Правова Абетка: copyleft

Випуск 26. «Правова абетка» – юридичні терміни в історіях із життя. Подкаст Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова абетка» виходить за підтримки мережі громадських приймалень та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Цей випуск підготовлений за участі генерального директора Асоціації підприємств інформаційних технологій України та ініціатора створення і співзасновника громадської організації «Вікімедіа Україна» Юрія Пероганича.

Олег Шинкаренко: Всі ми знаємо, що таке копірайт – це право автора отримати свою авторську винагороду в залежності від кількості проданих копій. Той, хто виготовляє та роздає копії без виплати гонорару автору, вважається порушником копірайту і переслідується за законом. А що ж таке копілефт? Українська Вікіпедія каже, що це – метод застосування механізмів авторського права (копірайту) в такий спосіб, щоб зробити об’єкт авторського права вільним до розповсюдження і вдосконалення, а також забезпечити, щоб модифіковані версії й похідні роботи також були вільними. Копілефт первинно виник як метод ліцензування для вільного програмного забезпечення, але може бути застосованим і до інших об’єктів авторського права. Копілефт працює таким чином: власник авторських прав дозволяє вільно використовувати, змінювати, розповсюджувати його твір або будь-який похідний твір, лише за умови, що засади розповсюдження не будуть змінені (тобто, що будь-яка переробка твору також буде на умовах копілефту). Термін «copyleft» утворений від поєднання англійських слів «copy» та «left», і підкреслює використання авторського права для захисту прав і свобод користувачів, на відміну від їх обмеження при традиційному застосуванні авторського права (copyright’у). Юрію, а який сенс копілефту, хіба автори погодяться виготовляти конкурентоспроможний продукт безкоштовно? Я не можу собі такого навіть уявити. От, наприклад, існує безкоштовна програма 3D-моделювання Blender. Навіщо авторам займатися її безкоштовною підтримкою?

Термін «copyleft» утворений від поєднання англійських слів «copy» та «left».

Юрій Пероганич: Я би перевів нашу розмову трошки в іншу площину, про мотивацію авторів – це окреме питання, ми теж його торкнемося. Зрозуміло, що авторами, творцями рухають дві речі: це якісь матеріальні вигоди – гроші, а також нематеріальні речі, такі як слава, визнання. І часом автори або не бачать можливості, не бачать перспектив якоїсь матеріальної винагороди, проте зацікавлені в тому, щоб їхня творчість якомога ширше поширювалася або з якихось інших міркувань, наприклад, патріотичних, хочуть, щоб якісь краєзнавчі дослідження були якомога ширше поширені. Є різниця між поняттям «копірайт», який означає, що всі права застережено і суспільним надбанням. Відомо, що через 70 років після смерті автора абсолютно всі права стають вільними, твір стає суспільним надбанням і будь-хто може вільно користуватися, продавати, тиражувати. Так, скажімо, зараз твори Івана Франка, не платячи ніякої винагороди нащадкам Івана Яковича, можна вільно поширювати. Але між поняттям, коли всі права застережені і жодні права не застережені, існують ще такі от перехідні стадії, і займається встановленням такої градації організація «Creative commons», яка створена в 2001 році, яка сама мала на меті дати авторам можливості поширювати їхні твори з тією чи іншою мірою свободи. Дійсно, от ви перерахували, що є, по-перше, права майнові, тобто право на отримання винагороди за копіювання, за використання, за поширення, за відтворення творів, за виконання – якщо це якісь музичні твори. Є права немайнові. Немайнове право – це право автора, воно є довічним, все життя автора і після життя автора, право на згадування імені автора, коли виконується чи тиражується твір і відповідно майнові права автора може в тій чи іншій мірі передати суспільству. Перше – право на створення похідних творів, тобто я зробив фотографію і ніхто немає права робити якісь колажі із використанням цієї фотографії чи зробити якийсь фрагмент, чи поширити. Друге – це право застерегти комерційне використання твору, тобто є такі автори, які кажуть: будь ласка, робіть, що хочете, але ви не маєте права робити без моєї згоди якісь оборудки, продавати це, чи на цьому наживатися.

Через 70 років після смерті автора абсолютно всі права стають вільними, твір стає суспільним надбанням.

Олег Шинкаренко: От до Вас ще одне дуже цікаве питання, я давно ним цікавлюся – це так званий вірусний копілефт, тобто виходить так, скажімо, що якщо я зніму якийсь відеоролик і захочу комусь його продати, а там буде безкоштовна музика, яку не можна продавати. Так виходить, що ця безкоштовна музика робить мій ролик в принципі так, що не можна продати, і він, як вірус, цей копілефт влаштовується у мій твір і забороняє мені взагалі робити з ним будь-які маніпуляції. Виходить, що вже він належить не мені, а всьому суспільству тільки тому, що я взяв безкоштовну музику?

