Українці, які сподіваються, що війна швидко закінчиться, лише псують собі життя — Валерій Пекар

Секрети української стійкості

Валерій Пекар: Ключові основи української стійкості лежать у минулому. Значна частина українців сприймає досвід цієї війни як досвід, що тягнеться через покоління, як досвід, який триває сотні років.

Тому що в кожній сім’ї, якщо згадати, є ті чи інші особисті зв’язки з попередніми етапами: з русифікацією, колективізацією, Голодомором, Розстріляним відродженням та іншими етапами російсько-українського протистояння, яке в різних формах триває стільки років, скільки ці дві країни існують поруч.

Ця сила, яку ми черпаємо з минулого. Якщо ми вистояли — якщо наші діди й прадіди були в гірших умовах, ніж ми зараз, — то й ми відчуваємо, принаймні інтуїтивно, що маємо шанси.

Коріння — у теперішньому. Уже в перші дні, коли стало зрозуміло, що плани російської армії захопити Україну за кілька днів чи тижнів не можуть завершитися успішно, це дало людям величезну силу.

Я думаю, що ці почуття живуть сьогодні — відчуття перших днів, перших успіхів — у кожному українцеві й кожній українці. Після цього було ще багато перемог і поразок, але відчуття того, що ми вистояли під першим ударом, а отже, все якось буде далі, залишається в кожному й кожній з нас.

Переважна більшість людей в Україні живе надією на те, що майбутнє буде кращим. І це дуже важливо, адже образ майбутнього має значення. Соціологія показує: сьогодні українці, попри страшну війну, є одними з найбільших оптимістів у Європі. Це пояснюють ефектом «низької бази»: ми так довго жили в складних умовах, що віримо — далі обов’язково буде краще.

Натомість країни, які живуть доволі добре, частіше очікують погіршення, бо бояться втратити наявний рівень добробуту.

Ці три корені нашої сили — в минулому, теперішньому й майбутньому — проростають у кожному й кожній з нас.

Що на нас чекає далі?

Валерій Пекар: Аналізуючи цей рік з 1 січня, намагаючись спрогнозувати, як усе буде, я назвав його роком «третього дихання». Ця метафора вже широко використовується. Навіть сьогодні на міжнародній конференції, що відбувається в Києві, про це говорили балтійські політики.

Уявіть собі двох боксерів-важковаговиків в одному з передостанніх раундів. Вони вже не дуже твердо стоять на ногах і не надто добре бачать, що відбувається, але перед ними стоїть складне завдання — впасти другим. Бо той, хто впаде другим, переміг. Хто впаде першим — зазнає поразки з усіма наслідками.Приблизно так виглядає і війна на виснаження: усе вирішує те, хто зламається першим, а хто витримає довше.

І подивімося, у кого що є. На нашому боці — згуртованість українського суспільства. Якщо заходити в соціальні мережі, може здаватися, що ми живемо в нескінченних сварках. Якщо ж звернутися до соціології, бачимо, що ми все-таки згуртоване суспільство, а ті розлами, які нам намагається нав’язати російська пропаганда, не спрацьовують. Їхні операції проти нас не дають результату.

У соціальних мережах враження нескінченних суперечок, нібито ми постійно сваримося, готові на все і навіть на капітуляцію, значною мірою створюють армії ботів. А також невелика група українців, які їх наслідують. Отже, насправді на нашому боці — суспільна згуртованість.

Друге, що ми маємо на нашому боці, — це українська інноваційність. Ми бачимо, що Україна як горизонтальне, мережеве суспільство перевищує Росію в темпах інновацій.

Хоча Росія як автократичне, вертикальне, ієрархічне суспільство перевершує Україну в масштабуванні цих інновацій. Проте масштабування ми можемо навчитися в європейців, адже вони нам допомагають. Ще одна важлива річ на нашому боці — це допомога «коаліції охочих»: тих, хто чітко розуміє, що потрібно стояти пліч-о-пліч з Україною, бо іншого вибору немає.

І нарешті, на нашому боці — слабкість російської економіки. Це складна тема. Коли починаєш говорити про її слабкість, багатьом це не подобається, бо вони вважають такі оцінки завищеними очікуваннями.

Однак якщо уважно подивитися на те, що відбувається в російській економіці, стає очевидно: запас міцності в неї зовсім не такий великий, як планувалося. Я не очікую цього року якихось масштабних змін чи суттєвих зрушень. Але це буде рік, у якому ближчим до перемоги стане той, хто краще керуватиме наявними ресурсами.

Тому, якщо не створювати завищених очікувань, не варто чекати від цього року радикальних результатів. Наступного року, на мою думку, російська економіка вже наблизиться до певної червоної межі. Вона й тепер до неї підходить, але, ймовірно, цього року їм ще вдасться втриматися.

«Путін не залишив нам вибору»

Валерій Пекар: І тут важливо додати ще одну річ про джерела нашої стійкості. Ми маємо чесно проговорити: ми не можемо дозволити собі поразку.

