З партії та зі Спілки письменників його виключили. У 1976 він разом з Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Олесем Бердником, Левком Лук’яненком, Олексою Тихим, Миколою Матусевичем, Мирославом Мариновичем та Ніною Строкатою оголошує про створення Української Гельсінської групи — правозахисної організації, членів якої радянська влада відразу починає арештовувати. Наступного року Руденка засуджують до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. За кілька років до колонії потрапляє його дружина.
Після звільнення Руденки виїжджають до Німеччини, потім до США. Але у 90-му вирішують повернутися додому. Через рік Україна проголошує незалежність.
***
Микола Руденко народився у селі Юр’ївка на Луганщині у шахтарській родині. Вступає до Київського національного університету, але отримати освіту не встигає — починається II Світова війна. Хлопець потрапляє на фронт, там отримує тяжке поранення. Після демобілізації починає писати і видаватися, вступає до Спілки письменників і досить швидко здобуває багато привілеїв лояльної до влади людини — тим паче, тоді Руденко у цю владу щиро вірить. Він згадував, як уперше почув про масштаби репресій у СРСР та роль у цьому Йосипа Сталіна, про які доповідав Микита Хрущов на з’їзді партії.
Це — архівний запис розмови з Миколою Руденком із матеріалів Національної суспільної телерадіокомпанії.
«Він говорив про тисячі й сотні тисяч репресованих, розстріляних, знищених у катівнях. Насправді ж це були мільйони. Я намагався усвідомити — що ж сталося. Я не міг повірити, що це справа рук однієї людини. Зрештою я прийшов до висновку, що справа у самій ідеології».
Історик Борис Захаров зазначає — XX з’їзд компартії та розвінчання культу особи Сталіна стало переломним моментом, але не першим, коли Руденко сумнівався у радянській ідеології.
«Він був дуже чесною людиною. Уже в 1949 році виступив проти тодішніх порядків, коли під виглядом «критики космополітів» почали громити і нищити єврейських письменників. Від нього як від секретаря парткому Спілки письменників України вимагали написати негативні характеристики. Він був людиною дуже принциповою, категорично відмовився.
Потім для нього, як і для дуже багатьох людей, було потрясінням став XX з’їзд КПРС та розвінчання культу особистості Сталіна. Власне, для дуже багатьох дисидентів саме з цього починалася антирадянська діяльність, бо тоді впав класичний тоталітарний режим — сталінський — і почався процес загнивання тоталітарного режиму».
Микола Руденко починає вивчати праці Карла Маркса і заявляє, що його теорія хибна у своїй основі. Про це він пише низку власних робіт — «Економічні монологи» «Енергія прогресу», роман «Формула Сонця». Руденко відкрито критикує систему і поступово втрачає привілеї радянського істеблішменту. Його навіть віддають на примусову психічну експертизу, але зрештою відпускають.
Невдовзі колишній, за власним визначенням, «вірний сталінець», починає займатися правозахисною діяльністю. Перший раз його арештовують у 1975-му, але тоді письменнику як ветерану війни вдається уникнути ув’язнення. Наступного ж року виникає група сприяння виконанню Гельсінських угод, відома як Українська гельсінська група. Розповідає Борис Захаров:
«Дисиденти розуміли, що підпільні методи боротьби не те щоб повністю вичерпані, але не дають бажаних результатів. Після «Генерального погрому» 1972 року фактично всі активні учасники опору опинилися в таборах, тож старий спосіб боротьби — підпільний, через поширення самвидаву, проведення якихось соціокультурних акцій — уже, так би мовити, не відповідав вимогам часу».
Створенню Української гельсінської групи передувала низка інших правозахисних рухів — Харківська ініціативна група, рухи на захист генерала Григоренка, Ніни Строкатої.
«Такі невеликі групи вже виникали в Україні — Києві, Одесі, Харкові. Це були передумови правозахисного руху. Дисиденти зрозуміли, що треба вимагати від держави виконання зобов’язань, які вона сама ж на себе взяла, — міжнародних договорів. Поштовхом стало укладення у 1975 році Гельсінських угод, і так виник Гельсінський рух — спочатку у Москві, а потім в Україні. Українська гельсінська група створювалася не як філія Московської, а як самостійна правозахисна організація. УГГ і МГГ постійно взаємодіяли, і представником Московської групи в Україні був Петро Григоренко — він же член Української гельсінської групи».
Оскільки іноземні журналісти не мали дозволу працювати в Україні, конференцію щодо створення Української гельсінської групи зібрали у Москві. Того самого дня будинок Руденків під Києвом, де були Раїса Руденко та Оксана Мешко, закидали цеглою.
А вже невдовзі почалися арешти. Миколу Руденка судили разом з Олексою Тихим — Руденко вижив, Тихий із таборів не повернувся. Їхню справу вивели з Києва та розглядали у Дружківці на Донбасі, аби уникнути розголосу. Руденко отримав 12 років, Тихий — 15.
