Правова абетка: примусова праця у місцях позбавлення волі в Україні

95 випуск подкасту Олега Шинкаренка та Олени Сапожнікової «Правова абетка» виходить за підтримки мережі громадських приймальнь та Центру стратегічних справ Української Гельсінської спілки з прав людини. Наш сьогоднішній випуск із правозахисником Андрієм Діденком присвячений примусовій праці у місцях позбавлення волі.

Олег Шинкаренко: Як повідомив 3 липня представник омбудсмана в Україні на Донбасі Павло Лисянський, 2 липня в день на непідконтрольній території в колонії №19, що у місті Хрустальний, колишній Красний Луч, стався груповий смертельний випадок. Під час виконання робіт загинуло двоє увязнених. Павло Лисянський попросив моніторингову місію ООН здійснити в цю колонію візит для документування випадку. Згідно з даними звіту Східної правизахисної групи, за період з 2014 року так звані «суди ЛНР» засудили і відправили у виправно-трудові колонії понад 1400 осіб, які проживають на непідкотнрольній території Луганської області. 90% засуджених є громадянами України, яких засуджують за законами ніби-то «ЛНР» і відправляють у виправно-трудові колонії, де вони і піддаються примусовій праці. А що ж відбувається на підконтрольній території України? Наскільки примусова праця є поширеним явищем тут?

Андрій Діденко: До 2001 року, до ухвалення нового Кримінально-виконавчого кодексу України, в нашій правовій системі також існувала така стала практика виправно-трудових колоній, тобто праця була обов’язкова. Після ухвалення нового Кримінально-виконавчого кодексу, праця з одного боку це є право, а з іншого боку – адміністрація виправних закладів трактує працю як обов’язкову.

Олена Сапожнікова: Трішки застаріле ти там, Олеже, зазначив, до речі, що в виправно-трудовій колонії – це був радянський термін такий, і зараз у нас це кримінально-виконавчі установи. Тому що, фактично, це виконання вироку, який покладається на людину. Не намагаються її перевиховати під час перебування так, як за радянських часів, і виправити шляхом трудотерапії також, від цього вже відійшли, мали би відійти.

Андрій Діденко: На мій погляд, все залежить від керівництва виправних закладів, бо ми спостерігаємо, що в одних установах абсолютно лояльно, абсолютно зрозуміло ставиться адміністрація до тих людей, які відмовляються від праці, говорить, що я не буду працювати і пояснює з тих чи інших причин. Це можуть бути і стан здоровя, це може бути і коли людина, наприклад, пише наукову працю, займається чим завгодно. З іншого боку адміністрація установи має спонукати людину до праці, має створити такі умови, щоб людину заохотити до цієї праці. Це абсолютно логічно і абсолютно зрозуміло.

Олег Шинкаренко: А як можна їх заохотити до праці в колонії?

Андрій Діденко: Принаймні забезпечити соціальні гарантії, забезпечити належну охорону праці і належну заробітну платню, і знову ж таки спонукати людей, які працюють до умовно-дострокового звільнення, до зміни умов утримання, переведення на більш легкі умови утримання, це реальне спонукання. І ще, якщо говорити з практики, ми можемо спостерігати, як відбувається на практиці застосування праці, наприклад, у чоловічих і жіночих установах. Так от, в жіночих установах всі жінки працюють. Не залежно бажають вони це робити чи не бажають, але створюються такі умови, що всі жінки працюють, без виключення. В чоловічих установах є такі відділеня, так звані «лєнтяйки», де засудженні відмовляються від праці і до них не застосовуються дисциплінарні стягнення, і вони на абсолютно на законних підставах не працюють. А є такі чоловічі установи, де всі засуджені працюють і створюються такі умови, що, хто не працює, вони стають злісними порушниками режиму утримання, і потім ще до них застосовується переслідування у вигляді кримінального покарання. Тобто адміністрацією створюються такі умови, що засуджені просто фізично не можуть відмовитися від цієї праці.