По суті, Путін не залишив нам вибору. Ми добре розуміємо, що якщо продовжуватимемо захищатися й вести війну, то гинутимуть українці й українки — на фронті й у тилу, триватимуть руйнування інфраструктури та домівок, буде багато крові, страждань і смертей. Але якщо ми здамося, це не забезпечить нам виживання.

Навпаки — крові, страждань і смертей стане ще більше, руйнування лише посиляться. Ми знаємо, що відбувається на тимчасово окупованих територіях. Розуміємо, що чекає на людей, які опиняються під владою ворога: примусова мобілізація, убивства, зґвалтування, грабунки та інші злочини.

Фактично нам залишили вибір без вибору: або українці воюють під українським прапором за власну державу, або їх примусять воювати під російським прапором десь під Варшавою. І цей момент — усвідомлення того, що в нас фактично немає вибору, — дуже сильно впливає на нашу стійкість.

Водночас ми маємо так само підійти й до нашого ворога: показати росіянам вихід із війни, шлях до її завершення. На щастя, такий дискурс уже існує й підтриманий європейськими інституціями. Це дискурс деколонізації Росії. Лише деколонізація та деімперіалізація Росії можуть стати шляхом до сталого миру в Європі. Це вже зафіксовано в семи європейських резолюціях. Саме в цьому напрямку й слід рухатися.

Міністр оборони оприлюднив «план війни». У ньому є важливі положення: про закриття неба, про необхідність забезпечити такі темпи знищення російських окупаційних сил, які перевищували б темпи російської мобілізації. Ще один важливий пункт стосується так званого російського тіньового флоту, який насправді не є тіньовим — про нього все відомо, просто він використовує фіктивні схеми. Цей флот продовжує перевозити нафту, що підживлює російську економіку.

Усі ці кроки дають підстави сподіватися: якщо ми діятимемо правильно й послідовно, то вистоїмо, а для Росії створимо умови, за яких вона не зможе продовжувати війну.

«Росія не може не воювати»

Валерій Пекар: Росія воюватиме. Я дуже хотів би, щоб ми всі це усвідомили. Жодних реальних мирних переговорів чи мирних угод найближчим часом не буде.

Росія на це не піде — вона просто не може піти. І пояснення тут доволі просте. Росія воюватиме стільки, скільки матиме ресурси на це. Щойно ресурси вичерпаються — вона припинить війну.

Є кілька суб’єктивних причин, чому Путін прагне продовжувати війну. Він вірить, що зможе розгромити Збройні сили України, зруйнувати єдність українського суспільства, залякати європейців і змусити їх залишити Україну напризволяще. Нічого з цього не станеться.

Існують чотири об’єктивні причини, через які Росія не те що не хоче, а саме і не може завершити війну.

1. Російська економіка. Вона вже переведена на воєнні рейки, а щоб повернути її на цивільні, потрібні величезні інвестиції, яких у Росії немає. І допомагати їй ніхто не буде. Китай не зацікавлений у відновленні потужного цивільного сектору російської економіки. Європейці й американці також не поспішатимуть інвестувати в країну, де відсутній належний захист права власності.
2. Політична причина. Значна частина вищих політичних еліт отримує прибутки від війни. Вони заробляють на війні й не зацікавлені припиняти цей потік доходів.
3. Соціальна причина. Потрібно показати населенню хоча б умовну перемогу, бо якщо її не буде, цар в очах людей «не справжній». А в російській політичній культурі це вважається дуже небезпечною ситуацією.
4. Військова причина. Близько 700 тисяч російських вояків на лінії фронту. Що з ними станеться, якщо завтра буде припинення вогню або підписання мирної угоди? Вони просто повернуться додому, втративши зарплати, соціальний статус і все інше до міст, де немає роботи. Вони рознесуть РФ на шматки за лічені тижні — як це сталося в 1917 році. Ми можемо по-різному ставитися до російського керівництва, але одну річ точно знаємо: вони дуже добре вивчали власну історію. Вони пам’ятають, чим закінчився 1917 рік, і робитимуть усе, щоб цього не допустити.

Тому вони будуть продовжувати війну стільки, скільки зможуть. Саме тому нам потрібно налаштуватися на марафон. Ми вже давно це говоримо. Ті, хто сподівається, що все швидко закінчиться, на жаль, лише псують собі життя.

Треба мислити довгостроково, на марафон, тоді ми зможемо ухвалювати правильні рішення на рівні людини, сім’ї, громади та нації, що в підсумку прискорить завершення війни. Ось така парадоксальна сутність стратегії й війни.

«Будьте частиною рішення, а не частиною проблеми»

Валерій Пекар: Є люди, які безумовно дуже віддані — майже весь свій час, сили, життя та здоров’я вони віддають українській перемозі, чи то на службі в Силах оборони України, чи в волонтерських рухах. І це, без сумніву, крайність.

