Волонтер, який возив приціли нічного бачення через блокпости «ДНР»: історія Леоніда Краснопольського

У черговому випуску програми «Персона. Історії відомих людей, народжених на Донбасі» — історія волонтера Леоніда Краснопольського, якого, на жаль, вже немає серед живих.

Ведучі

Ольга Русіна

Волонтер, який возив приціли нічного бачення через блокпости «ДНР»: історія Леоніда Краснопольського
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-persona-2020-03-12.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-persona-2020-03-12.mp3
Волонтер, який возив приціли нічного бачення через блокпости «ДНР»: історія Леоніда Краснопольського
0:00
/
0:00

До війни Леонід Краснопольський  — донеччанин, член єврейської громади —  займався дизайном одягу та мав власне ательє, випустив колекцію одягу своєї торговельної марки Menstown. З початком російської агресії перейшов на пошиття форми та бронежилетів для військових, а також створив свій власний бренд футболок, чашок і навіть коміксів на українську тематику.

Пройшовши полон бойовиків у Донецьку, після звільнення Леонід із родиною виїхав до Дніпра і фактично знову почав бізнес із нуля. Займався комплектуванням добровольців, які їхали на Схід, і відкрив у місті волонтерський центр-магазин. Два роки тому, 4 лютого 2018, Леонід Краснопольський загинув у ДТП. Його інтерв’ю збереглися завдяки проекту «Фабрика думки. Донбас»; волонтера згадують військові, друзі з Києва та Дніпра.

«Льоня був дуже щирою людиною. З ним було дуже тепло дружити, і його було цікаво знімати. Як документаліст я можу сказати: буває, починаєш знімати людину, і її треба «розкрити». З Льонею робити це не було необхідності. Пам’ятаю таку історію: 2017 рік, ми приїжджаємо в Дніпро його знімати, він каже: знаєш, у мене є півтори години, бо потім я біжу, ми відзначаємо Пурім  — єврейське свято (Льоня ж був нашим жидобандерівцем, він так себе й називав); каже, мені треба терміново викинути у воду все, що буде в кишенях  — така давньоєврейська традиція. І ось тому, мовляв, давай, у нас є півтори години. І за цей час ми, звісно, встигали все зробити. Він був дуже якісним спікером», — пригадує Дмитро Ткаченко. 

Дмитро Ткаченко був товаришем Леоніда Краснопольського, записав з ним два інтерв’ю. Співпрацював із ним в рамках проектів Міністерства інформаційної політики. Зараз кадри з Леонідом та його розповідь про життя в Донецьку до і після початку війни можна побачити на Youtube-каналі проекту «Фабрика думки. Донбас».

«Ми з тобою жили в одному місті. Як ти себе асоціював, наприклад, з Україною Віктора Януковича? Чи пізнього Ющенка? Чи з Україною Кучми? Взагалі ніяк. А зараз я  — частина країни. Зараз я  — громадянин України. Я за це заплатив, тож маю статус громадянина, а не «овоча», як раніше»,  — розповідає Леонід в одному з інтерв’ю.

Дмитро Ткаченко — також донеччанин. Вони з Леонідом не раз говорили про початок окупації, вибір, який тоді довелося робити людям, та про плани на майбутнє.

«Його історія  — з одного боку, унікальна, а з іншого  — дуже характерна для теми народження у людині громадянина. Я навіть зараз згадую, як саме він мені про це розповідав: як він у 2014 році ще думав  — що відбувається, за кого я, що це таке взагалі. В якийсь момент його просто перемкнуло, він казав: я народився як український громадянин. Але він також за це заплатив. Він казав так: дивися, Діма  — у Донецьку в мене була руда борода, а зараз  — майже повністю посивіла». 

З початком війни Леонід з дружиною почали допомагати українським військовим на блокпостах: возили воду та продукти. Пізніше діставали для них техніку, від рацій до прицілів нічного бачення. Усе це доправляли на позиції вже під час окупації міста, розповідає Дмитро Ткаченко:

«Через блокпости «ДНР» він возив приціли нічного бачення, які клав у корпуси від системних блоків. Він розповідав  — ось перевіряють машину, а в тебе там «строк». Говорив, що це просто стара техніка, яку він кудись там вивозить  — а насправді віз це уже до наших хлопців, яким він роками потім доставляв також одяг, продукти, свої власні вироби».

