«Створювати мурал — ніби збирати пазл»: художник Ян Птушко та його донбаські роботи

Донбаський художник-мураліст Ян Птушко починав малювати понад десять років тому — з графіті. Зараз він отримує міжнародні премії на те, аби розписувати стіни будівель у містах Донбасу, мріє створити мурал на стіні елеватора. Про те, як він працює над такими роботами і як мурали змінюють міста і людей, розповідаємо у новому випуску подкасту «Персона».

Ведучі

Ольга Русіна

Гостi

Ян Птушко

«Створювати мурал — ніби збирати пазл»: художник Ян Птушко та його донбаські роботи
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/05/hr-persona-2020-05-14.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/05/hr-persona-2020-05-14.mp3
«Створювати мурал — ніби збирати пазл»: художник Ян Птушко та його донбаські роботи
0:00
/
0:00

У Торецьку на Луганщині на стіні однієї із сірих радянських багатоповерхівок можна побачити велике зображення, що займає весь фасад будинку. Силует дівчинки, яка читає книжку, над її головою у блакитних, помаранчевих та пурпурових тонах зображене місто. Цей мурал — одна із робіт художника Яна Птушка, який розмальовує у донбаських містечках будинки, фасади багатоповерхівок та навіть тролейбуси.

«Усе починалося з графіті — не з муралізму, а просто з малювання на вулиці. Це було близько 12 років тому, я ще вчився у школі. Ми пробували щось малювати для себе, як і більшість підлітків. У 2009 чи 2010 році в Сєвєродонецьку відбувся конкурс графіті. Це була така хіп-хоп двіжуха — хтось читав реп, хтось танцював брейкданс, а ми малювали. Там був приз — можливість розписати тролейбус. Наша команда програла, але я вже тоді зачепився за цю історію: що влада іде назустріч і навіть пропонує зробити такі речі легально, навіть можуть купити фарбу, допомогти зі спонсорством. Тоді ще мова не йшла про мурали: ніхто не знав, що можна малювати на будинках. А потім поступово це з’явилося: по світу пройшла хвиля, десь мурали почали малювати ще з нульових, ми також про це дізнавалися через інтернет».

Попри програш на першому конкурсі, пізніше Ян таки розписав два тролейбуси у Сєвєродонецьку — завдяки проєкту Лейпцизької премії.

«Я написав заявку, виграв фінансування. На жаль, ці два тролейбуси зараз не їздять, там постійно ламаються якісь деталі. Я спеціально вибирав старенькі тролейбуси, немає сенсу розмальовувати нові — вони й так у більш-менш нормальному стані. Я хотів спробувати хоч якось реанімувати старі, вже списані радянські тролейбуси».

Роботи Яна Птушка у Сєвєродонецьку

Зараз роботи Яна Птушка можна побачити, окрім його рідного Сєвєродонецька, у Вугледарі, Торецьку, Гірському. Він розписує великі фасади багатоповерхівок, менші технічні споруди — на кшталт трансформаторних будок, стіни невеликих будинків та шкіл.

Оскільки створення муралу — це взаємодія і з міськими простором, і з людьми, шлях від ідеї до кінцевого результату часто буває довгий, розповідає Ян. Це і бюрократія — коли на розпис будівлі треба отримати дозволи комунальних служб, і обговорення ескізів з іншими людьми. Зараз, утім, із цим простіше, бо підготовчими питаннями займаються люди, які самі запрошують Яна до різних містечок малювати мурали. Це почалося після того, як на Донбасі його стали впізнавати.