Інша крайність — ті, хто навпаки ховається від реальності, «ждуни», як їх називають у соціальних мережах. Вони чекають, коли «нарешті прийдуть московити» й усе закінчиться.

У будь-якому суспільстві завжди існують такі крайнощі. Проте загалом сьогодні можна констатувати, що більшість українського суспільства прийняла певний мінімальний рівень дорослішання. Це означає, що країна фактично «привласнена» суспільством: люди усвідомили, що ми — це наша країна, ми за неї відповідаємо і будемо щось для неї робити.

Тому, з одного боку, ми маємо страшну травму й постійне навантаження, яке дуже важко витримувати. З іншого боку, розуміння того, що робити в цій ситуації: краще стояти й докладати зусиль, щоб здобути нашу перемогу. Саме на такій розтяжці, на такому розриві ми всі живемо, і кожна людина в важких умовах ухвалює свої рішення щодня, у кожній ситуації.

У мене одне просте звернення до українців і українок: що б не сталося, будь ласка, будьте частиною рішення, а не частиною проблеми. У будь-якій ситуації робіть щось, щоб бути частиною рішення.

Знайдіть того, кому важче, допоможіть їм. Робіть щось щодня, нікого не звинувачуйте, а знайдіть свою точку, де ви можете діяти. Кожен може щось робити й долучатися до перемоги: служити у Силах оборони, волонтерити, давати гроші, здавати кров, витрачати свій час тощо.

Це все означає бути частиною рішення, а не пасивним баластом, який відтягує сили інших людей, яких потрібно підтримувати й навчати.

«Треба позбутись зайвого мотлоху щодо сприйняття України»

Валерій Пекар: Дуже важлива річ — це, як кажуть, навести лад на власному горищі. Горищем я називаю ту частину нашої свідомості, де кожен із нас має «кілька кубічних сантиметрів України», за які несе особисту відповідальність. Там накопичився мотлох, який нам «напихали» протягом усього життя — ще з радянських часів. І навіть у тих, хто народився вже в незалежній Україні, цього мотлоху вистачає.

Треба розібратися: у що ми віримо, що цінуємо, що для нас важливо, як ми бачимо сценарії майбутнього для себе та своєї родини. Кожна людина має сама зрозуміти, що з цього горища потрібно викинути.

Це комплекс меншовартості, колоніальні комплекси, залишки комунізму, соціалізму, колоніалізму, расизму, дирижизму та інших ідеологій і впливів, що накопичилися за десятиліття імперського, російського та комуністичного правління.

І ніхто тут не допоможе: ні президент, ні прем’єр, ні парламент. Це завдання кожного конкретного українця. Але якщо хоча б частково навести лад на власному горищі, ми вже опинимося в значно кращій ситуації, ніж сьогодні.

«Меншовартість живиться страхом розчарувань»

Валерій Пекар: Меншовартість колись загинула, але відродилася, бо живиться страхом розчарувань і страхом завищених очікувань. От зараз ми віримо в хороше, читаємо позитивні новини, а потім виявляється, що це не правда — як уже не раз нас обманювали — і ми знову розчаровуємося, впадаємо в депресію.

Ці емоційні гойдалки, які тривають з нами не один рік, відроджують наш комплекс меншовартості. Коли ми читаємо, що Збройні сили України досягли якогось великого успіху, або що європейці надали значну допомогу, або що в Україні сталося щось добре, ми не віримо. «Як це може бути, що в Україні щось хороше сталося?» — думаємо ми. «Такого ніколи не було, а якщо хтось написав, що сталося, то це брехня. Вірити не можна, у нас завжди має бути погано».

Отже, через нашу історію обманів, погану урядову комунікацію, попередні емоційні гойдалки та розчарування від завищених очікувань ми самі відроджуємо комплекс меншовартості, який знову підйімає голову. Це означає, що ми його не викорінили — це як будяки: вирвав, а вони повертаються. Потрібно нарешті його остаточно подолати.

Як же жити, щоб нарешті злізти з цих емоційних гойдалок? По-перше, зрозуміти, що нас будуть гойдати спеціально. Росіяни навмисно «гойдають» нас туди-сюди — це їхня війна за нашу свідомість. Бо війна йде не лише на полі бою, а й у головах кожного з нас.

І в цьому вони дуже досвідчені — стара школа, яка вміє емоційно розхитувати людей. Але злізти з цих гойдалок можна, якщо не мати завищених чи занижених очікувань, а просто запитати себе: «Що я можу зробити сьогодні? Що я можу зробити завтра?» — і обов’язково це зробити.

Цю публікацію було профінансовано урядом Великої Британії в рамках проєкту «СRITICAL INFORMATIONAL NEEDS RADIO CONTENT FOR FRONTLINE AND BORDERLINE UKRAINE COMMUNITIES», що реалізувався Громадським радіо. Погляди, висловлені в цій публікації, належать автору(ам) і можуть не збігатися з офіційною позицією уряду Великої Британії