Дмитро Кошка  — один із тих військових, кому допоміг Леонід Краснопольський. Він пригадує їхню першу зустріч:

«Вперше ми зустрілися на блокпосту в Донецькій області. Я був командиром блокпоста, мене викликали хлопці, кажуть  — підійди, подивись, тут щось незрозуміле. Я прийшов, бачу  — звичайні волонтери, тримають пакети з їжею, там  — ковбаси із супермаркета. Я кажу  — в чому проблема, волонтери ж приїхали. Хлопці кажуть: «Він не звідси, а звідти»  —  і показують у бік Донецька. Я питаю того чоловіка: «А ви звідки, я вибачаюсь?». А він каже так радісно  — з Донецька! Я кажу: «Тобто? Ви постом не помилились? Ваші  — там стоять»  — «Ви що, ми тут всім Донецьком скидались, купували для вас їжу, я її привіз». Я кажу  — це добре, але ми, на жаль, не можемо цього взяти. Тоді він спитав, чим іще може допомогти. Я кажу: «Ну, нам потрібні прожектори». І через два-три дні Льоня приїхав і привіз нам прожектори».

Пізніше Леонід запропонував пошити військовим на блокпосту Дмитра Кошки форму. Але більше він так і не з’явився:

«Він почав шити нам форму, ми його чекали-чекали і не дочекалися. Людина більше не приїхала».

Уже пізніше, після демобілізації, Дмитро Кошка довідався, що Леоніда Краснопольського тоді взяли в полон бойовики. Кілька днів він провів у підвалі захопленого СБУ, де його допитували, а на телефоні знайшли фотографії з українськими військовим. Сам він згадував, що його «здала» 19-річна донька партнера з ательє. Леоніда вдалося звільнити, одразу після цього родина залишила все і виїхала в Дніпро. Дмитро Ткаченко каже — тоді йому дуже пощастило:

«Він просто сказав: донька партнера «прониклась цим духом» і здала його як волонтера  — і за ним прийшли. Але, знову ж-таки  — Льоня, мав, певно, дуже велику удачу. Урешті-решт вона вичерпалася і він загинув в автокатастрофі, але тоді, в підвалі, наскільки я розумію, його сильно не катували. Він просто якимось неймовірним чином «пролетів» крізь неможливе. Адже насправді в той час, коли його «взяли», катували та вбивали за набагато менше. Але йому пощастило».

У Дніпрі приміщення Леоніду виділила єврейська спільнота. Саме тоді тривали гарячі бої на Сході, через місто йшли добровольці  — він допомагав їм із одягом, взуттям, бронежилетами. Згодом почав виготовляти футболки за власним дизайном, і кошти з їхніх продажів дали змогу закуповувати також необхідні речі для військових. На першій з цих футболок була зображена вежа Донецького аеропорту.

«До Іловайська потік був просто безкінечний. Люди стояли у чергах до військкоматів  — офіцери, солдати, звичайні люди, всі йшли на Схід. Ми якраз збирали гроші у спонсорів, купували і чим могли, їх комплектували.

Все почалося з ось такої футболки. Я побачив цю картинку в Інтернеті, знайшов підприємство, яке мені надрукувало перші 30 футболок із таким принтом. Такі футболки я почав продавати по 150 грн через Facebook. І якось воно пішло-поїхало  — перш ніж я надрукував першу партію вже на виробництві у Полтаві, вдалося продати 500 футболок. Я бігав замовляти їх кожен день, а ту першу партію  — 30 футболок  — продав вже до вечора того самого дня»,  — говорив Леонід.

Дмитро Кошка знайшов Леоніда Краснопольського в Дніпрі досить випадково  — переглядаючи світлини на телефоні, побачив фото його візитівки. Пригадав чоловіка, що допомагав їм на блокпостах, вирішив перевірити, чи живий. Google за цим прізвищем видав магазин hunta.in.ua. Дмитро подумав, що Леонід переїхав до Києва. Минуло приблизно півроку і він почув від сусідки, що цей магазин  — у Дніпрі. Вирішив піти туди і знайти давнього знайомого:

«І тут Льоня знімає окуляри і каже  — «Діма!» Це було дуже класно, я був здивований, що він взагалі пам’ятає, як мене звати. Так відновилася наша дружба.