«Зараз найчастіше нас уже самих запрошують — люди впізнають, у них з’являються якісь ідеї, проєкти, ми це все довго обговорюємо, а потім їдемо. Наприклад, у Вугледарі дуже відкрита влада, мер завжди на зв’язку — у разі потреби допоможе, під’їде. Про наш Сєвєродонецьк можу сказати — це дуже складно, особливо у випадку жилих будинків чи масивів. Треба дуже довго все погоджувати з людьми, не у всіх є ОСББ. Я часто не беруся саме за будинки. Наприклад, у Сєвєродонецьку минулого року в мене був проєкт — розпис чотирьох шкіл. Ми погодили все з дирекцією, вони передали до відповідного міського відділу, ті дали дозвіл — і все. Школа — це комунальна власність, тому із цим простіше. Не треба йти ані до мера, ані до архітектурних комісій».

Інша частина Янової роботи — це взаємодія із мешканцями, якщо мурал має з’явитися на стінах житлового будинку. Люди реагують по-різному, тому в Яна є успішні історії співпраці і не дуже.

«У проєкті з тролейбусами у мене була ще одна частина — розпис фасаду невеликого двоповерхового будинку в нас у спальному районі. Там, на жаль, нічого не вийшло якраз через місцевих мешканців. Спочатку вони пішли мені назустріч, але потім виявилося, що на першому поверсі цього будинку живуть люди, які були всім незадоволені. З ними нам не вдалося знайти спільну мову. А вони мали такий вплив на інших мешканців, що всі зрештою відмовилися від муралу».

Роботи Яна Птушка у Торецьку

Однак історія з муралом, від якого відмовилися мешканці, зрештою закінчилась позитивно — іншою роботою на електричній підстанції, яку Ян створив разом із дітьми.

«Насправді у кінцевому підсумку все це вийшло нам в плюс. Мій головний меседж і стимул — завжди взаємодіяти з людьми, мурали — це командна робота, на відміну від графіті. Графіті — це діяльність «для себе», думка інших тут не особливо важлива, тим паче що небагато людей потім це графіті бачать. А мурали — це набагато більша робота, тож я завжди взаємодію з людьми. Якщо вони виступають проти — я йду малювати в інше місце. З цим фасадом так і вийшло. Фарбою, яка в мене була, ми разом з дітьми розписали електричну підстанцію. Я залучив волонтерів через Український кризовий медіацентр — у них якраз проходив літній табір, і вони запропонували прийти і помалювати з дітьми. Ми роздали дітям маски, рукавички, пензлі — і такою командою розписали цю будку за півдня. Тому вийшло навіть краще, ніж якби я сам розмальовував той фасад».

Назагал, каже Ян, зараз ставлення людей до такого стріт-арту змінюється на більш позитивне.

«Навіть якщо ми малюємо десь просто для себе — розписуємо якийсь гараж, наприклад — люди помічають, підходять, згадують інші роботи, які бачили, буває, що кажуть «приходьте до нас помалювати». Тобто люди реагують вже адекватніше, ніж, приміром, у 2016 році, коли я робив перший фасад — тоді були дуже змішані відчуття і реакції. Це було чимось новим, але багато хто казав, що чув про таке десь у Києві, а тепер воно добралося і до нас — і це прикольно».

Ян розповідає, що любить дізнаватися про історію локації, де має створити мурал, і перед тим, як працювати над ескізом, насамперед завжди досліджує місце. Ще один успішний кейс взаємодії його творчості з містом та людьми — це співпраця зі школами.

«Зі школами дуже прикольно працювати, мені сподобалось. Я знаю, що вони у поганому стані, ремонти роблять дуже рідко або взагалі не роблять. Цими малюнками я намагаюся мотивувати дітей — може, якщо, ідучи на уроки, вони їх бачитимуть, то будуть більш позитивно реагувати на школу. І від дітей, і від керівництва є величезний фідбек. З однією школою у нас в місті було навіть так: ми намалювали фасад, і це дало імпульс — поруч висадили квіти, зробили паркову зону, там з’явилися лавки та освітлення».

Раніше, коли митцям замовляли роботи, вони отримували вказівки — як і що малювати. Зараз Ян каже, що в його практиці цього вже менше, однак місцевих художників досі обмежують — водночас із приїжджими іноземними митцями цього ніколи не буває. Через це втрачається власна стилістика мураліста, пояснює Ян.

