Сексуальне насильство є надзвичайно чутливою та важкою темою для висвітлення. Однак через акцентування уваги на проблемі до неї можна привернути увагу та сприяти її поступовому вирішення. Ця відповідальність, зокрема, лежить на журналістах.
Кузьменко підкреслила, що тема сексуального насильства досі є табуйованою в українському суспільстві, що відображається у медіа.
«Ми або не говоримо про цю тему, або, якщо ми про неї говоримо, то говоримо дуже сенсаційно», — зазначила вона.
ЗМІ часто вибирають заголовки зі словами на кшталт «шок» чи «сенсація», що може заплутувати аудиторію та підмінювати суть проблеми. Замість того, щоб використовувати коректні терміни, такі як «постраждала» чи «той, хто вижив» (як у міжнародному контексті «survivor»), багато видань застосовують слово «жертва», що стигматизує людей, які пережили насильство, наголошуючи на їхній вразливості.
«Дуже часто вони пишуть там «він просто хотів сексу, а вона його зарізала». Хоча насправді йдеться про сексуальне насильство і про зґвалтування. І тоді лексика, термінологія має бути іншою. Тобто ми дивимось на наші медіа, а там або шок-сенсація, або табуйовані теми і некоректна подача».
На думку Кузьменко, відмова від терміну «жертва» аналогічна з переходом від терміну «інвалід» до «особа з інвалідністю» — важливо обирати мову, яка підтримує, а не принижує.
«Я тут навмисне не вживаю слова «жертва», тому що жертва — це людина, яка померла, а та людина, яка пережила насильство, це відповідно особа, яка пережила насильство або постраждала, чи потерпіла, якщо є або немає кримінального провадження.
Правозахисники та правозахисниці радять не використовувати це слово (жертва – ред.), тому що воно дуже стигматизуюче. Це означає, що як ми колись відмовились від терміну інвалід, і почали говорити особа з інвалідністю, так само ми відмовляємось від терміну жертва, тому що це наділяє особу таким, як наче це робить все її життя визначальним тільки цією обставиною. І жертва, це та людина, яка загинула, та, яка померла, яка не є більше живою».
Обговорюючи медійні практики, Ліза наголосила на важливості підготовки журналістів до висвітлення тем насильства. Через відсутність тренінгів деякі медіа припускаються помилок. Тим самим вони повторно травмують постраждалих під час інтерв’ю. Вона також закликала журналістів уникати клікбейтних підходів, де акцент на жорстоких деталях витісняє сутність проблеми та порушує права постраждалих.
«І тут можна сказати, що, добре, суспільний інтерес переважає, але насправді для нас головне — це людина, бо зрештою з людей складається все наше суспільство, а оцю суспільну важливість, суспільний інтерес можна подати через інших осіб, які не перебувають в стані гострого стресу», — зауважила вона.
Прикладом порушення етичних норм у подачі теми Кузьменко назвала випадок з колишньою уповноваженою з прав людини Людмилою Денисовою. На початку війни вона публікувала деталі насильницьких дій російських військових, зокрема проти дітей. За її словами, такі повідомлення, хоч і спрямовані на привернення уваги, мали негативний вплив, оскільки надто відверті деталі підсилювали травму суспільства.
«Там була проблема в тому, що частково ці випадки не підтверджувалися, але коли ми повідомляємо про те, що російські військові ґвалтують українських дітей, ми можемо сказати статистику, ми можемо сказати якусь загальну інформацію, але нам не потрібно детально описувати, яким чином були вчинені ці злочини».
Після звільнення Денісової новий омбудсмен Дмитро Лубінець перейшов на більш обережну риторику. Ліза Кузьменко нагадала, що медіа є дзеркалом суспільства. Вона закликала редакції до глибокого аналізу матеріалів, особливо коли вони стосуються таких чутливих тем. Журналісти, як і їхня аудиторія, теж відчувають вплив суспільних стереотипів і часто потребують додаткової підготовки, щоб уникати їх поширення.
«Просто нагадаю, що Денисову було звільнено із займаної посади і ми бачимо як наш новий омбудсмен Лубінець став більш обачнішим у своїх висловлюваннях. І тут ще проблема, що дуже часто журналісти просто копіюють прес-релізи правоохоронних органів, органів державної влади, хоча мали би аналізувати самі цю інформацію від правоохоронних органів».
Слухайте також: «Побачити невидиме» — нове соціологічне дослідження про сексуальне насильство в Україні
Ліза Кузьменко засудила випадки, коли журналісти акцентують увагу не на злочинцях чи системних недоліках, а на постраждалих. Як приклад вона навела так звану Кагарлицьку справу, коли ЗМІ звертали увагу на особисті характеристики потерпілої, ігноруючи дії правоохоронців, які мали її захищати.
