Як пише Дзоя, у первісних народів та в сучасних тубільців є уявлення про ліміти використання природних ресурсів. Вони бачать природу великою матір’ю, яка дбає про своїх дітей. Тож взяти від неї плодів чи копалин для задоволення своїх насущних потреб – це нормально. А от перейти цю межу і почати торгувати ресурсами – цього тубільці не розуміють. Це табу. Якщо таким чином обікрасти матінку-природу, вона втратить свою красу й прихильність до власних дітей. З погляду екології дуже мудра думка. Та коли подивитися на сучасний світ, в якому люди працюють на великі компанії, єдиною метою яких є все більший розвиток і все ширша експансія, тоді ми бачимо наочний приклад порушення прадавнього табу.
В класичному давньогрецькому світі перевершувати богів було не можна. Згадайте всіх персонажів, які намагалися це зробити. Фаетон, який надумав проїхатися небом замість свого батька. Або Семела, якій запраглося бачити справжню подобу Зевса (що її і вбило). Таких героїв жорстоко карали. А якщо відійти від світу еллінів, то можна також пригадати історію вавилонської вежі. Аналогічна історія – аналогічне покарання. Боги існують не для того, щоб їх наслідувати. Боги – це абсолют, якого досягати не можна. Інакше прийде Немезіда чи інша богиня порядку і покарає вас.
Яке діло нам сучасним до давньої Немезіди? Що ж, як пише Дзоя, любов сучасного кінематографа до фільмів-катастроф з їхньою щоденною загрозою знищення людства й Землі – це оця таки Немезіда. Десь інтуїтивно ми відчуваємо, що порушили заборону і зробити щось дуже неправильне. Що ми розігналися досягти богів і лупаємо свою вавилонську скелю, сподіваючись, що ось-ось і ми досягнемо вершини. Та якими б ефективними тайм-менеджерами ми не були б, боги досі існують для того, щоб їх не можна було досягнути.
А прочитати історію гордині в давньогрецькому світі й роздивитися міфологічні пласти нашого сучасного життя можна в книзі «Історія гордині» Луїджі Дзоя від видавництва «Астролябія».