Олена Сапожнікова: Там колосальні бюджети в кримінально виконавчій системі від цих підприємств при колоніях, вони мають власні підприємства, виробництва і доволі-таки прибуткові.

Національне законодавство побудоване таким чином, що у виправних закладах не можна відмовитися від праці.

Андрій Діденко: І державні замовлення мають і статки. Знову ж таки, кожна установа як своє відомство, як своє керівництво, в них свої правила, свої умови, своє ставлення до засуджених. І от я нещодавно був в виправному центрі Ірпінському, це 133-ій виправний центр. Ми спілкувалися з керівництвом, і дуже цікаві речі розповідали керівники цих закладів. Так от, національне законодавство побудоване таким чином, що у виправних закладах не можна відмовитися від праці, а праця є обовязковою. З одного боку, виправні заклади – це установи менш суворих умов утримання і в ці виправні установи переводяться особи, які відбували покарання у закладах із системою виконання виправних колоній, і за зразкову поведінку і гарне ставлення до праці вони були переведені в ці виправні заклади, але, перебуваючи в виправному закладі, людина відмовитися від праці не може.

Олег Шинкаренко: Ще є таке питання, а от ви сказали про ці відділення «лєнтяйки», а яким так чином може бути? Яким чином це взагалі може відбуватися, що виходить, що в одних випадках право і закон застосовується, а в інших не застосовується або застосовується по різному? Від чого це залежить?

Олена Сапожнікова: Я думаю від керівництва колонії.

Андрій Діденко: Від керівництва колонії раз, а по друге тут відбуваються такі незрозумілі речі. От людина, яка працює на виробництві, і друга людина, яка не працює, і в тої і в іншої мають відраховуватися кошти за проживання, за оплату світла, за речі, які їй надають. І от людина, яка не працює, вона не може сплачувати в державний бюджет ці кошти і з іншого боку людина, яка працює, нібито вона має заохочуватися за свою працю, і в неї всі гроші, які вона заробляє, фактично, відраховуються і залишаються мізерні кошти для того, щоб можна було піти в магазин, в крамницю цієї колонії.

Не менше ніж 50% нарахованого місячного заробітку кладеться на особовий рахунок засудженого.

Олена Сапожнікова: Так, я хочу пояснити слухачам, про що йдеться. Частину, дійсно, не менше ніж 50% нарахованого місячного заробітку кладеться на особовий рахунок засудженого, а решта суми вона розподіляється на інші витрати. От хотілося б відзначити, що не сплачують засуджені витрати на харчування, взуття, одяг, білизну, спецхарчування та спецодяг. Всю решту витрат засуджені повинні сплачувати, які на них покладаються. І звісно після сплати цього всього чи залишиться щось засудженому?!

Андрій Діденко: А є ще таке питання як виконання судового рішення. От людина відбуває покарання, має колосальний позов, мільйонний, наприклад, має аліменти, має такі виплати, які мають бути обовязкові, і вона відмолвяється від роботи. Ці виплати не відбуваються, тобто потерпілі не отримують відшкодування.

Олег Шинкаренко: Я так все ж таки не почув від вас відповіді на питання, чому адміністрація деяких закладів дозволяє не працювати в’язням. Тобто на чому грунтується це рішення?

Андрій Діденко: На законі, в законі написано, що праця – це право.

Олег Шинкаренко: А чому тоді в інших закладах це не виконують?

Андрій Діденко: Вони просто створюють такі умови, що засуджені мусять працювати.

Олена Сапожнікова: Андрію, ми можемо сказати, що це незаконно.

Андрій Діденко: Так.

Олена Сапожнікова: Якщо фактично змушують, це вже не є правом, це вже є примусовою працею, яка фактично заборонена міжнародними стандартами, і можна це піднімати питання йти в судах, але поки що це складно. Навіть Європейський Суд доволі так неохоче до цієї категорії питань ставиться.

Олег Шинкаренко: А чому? Власне це ж можна просто відсудити якусь суму коштів з українського бюджету, якщо тебе змушують працювати і незаконно.

