«ЄС — від Лісабону до Донбасу»: історія донецького Майдану

Ніч з 21 на 22 листопада, центральна площа великого міста. Кілька людей спонтанно виходять на акцію, аби виразити свій протести у зв’язку з відмовою тодішнього президента Віктора Януковича підписати Угоду про євроінтеграцію.

Це не про Київ  — хоча у столиці тоді все починалося дуже схоже. Це історія про Донецьк. До пам’ятника Тарасу Шевченку в центрі міста тієї ночі також вийшли протестувальники. На початку їх було п’ятеро.

«Зараз друга п’ятнадцять. Ми в Донецьку. П’ятнадцять хвилин тому розійшлася основна частина учасників спонтанного мітингу. Ми обговорювали різні проблеми нашого міста і країни. Ми не говорили просто, що хочемо в ЄС і все. Ми хочемо нормального життя, поваги до себе з боку влади як до громадян. Щоб був розклад транспорту, щоб він ходив уночі, щоби суди були чесними. Щоб відчувати себе впевнено у своєму місті і своїй країні». 

Це відео з тієї першої ночі, опубліковане на каналі NGO Donetsk. За спиною активіста Євгена Насадюк видно плакат на постаменті пам’ятника  — із написом «Схід та Захід разом».

Катерина Жемчужникова  — одна з тих п’яти людей. Вона розповідає, що вийшла до пам’ятника, побачивши пост у Facebook.

«Коли почалася ця спонтанна акція на Майдані у Києві, я запрацювалася на роботі. Сиділа, монтувала відео, скролила стрічку та стежила за подіями. Я думала  — як класно, що люди виходять, висловлюють свою позицію, шкода, що в нас нікого немає. От я скролила, скролила і побачила, що у нас, виявляється, теж вийшли люди, які запостили першу фоточку з площі біля пам’ятника Шевченку. Це були двоє хлопців, мої знайомі. Я подумала  — треба до них долучитися. Коли я приїхала до пам’ятника, там було ще двоє хлопців  — вони так само побачили в мережі цю найпершу публікацію».

Перший масовий мітинг біля пам’ятника Шевченку відбувся на наступний день. Його учасники тримали плакат із написом «ЄС  — від Лісабону до Донбасу», українські прапори та стрічки.

Організатори акцій вирішують, що формуватимуть списки людей, які хочуть поїхати в Київ підтримати столичний Майдан. У самому Донецьку акцію оголошують безстроковою та домовляються збиратися біля пам’ятника у дві зміни  — о 12 та о 18, розповідає Катерина.

«У нас були “дві точки”  — час, коли приходить найбільше людей, о 12 та о 18. О 18 приходили після роботи. А о 12 приходило багато  — ми їх ласкаво називали “євромайданівські бабусі” — людей поважного віку, які хотіли прийти поспілкуватися. Це був майданчик обміну думками. Перехожі, які були незгодні з нашою позицією, також часто вступали в діалог».

На акціях спілкуються, виступають по черзі, співають гімн України і Європейського союзу.

На донецькому Майдані виступав також гурт «Гайдамаки» та письменник Сергій Жадан.

Катерина Жемчужникова розповідає, що тоді організатори вигадували різні розважальні акції  — на одному з протестів учасникам роздавали шоколадні монети, жартуючи таким чином із заяв влади про проплачені мітинги за євроінтеграцію. На Різдво зробили тематичний вертеп на політичні мотиви.

 «Ми його не тільки показували на Майдані, а й “водили” по місту. Люди реагували по-різному. Хтось аплодував і веселився, хтось казав  — “о боже, це політика, ходімо звідси швидше!”. 

Журналістка Дар’я Курінна згадує  — тоді, на початку протестів, вони були дуже мирним, люди допомагали мітингарям, приносили гарячі напої, їжу, теплий одяг.

«Був один дуже показовий, як на мене, і теплий момент: у перші дні протесту журналістка видання «Новости Донбасса» написала, що їй холодно і що в неї немає шапки. Буквально за годину чи за дві хтось приїхав і подарував їй теплу шапку. Бувало, що хтось із фермерів, які живуть неподалік від міста, привозив продукти. Харчі й теплі речі також збирали, щоби відвезти до Києва. Було дуже дружньо, поки не почали втручатися так звані активісти з Антимайдану й тітушки». 

Дмитро Ткаченко у Донецьку був власником рекламного агентства, також виходив на майданівські протести. Зараз він  — радник міністра інформаційної політики з питань Донбасу. Він згадує, що обстановка в Донецьку почала погіршуватися у другій половині зими.