Українські дисиденти, які вже відбували покарання, не очікували, що до них привезуть колишнього комуніста та відомого письменника, розповідає Борис Захаров:
«Спочатку Руденка як дисидента ніхто не знав. Коли у таборі повідомили, що «везуть Тихого і Руденка», Чорновіл, який сидів у карцері, не розумів — хто це? «Я пам’ятаю Тихого, а Руденка не пам’ятаю. Хоча, був один старий письменник, але то такий комуніст — не може бути. Немає шансів, що це він, це хтось новий».
Потім йому якимось чином передали фото членів УГГ, там були Матусевич і Маринович — і їх переплутали. Чорновіл подумав, що хтось із цих молодих хлопців і є Руденко. А потім привозять справжнього Миколу Руденка — старого, поважного.
Треба також сказати, що до нього як до людини, яка мала офіцерське звання, військові охоронці таборів ставилися навіть дещо запобігливо — попри те, що він був в’язнем. Бо ж колишній військовий, член КПРС та СПУ. І він з ними певною мірою розмовляв як з підлеглими. Наприклад, йому як інваліду другої групи належалася неважка робота. Він і каже офіцеру — «ти мені маєш знайти таку роботу, щоб мені було комфортно працювати». А той — «так, я спробую». Руденко питає — «ти мені даєш слово офіцера?». І так вони у нього ходили там по струнці».
Зрештою, Гельсінська група продовжувала діяти і в таборах — адже туди потрапили багато її учасників. В ув’язненні вони почали контактуватися і координувати свою діяльність.
«На радянську владу можна було впливати тільки через міжнародні відносини. На будь-яких перемовинах чи зустрічах завжди обговорювалося питання переслідувань дисидентів, їхні імена постійно були на вустах у дипломатів. А інформацію передавали або за допомогою інтерв’ю іноземним журналістам, або через самвидав і тамвидав. Наприклад, через «Хронику текущих событий». Інформація ж передавалася таким чином, аби той, хто передає, знав тільки двох інших осіб: того, від кого отримав інформацію, і того, кому має її передати — аби у разі чого ніхто не міг «здати» всю мережу. Це було обов’язкове правило.
Дисиденти називали весь Радянський Союз «великою зоною», а табори — «маленькою зоною». Вони говорили, що на «великій зоні» гірше — бо там ти маєш переховуватися, а на «малій зоні» все чорно-біле. І там велася відкрита боротьба — акції на День політв’язня, на абсолютно різні дати, коли одні підтримували інших: скажімо, росіяни, вірмени та євреї підтримували українців і на День українського політв’язня оголошували денне голодування, і навпаки; будь-які каральні заходи фіксувалися і передавалися на волю».
Так про роки у російських таборах згадував Микола Руденко:
«Потрапляючи в концтабори, ми продовжували діяльність Гельсінської групи. Так чи інакше, таборів цих було небагато, і кілька осіб могли опинитися поруч. Група діяла — там вона готувала свої документи, розповідала про мордування у таборах і знаходила спосіб передавати ці документи на волю».
Ув’язнені створили не один спосіб передавати інформацію на волю. Деякі з них досі залишаються напівтаємними, розповідає Борис Захаров.
«Записки передавали, наприклад, на побаченні через поцілунок з дружиною; також — із тими, хто виходив на волю. Дуже багато чого писали мікрописом. Були різноманітні механізми — де ховати записки на території табору, як ці схованки робити. Це вже була, так би мовити, інтелектуальна боротьба між в’язнями та наглядачами-КДБістами. У дисидентів досі є певні коди і паролі, які донині не розголошуються».
Тривалий час Микола Руденко передавав свої матеріали з ув’язнення дружині Раїсі, також правозахисниці — поки її так само не заарештували. В інтерв’ю Суспільному телебаченню вона розповідала:
«Мені теж дали 10 років. За те, що не донесла на свого чоловіка, за те, що потім вивозила з зони його вірші, друкувала і передавала за кордон. Його арештували у 1977 році, а мене — у 1981, тож я їздила до нього на побачення.
Спочатку це були короткі побачення: у присутності наглядачів, не дозволяли розмовляти українською мовою, тільки російською — щоби було зрозуміло, про що ми говоримо».
Раїса Руденко після вироку відбувала покарання у Мордовії в Росії. У кінці 1987-го подружжя, звільнившись, виїхало з СРСР — їхню квартиру конфіскували, повертатися не було куди. Спершу поїхали до Німеччини, потім — до США. Микола Руденко працював на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолював закордонне представництво Гельсінської групи. Раїса Руденко працювала у редакції газети «Свобода». Але минуло два роки в США, Радянський Союз розпадався, в Україні набирав обертів рух за незалежність. Зрештою у 1990 році Руденки вирішили повернутися додому.
Микола Руденко говорив — він не думав, що Україна здобуде незалежність ще за його життя:
«Я навіть не мріяв дожити, хоча знав, що це станеться. Але думав, що це буде десь у XXI столітті».
Попри все, Микола Руденко прожив у незалежній державі ще 13 років — до своєї смерті у 2004-му. Його книжки, вилучені радянською владою з продажу та з усіх бібліотек, повернули у друк. У Києві родина Руденків жила у будинку письменників «Роліт» — у різні часи там жили більше ніж 130 митців, цей будинок називають рекордсменом за кількістю меморіальних дощок. Ви побачите його в центрі Києва — на розі вулиць Хмельницького та Коцюбинського.