Олена Сапожнікова: Складність в доведенні. Наприклад, є стаття 4-та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, заборона примусової праці. Але в цій же ж статті є пункт, який зазначає, що для цілей цієї статті значення має те, чи обов’язкова чи примусова праця не поширюється на будь-яку роботу, виконання якої визначається під час зазначеного згідно з положеннями статті 5-ої цієї Конвенції утримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення. Тобто Європейскьий Суд покладається в цьому питанні більше на національне законодавство. Якщо національним законодавством передбачено, що людина має працювати, і в нас це передбачено, тут уже потрібно довести, що його хтось змушував, що над ним хтось з палкою зверху стояв. Тут ось цей нюанс дуже складно, що мільйони людей от такі раби у нас фактично. Але як це довести?!

Андрій Діденко: Крім того керівництво закладів національне законодавство трактує по-різному. В національному законодавстві зазначно як порушення режиму це самовільне залишення робочого місця. Це є порушення, через яке людина може бути притягнута до дисциплінарної відповідальності і потім каратися. Самовільне залишення робочого місця, тобто в такий спосіб засуджені не можуть висловлювати свій протест.

Олена Сапожнікова: Хоча це була б цікава справа, якщо б знайшлися такі люди, які б захотіли піти проти системи і підняли б це питання в національних судах, але це протрібно пройти всі національні інстанції щоб вийти на Європейський Суд.

Олег Шинкаренко: Андрію, а які різновиди примусової праці там бувають? Тобто який є вибір у увязнених, чим їм займатися, де їм працювати і чи можуть вони взагалі вибирати?

Андрій Діденко: Насправді, якщо говорити про систему виконання покарань, спокунання до праці, то дуже малий вибір робочих місць, я так скажу. От, наприклад, як на мене праця в місцях позбавлення волі має бути такою, щоб людина, яка звільняється, мала десь використати ці навички, має використати цей досвід, який вона отримала.

Олег Шинкаренко: Чим, наприклад, займаються ув’язнені в Ірпінській колонії?

 Адміністрація закладів системи виконання покарань має сприяти тому, щоби засуджений вибирав, якою працею йому займатися.

Андрій Діденко: В Ірпінськй колонії там різні роботи, в більшій частині це пов’язано з металопереробкою, виготовляють і альтанки і зварювальні роботи. Фактично, в цьому закладі є і державні замовлення, виготовляють і альтанки, і урни. Але якщо говорити про інші заклади, от наприклад, який досвід може використати людина, якщо вона відбувала покарання 15 років і всі 15 років працювала в ливарні і виливала люки металеві, чугунні люки. Де цю практику, цей досвід людина може потім використати звільнившись. І на мій погляд адміністрація закладів системи виконання покарань має сприяти тому, щоби розширити спектр можливості в праці, щоб засуджений вибирав, якою працею йому займатися.

Олена Сапожнікова: Взагалі то за це держава отримує доволі такі великі кошти від цих підприємств, оскільки в нас багато і кримінально-виконавчих установ, і при кожній такій установі є виробництва, і там сотнями тисяч гривень доходи. Це не те що якісь неприбуткові підприємства, вони їх організовують, як нормальні підприємства. От наприклад, Бердичівська виправна колонія №70, куди я їздила як адвокат до своїх засуджених на побачення, коли ти стоїш чекаєш, там можна подивитися на виставки, які в них відбуваються, виставки їхніх робіт цього виробництва, яке при колонії. Вони виготовляють плитку і паркани з матеріалу якогось, як плитка вилиті. І от в них там цілий прайс-лист, у них є рекламка і, будь ласка, ви можете, вони пропонували мені, що я можу собі купити там пару квадратних метрів цієї плитки. Тобто будь-хто, можеш ти, Олег, приїхати і придбати собі цю плитку та паркани. Ще чим тим займається ця колонія – це не збиткові такі виробництва, вони отримують прибуток. Дивно, що розцінки для засуджених там не значні. Там щось десятками гривень обраховуються. Андрій, чи є у вас така інформація?