 «Донецька “Партія регіонів” та донецька влада вже нагнітали істерію  — про правосєків у автобусах і так далі. Вони збирали тітушок і тоді вже були ситуації конфронтації. Вони намагалися розхитати ситуацію в регіоні та зробити з цього свою гру. А що з цього вийшло  — ми побачили навесні». 

У цей час місцеві політики Комуністичної партії та Партії регіонів активно агітують проти зближення з Євросоюзом. Мої співрозмовники згадують, що тоді в місті активно просувався фейк про «автобуси з бійцями правого сектору», які нібито прямують до Донецька.

Це  — екс-депутатка від Партії регіонів Тетяна Мармазова. Нині вона коментує російським ЗМІ політику нової української влади і навіть вищу освіту в українських вишах. Заявляє про світову русофобію.

Навесні, коли Віктор Янукович уже втік з України, і київський Майдан фактично переміг, у Донецьку розпочинається гаряча фаза. Саме тоді проукраїнські активісти починають відчувати себе в небезпеці. Дар’я Курінна згадує, що заради власної безпеки мусила казати, що вона з Росії. На вулицях її могли зачепити за українську стрічку на одязі. Це було вже навесні  — коли Майдану як такого не було, а протест переріс у проукраїнські марші, набагато чисельніші, ніж до цього.

 «Спочатку це був просто «мітинг на мітинг»  — до ОДА виганяли бюджетників, які виходили з прапорами «Партії регіонів» і кричали ці стандартні гасла  —  «Янукович наш президент», «Донбас годує всю Україну», «Ми працюємо  — вони протестують» тощо. Потім почали вже підвозити горлівські бійцівські спортивні клуби  — вони провокували, кидалися на людей. Тодішня міліція майже ніколи не втручалася. Багатьом із нас доводилося вигадувати якісь «легенди». Наприклад, люди, які не підтримували Майдан, могли зупинити тебе на вулиці, погрожувати, щось з’ясовувати. У мене бували такі моменти  — вони бачили, що я маю українську стрічку, і доводилося вигадувати, що це я так боюся «бандерівців», що хочу мати «легенду» на випадок, якщо вони мене зловлять  — аби прийняли за свою. Такі відмазки дійсно діяли, нас відпускали. Потім, коли почалося загострення, доводилося казати, що я працюю у виданні «Ростов инфо» й відпрацьовувати всі говірки російської мови, аби мені повірили, що я немісцева. Бо інакше здобувати інформацію було неможливо. Якщо вони бачили українських журналістів  — вони не хотіли говорити. Якщо ти казав, що приїхав з Росії  — тобі розповідали абсолютно все, проводили у захоплену облдержадміністрацію». 

Березень 2014 року  — це перші випадки загибелі людей, згадує Дмитро Ткаченко.

«Реальна небезпека почалася з 1 березня, коли Росія запустила проект «Новороссия». 5 березня почалися масові мітинги за єдину Україну. Сам Євромайдан не зміг зібрати і консолідувати стільки людей, а от мітинги за єдину Україну  — вже так. 5 березня нас уже було близько 10 тисяч. Але це вже була інша ситуація. Тоді почалися перші загибелі».

13 березня тисячі мирних жителів вийшли на проукраїнський мітинг. В центрі Донецька на них напали. Тоді вбили 22-річного Дмитра Чернявського, десятки людей постраждали. Катерина Жемчужникова припускає, що жертв могло бути більше  — їх просто «не додали» до загальної статистики жертв нападу.

«Міліція розступилася і на нас почали наступати. Спереду стояли люди, які просто кричали. А з-за них виходили молодики з битками, з металевими прутами, з різним «начинням», за допомогою якого можна нівечити інших людей. Вони почали бити абсолютно всіх, хто стояв за кордоном міліції».

Люди, які розповідають мені про свої спогади з донецького Майдану, давно переїхали з міста. Хтось навесні, хтось восени. Дар’я Курінна працює журналісткою проекту «Донбас.Реалії». Дмитро Ткаченко став радником міністра інформаційної політики та займається проектом «Фабрика думки. Донбас». Катерина Жемчужникова працює в організації ОПОРА. Вони розповідають  — не думали, що залишають Донецьк надовго. Так Дмитро Ткаченко поїхав до Києва на один день, коли дізнався, що до рідного міста йому повертатися не можна  — це небезпечно. Утім, донеччани не втрачають надії повернутися додому після деокупації Донбасу.