«Останнім часом мене не обмежують конкретними темами, мовляв, «малюй сонечко і більше нічого». Я не хочу малювати з-під палки, ми завжди обговорюємо майбутні роботи. Іноземним художникам, які приїжджають сюди, щастить більше: їм не диктують тематику, вони можуть малювати у своєму стилі. Нам, місцевим муралістам звикли диктувати, що малювати. Наприклад, якщо вже робиш щось національне, то тільки вишиванку. Я поки що не розумію, чому нам так не довіряють. Якщо людина зацікавлена в тому, щоб замовити художнику, приміром, фасад — вона може подивитися його портфоліо, побачити його стилістику. Для мене стилістика — це один із ключових критеріїв, вона має бути впізнаваною. Так мої роботи у різних містах уже впізнають по лініях. Цього я й добиваюся».

Аби підготуватися до створення муралу, треба, окрім ескізу, запастися фарбами — їх закуповують за кордоном. Ян розповідає, що через дію сонця та вологи колір, який виходить на фінальному етапі, може відрізнятися від того, на який ти сподівався. Тому з деякими відтінками він взагалі майже не працює.

«Коли ми оглядаємо об’єкт, завжди звертаємо на те, чи мурал буде розташований на сонячній стороні, чи ні. Також дивимося, у якому стані стіна — якщо там є дірки, це треба привести до ладу, а перед початком роботи ми завжди ґрунтуємо стіну. Фарбу не можна наносити на чистий бетон, бо вона буде надто сильно всотуватися — витрати будуть більшими, і передача кольору також буде інша. Наприклад, жовтий колір, всотуючись, стає дуже блідим. А рожевий колір вигорає під впливом сонця. Тому я мінімально використовую рожевий у роботах — тільки пастельні відтінки. На жаль, серед відтінків насиченого рожевого кольору поки що немає такого, який би не вигорів».

Роботи Яна Птушка у Торецьку

Пізніше готовий ескіз за допомогою проєктора відображають на стіні й наносять основні лінії, на які потім можна орієнтуватися під час роботи. Праця мураліста дуже відрізняється від процесу створення, приміром, класичної картини — через розміри роботи. Малюючи на полотні, ти можеш бачити всю роботу одразу, а створюючи мурал на великому фасаді — у безпосередній близькості бачиш тільки окремі деталі. Аби розписати верхні частини стін, взагалі використовують автовишку. Працює Ян удвох із напарником.

«У нас є можливість працювати на гарних вишках — у місті є люди, що цим займаються і мають нові автовишки у чудовому стані. Це виглядає як кран з підйомником. У нас є ліцензії для роботи, я ходив на спеціальні курси. Страхуємося за допомогою спеціальних поясів — це обов’язкова умова, не вишку навіть не можна пускати без пояса. Також одягаємо каски — вище третього-четвертого поверху вони обов’язкові. До висоти, в принципі, дуже швидко звикаєш. Усе це переноситься з проєктора, а потім — це ніби збирати пазл. Ми бачимо контур і орієнтуємося на нього. Працюємо за «принципом принтера» — згори донизу».

Ян каже: зміна простору змінює й людей. Мурали створюють цей ефект у довгостроковій перспективі.

«Із часом з’являється цей ефект, коли питають: «Ми там бачили намальоване те і те. Чому в нас так не можна?». Люди починають включатися в процес, шукати якісь варіанти — чи то звертаються до керівництва школи, чи домовляються в ОСББ. Бачать, що десь існує щось таке як мурали і вирішують, що хочуть мати розписи і в себе».

У майбутньому Ян хотів би розписати елеватор, тобто зерносховище. Один такий є у Старобільську. Його стіна настільки велика, що мурал міг би стати рекордним в Україні.