Юрій Пероганич: Дійсно, ви не мали право цього робити, але є можливості авторові звільнити свій твір від застереження про некомерційне використання, тобто є поняття ліцензії. Візьмемо статтю Вікіпедії або фотографію, яка опублікована у Вікіпедії на Вікісховищі. Все, що є у Вікіпедії воно є вільним для поширення будь-якого, з будь-якою метою, мається на увазі поширення в тому числі і з метою комерційною. З усього, що є на Вікіпедії, можна зробити книжки, друкувати, продавати і нікому за це нічого бути винним. Друге, все, що є у Вікіпедії можна переробляти, реструктуризувати, видаляти, доповнювати, тобто є право на створення похідних деривативів або похідних творів. І коли автор щось надає до Вікіпедії, пише статтю на Вікіпедії чи надає якесь речення, натискає кнопочку «зберегти» цим самим він дає всім право його оце речення чи фотографію, яку він опублікував поширювати вільно, з правом комерційного використання, тобто будь-хто може продавати ці твори, нічого не плачучи автору, з правом створення похідних творів. Однак, автор може зробити якісь обмеження, наприклад, сказати, що «я дозволяю поширення комерційне, але не дозволяю творити похідні твори або навпаки дозволяю робити похідні твори, але не дозволяю комерційне використання, або і те, і інше, і похідних творів не творити, ні комерційного використання, а решту – поширюйте, як хочете». І для того щоб текст був опублікований у Вікіпедії або фотографія опублікована на Вікісховищі і поширена у статтях Вікіпедії необхідна умова, щоб це була саме ліцензія, яка надає право: а) творити похідні твори і б) некомерційного використання, комерційного використання. У Вікіпедії використовується дві ліцензії «Creative commons». Це перша, всі вони застерігають право автора на згадування його імені, тобто при копіюванні чогось з Вікіпедії ви маєте вказати, що ви взяли статтю таку то і на такій то сторінці знаходиться список всіх авторів, які редагували цю статтю.

Олена Сапожнікова: А чому лише два види ліцензії Вікіпедія для себе обрала? Вони найбільше оптимальні?

Юрій Пероганич: Це ціла така релігія, можна так сказати…

Олена Сапожнікова: Тобто, «Creative commons» – вони монополіст у світі у сфері публічних ліцензій?

Юрій Пероганич: Вони не є монополістами, є там ще ліцензії Гну?, але вони стосуються більше там, скажімо, розробок програмного забезпечення. Будь-хто може створити організацію, скажемо, розкрутити її, зробити популярною і ще якусь свою ліцензію придумати, тобто самі автори визнали ці ліцензії і застосовують.

Олег Шинкаренко: А чи правда, що українська Вікіпедія, як і всі інші її відділення є абсолютно не прибутковими, і всі її співробітники завжди працюють безкоштовно? Ви отримуєте хоч якісь гонорари за свою роботу?

Юрій Пероганич: Ну, треба розділити Вікіпедію. Вікіпедії діляться не за якимось відділеннями, вони діляться за мовами, є українська версія, російська, англійська і т.д. До речі, українська за розміром є 12-ою у світі і це є показник, який свідчить про потенціал нашого народу творити інтелектуальний продукт у світі, тобто ми 12-і у світі за інтелектом, так сказати, груповим. Є співробітники Вікіпедії, є організація Вікімедія, фонд Вікімедія, який тримає авторські права на бренд, торгову марку Вікіпедія, знаходиться в Каліфорнії і ця організація є неприбутковою, збирає пожертви і має відділення в різних країнах світу. В українських відділеннях ця організація Вікіпедія Україна, яка є за формою громадська організація, вона отримала умовно кажучи ярлик, має договір з організацією фонд Вікімедія на право використання імені Вікіпедія, Вікімедія там ще й інші проекти, джерела, Вікісловник та інші.

«Вікімедія Україна» отримала від дяді Сема з Америки 70 тисяч доларів – це майже два мільйони гривень.

Олег Шинкаренко: Настільки мені відомо у 2012 році Вікіпедія зібрала 20 мільйонів доларів пожертв, то щось отримала від цього українська частина, українська версія Вікіпедії, наша організація?

Юрій Пероганич: Організація «Вікімедія Україна» щороку подає заявки на грант у фонд Вікімедія і, на жаль, з боку українських жертводавців, бізнесменів чи просто людей, організація ця гроші не отримує, хоча могла би. А у цьому році ми отримали, умовно скажемо, від дяді Сема, від Вуйка Сема з Америки 70 тисяч доларів – це майже два мільйони гривень, це великі кошти.​ Це і є бюджет організації «Вікімедія Україна». В тому числі, це є організація, яка відповідає за розвиток української Вікіпедії на території України.

Олег Шинкаренко: А Ви можете розповісти, куди ідуть ці гроші?

Юрій Пероганич: Це би краще запитати теперішніх членів правління організації (Юрій Пероганич не є наразі членом правління громадської організації «Вікімедіа Україна» – О.Ш.), але я бачив заявку – грант, вони ідуть на різні речі: перш за все це є розширення списку редакторів. Редактори – це є волонтери, їм платити не можна тому, що заплативши одному вікіпедисту, редактору Вікіпедії, всі інші просто перестануть писати через те, що втратиться мотивація, а так всі знають, що всі пишуть безкоштовно. Але є такі не прямі способи заохочення, ну, наприклад, проведення конкурсів статей. Я в свій час організовував перший конкурс, взагалі, мабуть, в світі такий вікіпедичний, в Україні точно перший – це була «Французька осінь» разом з Андрієм Макухою, моїм колегою, і був бюджет невеличкий, дві тисячі доларів. Тисяча доларів пішла на роботу журі тому, що там багато роботи було по оцінці цих статей, а тисяча доларів пішла на заохочення людей, які писали, які найбільше написали. Є експедиції, тобто будь-яка людина може організувати експедицію в якийсь район. От у нас була перша експедиція: за два дні об’їздили всі села Макарівського району, познімали все, що там можна було сфотографувати і тепер Макарівський район Київської області він найкраще ілюстрований: і статті є, і абсолютно всі села мають якісь зображення.

Олег Шинкаренко: Це дуже цікава тема, скажіть, будь ласка, а от якщо я, наприклад, захочу поїхати кудись там на якийсь маяк, і про який ще немає статті у Вікіпедії, і що – можна попросити грант в української Вікіпедії і отримати його і зробити статтю?

Юрій Пероганич: Отримати грант у організації «Вікімедія Україна», не треба плутати Вікіпедію і організацію «Вікімедія Україна». Ці речі плутають. Так, Ви це можете зробити, якщо Ви хочете купити якийсь словник чи якусь книжку тому, що там є про якогось композитор чи ще щось і от сказати, що на основі цієї книжки я напишу кілька статей, звичайно, що при дотриманні авторського права тому, що у Вікіпедії дуже строго за цим слідкують, то Ви це можете зробити і звернутися у «Вікімедія Україна» і отримати таки-так. Є ще навчання, тобто регулярно проводяться вишколи, Ви можете сказати, що от я хочу, мене запросив якийсь там Мукачівський інститут, я там хочу провести лекцію або цикл навчання. Ви можете це зробити. Щороку проводяться такі загальні збори, проводяться конференції редакторів Вікіпедії, люди спілкуються, обмінюються якимись ідеями, інструментами для роботи, там є також свої тонкощі і відповідно, ці люди, які прижають з інших регіонів України, їм оплачується дорога, їм оплачується проживання в Києві, таким чином, це теж є кошти, які витрачаються на користь Вікіпедії.

«Creative commons» працює тільки в 71-ій країні світу. Україна якраз туди в правовому полі ніяк не може потрапити.

Олена Сапожнікова: Я пропоную повернутися все-таки до терміну копілефт. У нас «Правова абетка», і сьогодні ми розглядаємо термін «copуleft». Є така відповідь може на твою задачку, про яку ти говорив: що буде, якщо ти використаєш твір, який не можна використовувати. Так от на початку 2006 року Адам Керрі, подав до суду на Нідерландський таблоїд, який без дозволу його опублікував певні фотографії. Ці фото були опубліковані на умовах, якраз озвучених – «Creative commons» одна із ліцензій була, і ось вам, будь ласка, суд вирішив справу на користь Керрі, таким чином була вперше доведена в суді дієвість ліцензії СС. Оце вам от нідерландська практика. Але ми знаємо, що в Україні на рівні законодавчому не закріплений «copуleft». І в суді ми не змогли би, так як Нідерланди, застосувати. «Creative commons» працює тільки в 71-ій країні світу. Україна якраз туди в правовому полі ніяк не може потрапити.

Юрій Пероганич: Це не зовсім так тому, що, згідно із загальною теорією держави і права, в мене ще одна спеціальність юридична є, магістр права, і права, і обов’язки сторін виникають або із Закону, про що Ви говорите, або із договору. Якщо автор добровільно пише, дає оферту, що я це добровільно викладаю на умовах цієї ліцензії, під цим підписався, засвідчив це. Інша людина робить акцепцію оферти, бере і цей твір поширює, то, відповідно, договір є укладений.

Олена Сапожнікова: Дивіться, але не так просто тому, що у нас існує Закон України «Про електронні документи та електронний документообіг» і в статті 6, там зазначається, що ці документи електронні вони мають мати електронний підпис. В цих ліцензіях «Creative commons» немає електронних підписів, як бути з цим?

Юрій Пероганич: Так, тут дійсно є суперечності, і дійсно є законопроекти, які спрямовані на те, щоб це питання вирішити, як це зроблено в таких, більш розвинених в цьому відношенні країнах. Ну, взагалі, оці електронні підписи, електронні ліцензії – ці речі, інтернет, вони виникли зовсім недавно. Вікіпедії українській там недавно було лише 10 років, святкувалося світовій 14. І тому, звичайно, є процес творення. Зокрема, якщо говорити про суд, то там це буде в рамках цивільного процесу розглядатися. Цивільний процес у нас буде використовувати термінологію і практику, поняття цивільного кодексу. І от в цивільному кодексі, щоб визнати правочином, має бути підпис. І потім звертаємося до Закону про електронний підпис, звертаємось до іншого закону, і дивимося на оцей «Creative Commons» ліцензію публічну, і тут цього підпису немає. Тобто в цивільному процесі суддя сидить, він каже що – “Вибачте, але я не можу вашу справу розглянути відповідно до норм чинного законодавства. Навіть до норм права, оскільки є оці протиріччя”. Звичайно, що суд міг би вийти за межі, і звернутися до законодавців, для того щоб вони допомогли покращити ситуацію.

Олена Сапожнікова:  У нас нема прецедентного права в Україні, в нас континентальна система права. Звичайно, що якісь речі, які в прописані у нас як обов’язкові, як імперативні, могли б бути прописані як диспозитивні. Тобто якщо сторони не вирішать інакше. А так людина щось вирішила, зробила оцю от публічну оферту, а потім може від неї відмовитись. Сказати, вибачте, я тут електронним підписом не підписав. Дивіться, у нас є законопроект, дійсно існує, це про публічні ліцензії на об’єкти авторського права щодо особливого їх використання. І одним із теоретиків цього питання є Матвієнки. Правники ще інші, підтримують це. І також вони пропонують що якщо уже створювати цей закон новий, то про публічні ліцензії, де буде описана частково «Creative Commons», і ми підемо туди, в той простір правовий, ще також, тоді логічно вносити вже в цивільний кодекс зміни про правочин. І передбачити, щоб не тільки там, де є підпис або електронний підпис, а якщо це публічна угода така, публічна ліцензія, то це також поширюється Цивільний кодекс на такі види угод.

Юрій Пероганич: Хотів торкнутися ще одного питання, це, так званої, свободи панорами. Це коли у нас сьогодні не можна сфотографувати будівлю Верховної Ради і розмістити її там, чи Батьківщини-матері, і розмістити її в тій самій Вікіпедії, через те, що будуть порушені авторські права тих авторів, скульптора чи архітектора. І в таких передових країнах вже є поняття “свободи панорами”, тобто, все, що знаходиться в публічних місцях, воно вільне для фотографування, для поширення, відтворення з будь-якою метою. В Верховній раді вже два роки зареєстрований законопроект відповідний: «Про авторське право та суміжні права» (щодо свободи панорами) . Але, на жаль, чомусь він вже відкладений із незрозумілих причин.

Олег Шинкаренко: А що, буди вже якісь прецеденти, що можуть засудити фотографа, який порушив цей принцип панорами?

Юрій Пероганич: Засудити не можуть, але, наскільки я знаю, той самий скульптор Борода, він відсуджував там якісь суми грошей, за те, що люди без його дозволу фотографували ту ж саму ладдю, яка там у нас є над Дніпром, чи ще якісь речі. Тобто, такі судові є прецеденти в Україні.

Олег Шинкаренко: От так! Побудуй щось величезне і вже можна судитися з усіма, хто його фотографує. Дуже вигідна оборудка!

Юрій Пероганич: Для себе фотографувати можна. Тут ішла мова про те, що ті люди фотографували, робили якісь листівки, ці листівки тиражували, потім продавали.