В Чорноморськй виправній колонії №74 жінки скаржилися на те, що вони працюють по 12-16 годин на добу і отримують 1 гривню 85 копійок на місяць.

Андрій Діденко: Коли ми робили візити без попереджень, то найбільше мене вразило, я б навіть сказав приголомшило, ставлення до жінок в Чорноморськй виправній колонії №74. Жінки скаржилися на те, що вони працюють по 12-16 годин на добу, це вони пишуть в лапках ніби «добровільні заяви на переробку» і отримують, нам показували розцінки, 1 гривню 85 копійок в місяць. З цього приводу адвокат Української Гельсінської спілки з прав людини спрямував близько 20-ти скарг до Європейського суду з прав людини по рабству.

Олег Шинкаренко: І чим закінчилася ця історія?

Андрій Діденко: Поки що ми чекаємо на результат, чекаємо на комунікацію з Європейський судом з прав людини, але практика ця, на жаль, не змінилася і після навіть гучних журналістських розслідувань, де журналісти розкопали такі факти, що є фірма-посередник через яку відмиваються гроші, і засуджені жінки працюють на швейному виробництві. Вони виробляють товар для оборонного відомства, це вони шиють спецодяг, бушлати всілякі, і вони за копійки це роблять. Фірма-посередник скупляє ці вироби за копійки і продає Міністерству оборони вже по 600, 800 гривень. Тобто ми бачимо очевидну корупцію, очевидні зловживання з боку керівництва, і я не бачу жодних позитивних наслідків.

Виявлені приховані цехи у колонії №100 Харківської області.

Олег Шинкаренко: Це дуже серйозне, до речі, питання, порушення прав людей, які вже працюють і навіть не відмовляються від роботи, і вони постійно фіксуються в результаті роботи моніторингових місій. Наприклад, під час моніторингового візиту до Стрижавської виправної колонії №81, туди поїхали представники Харківської правозахисної групи, там було виявлено порушення права на працю, а саме – неналежне фіксування відпрацьованого робочого часу засуджених, мізерна зарплата, іноді біля кількох десятків гривень на місяць, поділ однієї мінімальної зарплати на кількох засуджених. І за результатами візитів тієї ж самої Харківської правозахисної групи до установ виконання покарань №25 і №100, це в Харківській області, і №70 у Бердичеві, Житомирської області, і також у 58-ій колонії в Із’яславі у Хмельницькій області та інших були виявленні системні та масові порушення трудових прав. Зокрема, йдеться про відсутність офіційного закріплення трудових відносин із засудженими, відсутність реєстрації засуджених у відповідних органах подакткової інспекції, пенсійного фонду, тощо. Також виявлені приховані цехи у колонії №100, праця у небезпечних умовах без спеціальних засобів захисту та іншого. Я думаю, що прихований цех – це, мабуть, всі засуджені працюють, і все, що вони заробляють, йде просто у кишеню керівництва колонії.

Андрій Діденко: Це ми фіксуавали, я персонально був присутній, під час цих візитів. Ми виявляли ці приховані цехи, а насправді чому відбувається така ситуація? Тому що в першу чергу не відбуваються для засуджених, які працюють, трудові стосунки на загальних умовах, як це відбувається з іншими людьми. От як відбуваються трудові угоди? Це начальник установи укладає угоду з начальником виробництва, зі своїм заступником, який також знаходиться в штаті, який носить погони. Тобто один керівник забезпечує і гарантує надання засуджених, тобто сировини, а другий зобовязується цю сировину використати, тобто забезпечити роботою, забезпечити спецодягом, забезпечити ще якимись там речами, а відповідальності за це абсолютно немає. Тому ми спостерігаємо, що коли відбуваються травмування на виробництві, коли відбуваються якісь порушення трудової дисципліни або техніки безпеки, то це приховується, і взагалі це не висвітлюється, це не фіксується, і на засуджених і давлять і тиснуть щоб вони написали, що вони десь самі поранилися, що самі десь впали, що самі щось зробили. Тобто ці всі стосунки, вони не є законними, на мій погляд. І найголовніше, це все ж таки створити такі умови, щоб засуджені, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, отримали трудові договори на загальних умовах.

Олег Шинкаренко: А наскільки часто вони працюють без трудових договорів, тобто нелегально?

Андрій Діденко: Можливо, я не беруся казати це достеменно, але в багатьох установах системи виконання покарань існують такі виробництва, які взагалі ніде не зареєстровані, і засуджені отримують зарплатню або цигарками, або чаєм, або якими преференціями і обіцянками на умовно-дострокове звільнення. В кожній установі є такий цех ремонту автомобілей, в кожній установі є такі цехи, де виробляється так званий «ширпотреб», це і нарди, і шахи, і саблі, і різні ножі.

Олена Сапожнікова: Ікони вони часто виробляють і хрестики.

Андрій Діденко: Ікони. І все це абсолютно незаконно, все це абсолютно не узгоджується і не фіксуається, не документується, і не сплачуються на особовий рахунок засуджених гроші за вироблену працю.

Олег Шинкаренко: По суті це нелегальний бізнес?

Андрій Діденко: Так, точно.

Олена Сапожнікова: Коли вони виготовляють, наприклад, хрестики на цих мотузочках, це, здавалося б, копійчані вироби, які продаються десь на базарах. Я не думаю, що це прописується в документації, ці хрестики або ці маленькі іконки, які вони виготовляють, деревяні вироби.

Андрій Діденко: В кожній установі потрібно проводити аудит, проводити розслідування і фіксувати ці порушення. Взагалі, я скажу так, що на мій погляд, це дуже важливе питання, це трудові договори з особами, які відбувають покарання на загальних умовах, на таких умовах, як людина приходить до працедавця, вона укладає договір, і в цьому договорі зазначена і зарплатня, і всі умови, в яких має працювати ця людина. І це, на мій погляд, перший крок, щоб забезпечити умови праці.

Олег Шинкаренко: Примусова праця вважається одним із засобів виправлення злочинця, а чи дійсно вона здатна його виправити? Ви погоджуєтеся з цією думкою?

Андрій Діденко: Я думаю, що ні.

Олег Шинкаренко: Чому?

Андрій Діденко: Спонукати людину до праці, впливати на те, щоб людина заохотился до праці, але для цього потрібно в першу чергу забезпечити гарантії праці, належну заробітню платню і преференції для тих людей, які працюють. Це може бути і умовно-дострокове звільнення, це може бути зміна на кращі умови відбування покарання або переведення в заклад меншого рівня безпеки.

Олена Сапожнікова: Андрій, тут можливо ще не преференції, а належні умови роботи. Так, коли люди, чому кажуть, що як рабська ще праця, тому що вони працюють в умовах, як раби, вони не можуть нічого сказати, вони не можуть поскаржитися на свій стан здоров’я, вони не можуть вийти, якщо вони нездужають.

Андрій Діденко: А протест вважається порушенням режиму.

Олена Сапожнікова: Так, і виходить, що вони як раби.

Олег Шинкаренко: Мені здається, що праця може виправити тільки тоді, коли вона буде максимально наближена до праці вільної, тобто праці на свободі, а якщо це праця рабська, то, звісно, вона може викликати лише огиду.

Олена Сапожнікова: Офіційно вона начебто вільна, праця не рабська і Кримінально-виконавчий кодекс пише, що це право засудженого, він може не працювати.

Олег Шинкаренко: Примусова праця – це один з елементів чи різновидів покарання в Україні. На жаль, це так. Хоча і зрозуміло, що примусом навряд чи можна прищепити любов до праці, але якщо вже уникнути примусової праці у місцях позбавлення волі неможливо, то принаймні під час цієї праці мають дотримуватися всі права людини.