«Жінка звернулася до поліцейського відділку в місті Кагарлик, це 2020 рік, здається і поліцейські її зґвалтували. І яким чином це все висвітлювали там наприклад 1+1? Коли журналіст поїхав у сільську місцевість, де проживала ця жінка і абсолютно зміщував акценти з того, що відбувся жахливий злочин з боку поліцейських, зґвалтування, на саму цю потерпілу.
Він пішов по сусідам, запитував, яку ви дасте їй характеристику, він пішов до голови цього міста, і він теж давав характеристику і казав, ой, дивно, що так сталося, тому що дитина в неї завжди була доглянута, чистенька і так далі».
Комісія журналістської етики засудила такий підхід і наголосила на важливості зміщення фокусу від особистого життя постраждалих на поведінку кривдників.
«І тоді, наприклад, комісія журналістської етики також давала рекомендації, була обурена цим висвітленням в медіа, давала рекомендації, що коли ми говоримо про сексуальне насильство, про зґвалтування, про такі дуже чутливі злочини, варто говорити про кривдника, про особу, яка вчиняє це насильство, про недосконалість правоохоронної системи, а не описувати, якою була потерпіла».
Кузьменко також звернула увагу на необхідність дотримання спеціальних принципів у висвітленні таких чутливих тем. Вона зазначила, що так званий Кодекс Мурат, спершу створений для висвітлення сексуального насильства під час воєн, може бути корисним і в мирному житті. Він рекомендує уникати сенсаційності, поважати право постраждалої особи на конфіденційність та інформувати її про можливі наслідки публікації.
«Я ще хотіла згадати, є так званий кодекс Мурат — це такий збір правил поведінки для тих хто висвітлює сексуальне насильство під час конфлікту, але його можна використовувати не тільки під час війни, а й взагалі, якщо ти журналіст, і ти висвітлюєш сексуальне насильство, яким чином ти маєш діяти або не діяти. І там от прямо дуже чітко написано, що ти можеш робити, а що ні. Там зокрема йдеться і про уникнення сенсаційності і про те що журналіст має забезпечити комфорт постраждалої особи, про те, що ця особа може прийти, наприклад, з якоюсь особою, яка їй довіряє, щоб це інтерв’ю, наприклад, проходило в більш комфортній атмосфері».
Цей підхід має на меті захистити постраждалих від повторної травматизації і забезпечити безпечне середовище для висловлення їхніх історій.
Також Кузьменко розкритикувала рекламу Третьої Штурмової бригади, де зображення жінок використовувалися для залучення молодих чоловіків до лав війська. На її думку, така романтизація війни та об’єктивація жінок можуть підсилити стереотипи і навіть створити передумови для випадків насильства.
«Така реклама, вона сприяє тому, що жінка сприймається як об’єкт, і це все може, зрештою, призвести до сексуального насильства під час війни. І в нашій уяві сексуальне насильство вчиняє щодо нас ворог: російські військові. Але насправді може виявитися, що сексуальне насильство вчиняється в тому числі і нашими українським військовими, але ця тема зараз дуже табуйована».
Експертка наголосила, що українські журналісти повинні враховувати етичні аспекти, висвітлюючи тему сексуального насильства. Це необхідно, аби уникнути стигматизації постраждалих та створити у суспільстві більш чутливе та уважне ставлення до таких проблем.
«Тому нам варто бути дуже обережними з тим власне що ми пишемо про сексуальне насильство як журналісти і як наша аудиторія і суспільство сприймає цю подачу інформації. Тому ну на мою думку такі бігборди вони просто недопустимі».
Слухайте також: В Україні штраф за домашнє насильство часто може сплачувати сама потерпіла — суддя
Кузьменко зазначила, що, хоча традиційні стандарти журналістики вимагають балансу думок, висвітлення теми сексуального насилля не потребує слова від кривдника. Основна увага має бути приділена постраждалій, а також коментарям правоохоронних органів, психологів та правозахисників.
«Нам достатньо слів постраждалої, яка говорить про те, що вона потерпіла від сексуального насильства, нам не потрібно тут же одразу стикати їх лбами і запитувати, чи дійсно ти це вчинив. Звичайно, особа має право на відповідь, але це ніколи не такий, знаєш, батл сторін, де вона має пояснювати, що сталося, а він зі свого боку теж пояснювати, тому що важко пояснити вчинення сексуального насильства».
Експертка також наголошує, що не слід описувати кривдників як «монстрів», оскільки це знижує реалістичність їхніх образів і розмиває сприйняття відповідальності.
«Чому ми не називаємо монстр? Дуже схожа кореляція, чому ми зараз не говоримо багато «орки». Коли ми перестаємо називати людей тим ким вони є, от наприклад росіяни. Чому ми не називаємо кривдників монстри, тому що в нас одразу в нашій уяві нам здається, що це якась людина з трьома ногами, п’ятьма руками. Щось міфічне, і це точно не наш сусід, не наш там роботодавець. Хоча за статистикою найбільше там, наприклад, домашнє насильство щодо жінки, вчиняють саме знайомі її особи, і члени родини».
