Не хотілося знімати людей у «сірій зоні» через призму того, як вони страждають — режисерка фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»

17 листопада 2021 року українська стрічка «Цей дощ ніколи не скінчиться» здобула нагороду за найкращий документальний фільм на 66-му Міжнародному кінофестивалі в місті Корк.

Ведучі

Анастасія Горпінченко

Гостi

Аліна Горлова

Не хотілося знімати людей у «сірій зоні» через призму того, як вони страждають — режисерка фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/11/hr-po_subotah-2021-11-27_gorlova.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/11/hr-po_subotah-2021-11-27_gorlova.mp3
Не хотілося знімати людей у «сірій зоні» через призму того, як вони страждають — режисерка фільму «Цей дощ ніколи не скінчиться»
0:00
/
0:00

У березні 2021 року відбулась національна прем’єра фільму у світовій конкурсній програмі «Docudays UA». Стрічка «Цей дощ ніколи не скінчиться» отримала спеціальну правозахисну нагороду від незалежної платформи Current Time.


«Цей дощ ніколи не скінчиться» веде глядачів потужною та візуально захопливою подорожжю крізь нескінченний людський цикл війни та миру. Фільм слідкує за життям 20-річного Андрія Сулеймана, який намагається забезпечити собі стале майбутнє, водночас працюючи з жертвами збройних конфліктів. Від конфлікту в Сирії до війни в Україні — існування Андрія ніби обрамлене вічним потоком життя і смерті.


Робота над фільмом тривала чотири роки і він був знятий у декількох країнах.

Про специфіку зйомки на КПВВ та у таборах мігрантів поговорили із режисеркою фільму Аліною Горловою.

Анастасія Горпінченко: Що було найважчим у зйомках? Чи складно було отримати дозвіл на зйомки на КПВВ?

Аліна Горлова: Не можу сказати, що знімати біля лінії розмежування було легко. Ні, це дуже небезпечно, перебувати там з камерою, і дуже часто ми брали цей ризик і відповідальність на себе. Це було дуже нервово.

Анастасія Горпінченко:  Дуже багато вже, насправді, знято про Донбас, і у вас такий дуже цікавий вектор поєднання історії Сирії і Донбасу. І в одному з інтерв’ю ви говорили, що намагалися створити єдиний простір, схожий на Сирію і на Донбас. Наскільки це вдалося і що для вас спільного у цих країнах?

Аліна Горлова: Мені здається, абсолютно вдалося. Ми не дарма обрали чорно-біле зображення для того, щоб досягти якогось ефекту умовності і для того, щоб створити цей один світ. Тобто ми дуже акуратно намагалися натякнути, де ми перебуваємо.

Схожість конфлікті є,  вона полягала, у першу чергу, в долях звичайних людей. Тобто коли бачимо людей, які переходять КПВВ «Станиця Луганська», і коли ми бачимо людей, які живуть в таборі для біженців в іракському Курдистані, ми бачимо, що, насправді, це не вибір людей, це обставини, в яких вони опинилися.

Анастасія Горпінченко:  Чи вдавалося поспілкуватися з людьми або в «сірій зоні», або з тими, хто перетинає КПВВ?

Аліна Горлова: Звичайно, ми дуже багато спілкувалися. Що можу сказати? У таборах для біженців дуже відчувається те, як кардинально змінилося життя людей. Багато людей, які були в Сирії заможними, опинилися без нічого, і табори для біженців — це взагалі таке місце, де опиняються поруч абсолютно різні люди, які раніше не перетиналися. А зараз вони змушені жити поруч і це створює абсолютно нове суспільство.

  • Люди, які живуть в «сірій зоні» і які були проросійськи налаштовані, після того, як побачили у дійсності те, що відбувається, змінили свої погляди. Вони вже не так піддаються пропаганді. Вони бачать, що «русский мир» несе війну і кажуть, що хотіли б жити в Україні, не хочуть, щоб «ДНР» і «ЛНР» розповсюджувалося на їхні населені пункти.

Анастасія Горпінченко: В одному з інтерв’ю ви сказали, що не хотіли показувати людей, які живуть у «сірій зоні» через призму жалю. Чому?

Аліна Горлова: По-перше, створено дуже багато фільмів, де про війну розповідають саме через призму жалю, через призму того, як ми показуємо, що люди страждають. Ми знаємо, що вони страждають. Але такий підхід не зовсім правильний: люди подивилися фільм, поспівчували і пішли додому. Мені хотілося у своєму фільму поставити питання, підключити не тільки емоційну складову, а розпочати діалог з людьми, щоб вони не тільки емоційно сприймали, а ще й роздумували над тим, що вони бачать.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису