Сексуальне насильство є надзвичайно чутливою та важкою темою для висвітлення. Однак через акцентування уваги на проблемі до неї можна привернути увагу та сприяти її поступовому вирішенню. Ця відповідальність, зокрема, лежить на журналістах.
Ліза Кузьменко підкреслила, що тема сексуального насильства досі є табуйованою в українському суспільстві, що відображається у медіа.
«Ми або не говоримо про цю тему, або, якщо ми про неї говоримо, то говоримо дуже сенсаційно», — зазначила вона.
Медіа часто вибирають заголовки зі словами на кшталт «шок» чи «сенсація», що може заплутувати аудиторію та підмінювати суть проблеми. Замість того, щоб використовувати коректні терміни, такі як «постраждала» чи «той, хто вижив» (як у міжнародному контексті «survivor»), багато видань застосовують слово «жертва», що стигматизує людей, які пережили насильство, наголошуючи на їхній вразливості.
«Дуже часто вони пишуть: «Він просто хотів сексу, а вона його зарізала». Хоча насправді йдеться про сексуальне насильство і зґвалтування. І тоді лексика та термінологія мають бути іншими. Тобто ми дивимося на наші медіа, а там або шок-сенсація, або табуйовані теми й некоректна подача».
На думку членкині Комісії з журналістської етики , відмова від терміну «жертва» аналогічна з переходом від терміну «інвалід» до «особа з інвалідністю» — важливо обирати мову, яка підтримує, а не принижує.
«Я тут навмисне не вживаю слова «жертва», тому що жертва — це людина, яка померла, а людина, яка пережила насильство, відповідно є особою, що пережила насильство, або постраждалою чи потерпілою. Залежно від того, чи є кримінальне провадження.
Правозахисники та правозахисниці радять не використовувати це слово (жертва — ред.), тому що воно дуже стигматизує. Це означає, що, як колись ми відмовилися від терміну «інвалід» і почали говорити «особа з інвалідністю», так само ми відмовляємося від терміну «жертва», адже він наділяє людину ярликом, ніби ця обставина визначає все її життя. І жертва — це та людина, яка загинула, померла, яка більше не є живою».
Обговорюючи медійні практики, експертка наголосила на важливості підготовки журналістів до висвітлення тем насильства. Через відсутність тренінгів деякі медіа припускаються помилок. Тим самим вони повторно травмують постраждалих під час інтерв’ю. Вона також закликала журналістів уникати клікбейтних підходів, де акцент на жорстоких деталях витісняє сутність проблеми та порушує права постраждалих.
«І тут можна сказати: добре, суспільний інтерес переважає, але насправді для нас головне — це людина, бо зрештою з людей складається все наше суспільство. А суспільну важливість, суспільний інтерес можна подати через інших осіб, які не перебувають у стані гострого стресу», — зауважила вона.
Прикладом порушення етичних норм у подачі теми Ліза Кузьменко назвала випадок з колишньою уповноваженою з прав людини Людмилою Денісовою. На початку війни вона публікувала деталі насильницьких дій російських військових, зокрема проти дітей. За її словами, такі повідомлення, хоч і спрямовані на привернення уваги, мали негативний вплив, оскільки надто відверті деталі підсилювали травму суспільства.
«Проблема полягала в тому, що частково ці випадки не підтверджувалися. Але коли ми повідомляємо про те, що російські військові ґвалтують українських дітей, ми можемо навести статистику, сказати якусь загальну інформацію, але нам не потрібно детально описувати, яким чином були вчинені ці злочини».
Після звільнення Денісової новий омбудсмен Дмитро Лубінець перейшов на більш обережну риторику. Членкиня Комісії з журналістської етики нагадала, що медіа є дзеркалом суспільства. Вона закликала редакції до глибокого аналізу матеріалів, особливо коли вони стосуються таких чутливих тем. Журналісти, як і їхня аудиторія, теж відчувають вплив суспільних стереотипів і часто потребують додаткової підготовки, щоб уникати їх поширення.
«Нагадаю, що Денісову було звільнено із займаної посади, і ми бачимо, як наш новий омбудсмен Лубінець став обачнішим у своїх висловлюваннях. Крім того, є ще одна проблема: дуже часто журналісти просто копіюють пресрелізи правоохоронних органів і органів державної влади, хоча мали б аналізувати цю інформацію самостійно».
Слухайте також: «Побачити невидиме» — нове соціологічне дослідження про сексуальне насильство в Україні
Ліза Кузьменко засудила випадки, коли журналісти акцентують увагу не на злочинцях чи системних недоліках, а на постраждалих. Як приклад вона навела так звану Кагарлицьку справу, коли медіа звертали увагу на особисті характеристики потерпілої, ігноруючи дії правоохоронців, які мали її захищати.
«Жінка звернулася до поліцейського відділку в місті Кагарлик. Це було, здається, у 2020 році, і поліцейські її зґвалтували. І яким чином це висвітлювали, наприклад, на 1+1? Журналіст поїхав у сільську місцевість, де проживала ця жінка, і цілковито змістив акценти з жахливого злочину, вчиненого поліцейськими, на саму потерпілу.
Він ходив до сусідів, запитуючи, яку характеристику вони їй дадуть. Пішов до голови міста, і той також давав характеристику, казав: «Ой, дивно, що так сталося, бо дитина у неї завжди була доглянута, чистенька» і так далі».
Комісія з журналістської етики засудила такий підхід і наголосила на важливості зміщення фокусу від особистого життя постраждалих на поведінку кривдників.
«І тоді, наприклад, Комісія із журналістської етики також висловила обурення щодо цього висвітлення в медіа та надала рекомендації. Вона наголосила, що коли ми говоримо про сексуальне насильство, зґвалтування та інші дуже чутливі злочини, варто зосереджуватися на кривднику, на особі, яка вчиняє це насильство. А також — на недосконалій правоохоронній системі, а не описувати, якою була потерпіла».
Експертка також звернула увагу на необхідність дотримання спеціальних принципів у висвітленні таких чутливих тем. Вона зазначила, що так званий Кодекс Мурад, спершу створений для висвітлення сексуального насильства під час воєн, може бути корисним і в мирному житті. Він рекомендує уникати сенсаційності, поважати право постраждалої особи на конфіденційність та інформувати її про можливі наслідки публікації.
«Я ще хотіла згадати про так званий кодекс Мурад — це збір правил поведінки для тих, хто висвітлює сексуальне насильство під час конфлікту. Але його можна використовувати не тільки під час війни, а й загалом, якщо ти журналіст, який висвітлює сексуальне насильство. У ньому чітко прописано, що можна робити, а що ні. Зокрема, йдеться про уникнення сенсаційності, про те, що журналіст має забезпечити комфорт постраждалої особи. Також ця особа може прийти, наприклад, з кимось, кому вона довіряє, щоб інтерв’ю проходило в більш комфортній атмосфері».
Цей підхід має на меті захистити постраждалих від повторної травматизації і забезпечити безпечне середовище для висловлення їхніх історій.
Також Ліза Кузьменко розкритикувала рекламу Третьої Штурмової бригади, де зображення жінок використовувалися для залучення молодих чоловіків до лав війська. На її думку, така романтизація війни та об’єктивація жінок можуть підсилити стереотипи і навіть створити передумови для випадків насильства.
«Така реклама сприяє тому, що жінка сприймається як об’єкт, і це все може, зрештою, призвести до сексуального насильства під час війни. У нашій уяві сексуальне насильство вчиняє щодо нас ворог: російські військові. Але насправді може виявитися, що сексуальне насильство вчиняється також і нашими українськими військовими, хоча ця тема наразі є дуже табуйованою».
Експертка наголосила, що українські журналісти повинні враховувати етичні аспекти, висвітлюючи тему сексуального насильства. Це необхідно, аби уникнути стигматизації постраждалих та створити у суспільстві більш чутливе та уважне ставлення до таких проблем.
«Тому нам варто бути дуже обережними з тим, що ми пишемо про сексуальне насильство, як журналісти, і як наша аудиторія та суспільство сприймають цю подачу інформації. На мою думку, такі бігборди є просто недопустимими».
Слухайте також: В Україні штраф за домашнє насильство часто може сплачувати сама потерпіла — суддя
Ліза Кузьменко зазначила, що, хоча традиційні стандарти журналістики вимагають балансу думок, висвітлення теми сексуального насилля не потребує слова від кривдника. Основна увага має бути приділена постраждалій, а також коментарям правоохоронних органів, психологів та правозахисників.
«Нам достатньо слів потерпілої, яка говорить про те, що вона постраждала від сексуального насильства. Нам не потрібно одразу стикати їх лбами і запитувати, чи дійсно він це вчинив. Звичайно, особа має право на відповідь, але це ніколи не має бути, знаєш, батлом сторін, де вона повинна пояснювати, що сталося, а він — зі свого боку теж пояснювати. Важко пояснити вчинення сексуального насильства».
Членкиня Комісії з журналістської етики також наголошує, що не слід описувати кривдників як «монстрів», оскільки це знижує реалістичність їхніх образів і розмиває сприйняття відповідальності.
«Чому ми не називаємо їх монстрами? Дуже схожа кореляція: чому ми зараз не говоримо багато про «орків»? Коли ми перестаємо називати людей тим, ким вони є, наприклад, росіян. Чому ми не називаємо кривдників монстрами? Адже в нашій уяві здається, що це якась людина з трьома ногами та п’ятьма руками, щось міфічне, і це точно не наш сусід, не наш роботодавець. Хоча за статистикою, найбільше домашнє насильство щодо жінок вчиняють саме знайомі їм особи та члени родини».
Ліза Кузьменко застерегла, що медіа мають сприяти формуванню суспільної довіри до потерпілих, аби вони відчували підтримку та були готові продовжувати боротьбу за справедливість. Вона звернула увагу на негативний досвід потерпілих жінок, які часто стикаються з відсутністю чутливості з боку правоохоронців, а це знижує готовність звертатися до них по допомогу. Проблему, за її словами, може вирішити лише довготривалий процес трансформації суспільства та розробка навчальних програм для різних професійних спільнот, щоб покращити сприйняття проблеми.
«Журналісти не існують у вакуумі, вони — частина суспільства, так само як і правоохоронні органи та судова система. Це теж люди з нашого суспільства, і очевидно, що має відбутися процес трансформації. Варто багато говорити про цю проблему, навчати професійні спільноти, навчати журналістів, прокурорів, судові органи та вчителів, щоб зі школи дітям пояснювали, що таке насильство та які бувають його форми».
Також експертка наголосила на зростанні загроз для журналісток та соціально активних жінок в інтернеті, включно з онлайн-насильством і кіберпереслідуванням. Вона привернула увагу до випадків створення фейкових профілів журналісток для поширення спотвореної інформації, а також до явища порно-помсти, коли за допомогою штучного інтелекту створюються компрометуючі відео. Це, на її думку, знижує мотивацію жінок займатися професійними розслідуваннями, через що вони часто відмовляються від висвітлення складних тем.
«Ми в громадській асоціації «Жінки в медіа» теж почали говорити про це. Ми бачимо, як журналістки потерпають від онлайн-насильства. Це можуть бути різні прояви: жінкам надсилають сексуалізовані зображення, з’являються сталкери, які онлайн переслідують журналісток.
Є також «порно-помста», коли штучний інтелект створює відео, в якому нібито журналістка бере участь у виготовленні порнографічної продукції. Штучний інтелект дозволяє робити страшні речі, і це впливає на жінок».
Ліза Кузьменко зазначила, що жінки в медіа, правозахисниці та політикині, які активно проявляють свою позицію, є вразливими до таких загроз.
«Це, до речі, стосується не лише журналісток. Це стосується всіх соціально-політично активних жінок: правозахисниць, політикинь. Тобто всі жінки, які мають голос у суспільстві, чиї голоси видимі, потенційно піддаються ризику онлайн-насильства, в тому числі сексуалізованого».
Членкиня Комісії з журналістської етики наголосила на важливості привертання уваги до теми насильства та проведення просвітницької роботи.
«Як мінімум, варто почати з того, що зараз є цей подкаст, і ми говоримо про цю проблему, пояснюючи, що існують різні види та форми насильства. Мені також здається дуже важливим проговорювати, що, крім сексуалізованого насильства, у нас є фізичне насильство, економічне насильство і психологічне насильство».
За її словами, образливі коментарі та принизливі вислови, навіть без фізичного впливу, мають довгостроковий негативний ефект на постраждалих, особливо на жінок у професійних сферах.
«У нас складається враження, що отримати 50 коментарів з негативним сексуалізованим змістом, або що журналістку називають «журношл*хою», — це на нас ніяк не впливає. Але насправді це впливає у довгостроковій перспективі. І, наприклад, може здаватися, що отримувати негативні коментарі — це, так би мовити, лайтово. Тебе ж не вбили, тебе фізично не скривдили».
Ліза Кузьменко звернула увагу на те, що в Україні все ще немає законодавчого визначення кібербулінгу, хоча цей вид насильства вже став загрозою для багатьох. Вона закликала до впровадження цифрового регулювання на зразок Digital Services Act, нещодавно ухваленого в Європейському Союзі. Цей закон зобов’язує великі онлайн-платформи, такі як Facebook та Instagram, забезпечувати безпеку користувачів та протидіяти насильству в мережі.
«Наприклад, у Євросоюзі нещодавно був прийнятий Digital Services Act — акт про цифрові послуги. Він зобов’язує великі онлайн-платформи, такі як Facebook, Instagram та інші соцмережі, убезпечити своїх користувачів від різного виду онлайн-насильства. Ми рухаємося в Європейський Союз, і ми маємо адаптувати це європейське законодавство».
Вона також наголосила на важливості просвітницької діяльності. Вона вважає, що роз’яснення видів насильства та методів захисту допоможе постраждалим краще орієнтуватися в ситуації та звертатися за допомогою.
«Однозначно треба займатися просвітою, пояснювати, які існують види, як себе убезпечити. І однозначно, я думаю, вже назріли зміни в законодавство. У нас зараз немає визначення кібербулінг».
Дослідницька агенція Fama та Асоціація жінок-юристок України ЮрФем провели масштабне соціологічне дослідження в рамках проєкту «Сексуальне насильство в Україні побачити невидиме». У цій серії подкастів ми ословлюємо невидиме. Проєкт «Сексуальне насильство в Україні: побачити невидиме» впроваджується Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки ПРООН в Україні та фінансування урядів Данії та Японії. Висловлені у розмовах думки є висновками та позицією авторів/ок і не обов’язково відображають погляди ПРООН в Україні та урядів Данії та Японії.