Він був людиною з позицією  — гучний, яскравий. Він ніколи не мовчав, якщо щось не так  — завжди скаже. Я би сказав, що він з усіма сварився, але це не були ворожі сварки, радше — запальні, активні дискусії. Треба сперечатися і під час цих суперечок знаходити істину чи відстоювати свою позицію  — саме так він завжди робив. Ти з ним сперечаєшся, але потім  — обіймаєшся і знаєш, що ця людина тебе ніколи не зрадить».

У ті часи магазин Леоніда «Хунта» став у Дніпрі популярним. Окрім того, що допомагав військовим і шив футболки з українською символікою, він виготовляв дизайнерські кружки, значки.

«Я сказав своїм хлопцям, з якими був на фронті: пам’ятаєте цього чоловіка? Привів їх у магазин  — він усіх загадав по іменах, сходу. Людей, яких не бачив два роки та й до того  — лише побіжно. Питав: «Що тобі сподобалось? Дарую, забирай». Усі ходять у Льоніних подарунках. Я й досі завжди маю на собі щось від нього  — чи то взуття, чи то футболку, чи то штани»,  — розповідає Дмитро Кошка. 

Окремим проектом для Леоніда Краснопольського стала серія коміксів про українських героїв, яку він створив разом зі знайомими художниками:

«Коли моєму сину було 14 років, я його спитав: як ти думаєш, хто у нас в Україні  — герої? Він каже  — тато, я не знаю. Ну Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко  — це зрозуміло, а сучасні герої є? А тоді вже йшов перший рік АТО. Тоді ми й вирішили зробити цей проєкт, присвячений сучасним українським героям. У коміксі чотири основних персонажі  — Київ, Щек, Хорив і Либідь. Це  — їхні позивні. У кожного різний статус і рід занять: клерк, комп’ютерщик, військовий; дівчинка  — займається особливими завданнями, вона у нас озброєна такими двома косами». 

Дмитро Ткаченко, працюючи радником у Міністерстві інформаційної політики, займався промоцією коміксу. Леонід Краснопольський тоді приїжджав до Києва на презентації, прес-конференції чи інші заходи:

«Мені подобається, що він вмів думати масштабно і діяти конкретно. Він  — яскравий представник креативного класу. Йому добре вдавалося все це продавати, навіть за кордон. Було враження, що чим Льоня не займався  — скрізь досягав успіху: спочатку в дизайні одягу, потім  — у волонтерстві, з маркою hunta.in.ua та з цим коміксом. Звичайно, він багато розповідав мені про те, як це складно, що немає підтримки з боку держави. Але усе одно вмів створювати цей «вир уваги».

Дмитро Ткаченко згадує, що після війни Леонід мріяв створити інший бренд  — під назвою «Red Field», яка була би грою слів з його прізвищем. Про Донецьк згадував як про втілення голівудського фільму у реальному житті:

«Він описував Донецьк того часу, кажучи, що відчув себе героєм фільму «Я легенда». 2014 рік, весна, порожнє місто, він стоїть на перехресті в центрі Донецька. «Я зупиняюся на червоне світло і бачу  — я один. А навколо  — тільки «орки». І я відчув себе героєм цієї «голівудщини»,  — говорив про це Льоня.  

Потім, пам’ятаю, я знімав його у 2017 році  — у нього все було добре, він розвивав свою «Хунту». Льоня казав, що у нього є бренд hunta.in.ua, але коли закінчиться війна, він хоче зосередитися на тому, щоб зробити інший основний бренд  — «Red Field», тобто «червоне поле», за аналогією з його прізвищем  — Краснопольський». 

Леонід Краснопольський загинув в автокатастрофі 4 лютого 2018 року. Поліція відкрила кримінальне провадження за фактом загибелі, однак у жовтні 2018 його закрили. Леоніда поховали відповідно до єврейських традицій на Запорізькому цвинтарі у Дніпрі. Дмитро Кошка згадує, що попрощатися з волонтером прийшло дуже багато людей:

«У нас далеко не на кожному похованні когось місцевого побачиш стільки людей, скільки прийшло до Льоні. Він мав дуже багато друзів, знайомих  — не тільки в Дніпрі насправді, а по всій Україні».

Фото з місця ДТП

На думку Дмитра Ткаченка, це ДТП було трагічною випадковістю:

«Я думаю, що  — наскільки мені відомо  — Льоня у певному сенсі жив на «швидких оборотах». Мабуть, десь його удача просто вичерпалась. Пройшовши Донецьк, пройшовши це все, він як комета за ці кілька років пролетів, освітив усе і так же і зник  — на наших очах».