Кузьменко застерегла, що медіа мають сприяти формуванню суспільної довіри до потерпілих, аби вони відчували підтримку та були готові продовжувати боротьбу за справедливість. Вона звернула увагу на негативний досвід потерпілих жінок, які часто стикаються з відсутністю чутливості з боку правоохоронців, а це знижує готовність звертатися до них по допомогу. Проблему, за її словами, може вирішити лише довготривалий процес трансформації суспільства та розробка навчальних програм для різних професійних спільнот, щоб покращити сприйняття проблеми.
«Журналісти не беруться з вакууму, вони частина суспільства, так само і правоохоронні органи і судова система. Це теж люди всі з нашого суспільства і очевидно має прийти такий процес трансформації. Варто багато говорити про цю проблему багато навчати професійні спільноти навчати журналістів, навчати прокурорів, навчати судові органи, навчати вчителів, щоб зі школи дітям пояснювали, що таке насильство, які бувають форми».
Також Кузьменко наголосила на зростанні загроз для журналісток та соціально активних жінок в інтернеті, включно з онлайн-насильством і кіберпереслідуванням. Вона привернула увагу до випадків створення фейкових профілів журналісток для поширення спотвореної інформації, а також до явища порно-помсти, коли за допомогою штучного інтелекту створюються компрометуючі відео. Це, на її думку, знижує мотивацію жінок займатися професійними розслідуваннями, через що вони часто відмовляються від висвітлення складних тем.
«Ми в громадській асоціації «Жінки в медіа» теж почали зараз про це говорити. Ми бачимо, як журналістки потерпають від онлайн-насильства. Це можуть бути різні прояви, там, не знаю, жінкам надсилають сексуалізовані зображення. З’являються сталкери, які онлайн переслідують журналісток.
Порно-помста наприклад, коли там штучний інтелект створює відео, в якому начебто журналістка бере участь в порнографічній, виготовленій порнографічній продукції. Тобто, штучний інтелект зараз дозволяє робити страшні речі. І як це впливає потім на жінку».
Кузьменко зазначила, що жінки в медіа, правозахисниці та політикині, які активно проявляють свою позицію, є вразливими до таких загроз.
«Це, до речі, стосується не лише журналісток. Це стосується всіх соціально-політично активних жінок. Це правозахисниці, це політикині. Тобто всі жінки, які мають голос в суспільстві, їх голос видимий, вони потенційно під ризиком бути підданими цьому онлайн насильству, і в тому числі сексуалізованому».
Кузьменко наголосила на важливості привертання уваги до теми насильства та проведення просвітницької роботи.
«Як мінімум, почати з того що от зараз є цей подкаст і ми говоримо про цю проблему і пояснюємо що існують різні види різні форми насильства. Ще мені здається дуже важливо проговорювати що крім сексуалізовано насильство у нас є фізичне насильство у нас є економічне насильство у нас є психологічне насильство».
За її словами, образливі коментарі та принизливі вислови, навіть без фізичного впливу, мають довгостроковий негативний ефект на постраждалих, особливо на жінок у професійних сферах.
«У нас враження що там отримати 50 коментарів з негативним сексуалізованим змістом, або ж що журналістка — «журношл*ха», що це на нас ніяк не впливає. Але насправді впливає в довгостроковій перспективі. І що, наприклад, це, так би мовити, лайтово отримувати негативні коментарі. А от тебе ж не вбили, тебе ж не фізично не скривдили».
Кузьменко звернула увагу на те, що в Україні все ще немає законодавчого визначення кібербулінгу, хоча цей вид насильства вже став загрозою для багатьох. Вона закликала до впровадження цифрового регулювання на зразок Digital Services Act, нещодавно ухваленого в Європейському Союзі. Цей закон зобов’язує великі онлайн-платформи, такі як Facebook та Instagram, забезпечувати безпеку користувачів та протидіяти насильству в мережі.
«Наприклад, у Євросоюзі нещодавно був прийнятий Digital Service Act, це акт про цифрові послуги. Він зобов’язує великі онлайн-платформи, це, наприклад, Facebook, Instagram, інші соцмережі убезпечити своїх користувачів від різного виду онлайн насильства. Ми рухаємося в Європейський Союз і ми маємо адаптовувати це законодавство європейське».
Вона також наголосила на важливості просвітницької діяльності. Вона вважає, що роз’яснення видів насильства та методів захисту допоможе постраждалим краще орієнтуватися в ситуації та звертатися за допомогою.
«Однозначно треба займатися просвітою, пояснювати, які існують види, як себе убезпечити. І однозначно, я думаю, вже назріли зміни в законодавство. У нас зараз немає визначення кібербулінг».