Порушення прав людини у хоспісах: обмеження пересування, зловживання коштами підопічних

Про дотримання прав людини і доступ до лікування в інтернатах, хоспісах і геріатрії розповіла Ірина Сергієнко з Офісу уповноваженого з прав людини

Ведучі

Дмитро Тузов,

Василь Шандро

Гостi

Ірина Сергієнко

Порушення прав людини у хоспісах: обмеження пересування, зловживання коштами підопічних
https://static.hromadske.radio/2017/04/hr_hh_2017-04-18_sergyenko.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/04/hr_hh_2017-04-18_sergyenko.mp3
Порушення прав людини у хоспісах: обмеження пересування, зловживання коштами підопічних
0:00
/
0:00

Основна потреба людей у геріатричних пансіонатах – це увага, гарне ставлення й спілкування. Так само й у хоспісах. Цим людям не потрібні ніякі подарунки – просто спілкування та увага, – говорить Ірина Сергієнко.

 

Дмитро Тузов: Геріатрія – це наука про лікування старості?

Ірина Сергієнко: Людей похилого віку.

Дмитро Тузов: Виходить, старість можна лікувати?

Ірина Сергієнко: Починаючи з 2012 року ми проводимо моніторинг дотримання прав людей у місцях несвободи. Це не місця позбавлення волі. До місць несвободи належать будинки-інтернати й геріатричні пансіонати. Путівку для влаштування туди видає Департамент соціального захисту населення.

Дмитро Тузов: Ви кажете «путівка», але звучить це швидше як покарання.

Ірина Сергієнко: Людина дійсно не може звідти вийти: або немає куди, або родичі не хочуть забирати додому. Як покарання може розглядатися влаштування не в геріатричний пансіонат, а в хоспіс. Часто люди навіть не здогадуються, що потрапляють у хоспіс, а просто вважають, що перебувають на лікуванні.

Василь Шандро: Хто моніторить дотримання прав людини в таких місцях і до кого можна звернутися з цього приводу?

Ірина Сергієнко: Команда національного превентивного механізму складається з представника секретаріату Уповноваженого або представника Уповноваженого в регіонах і громадського монітора. Куди звертатися? Ми отримуємо дуже багато звернень на електронну пошту секретаріату, дзвінки до наших регіональних представників. Ми реагуємо навіть на звернення недієздатних осіб і проводимо наші моніторинги без попередження будь-якого органу, який відвідуємо.

Дмитро Тузов: Ви можете без проблем заходити на територію доволі-таки закритих закладів?

Ірина Сергієнко: Ми можемо в будь-який час, коли завгодно отримати вільний доступ до всіх приміщень установи, поспілкуватися з усіма людьми, що знаходяться на території, переглянути документацію. Відповідно до закону у нас є такий мандат.

Дмитро Тузов: Як виглядає зсередини місце несвободи? Чи не відчувають люди себе у в’язниці за таких умов?

Ірина Сергієнко: Саме маленькі геріатричні пансіонати на 15-30 осіб є найзакритішими, і навіть нам потрапити туди фізично дуже важко – все зачинене, і у людей, що перебувають там, зачинені двері у корпус, закриті ворота, через які можна вийти в село, у громаду, звідки вони туди прийшли.

Дмитро Тузов: А це рудимент радянської системи?

Ірина Сергієнко: Можливо, це лишилось із радянських часів. Ми можемо стверджувати, що це зручно, перш за все, для персоналу.

Дмитро Тузов: Але ж персонал і керівництво таких закладів буде стверджувати, що така система безпеки існує заради пацієнтів, щоб з ними нічого поганого не сталось. Наскільки це відповідає дійсності?

Ірина Сергієнко: Так, це позбавлення свободи і порушення права на вільне пересування в межах території цієї установи. Іноді це навіть доходить до абсурду, коли на двері паліативних пацієнтів, що доживають останні дні свого життя, чіпляють шпінгалети з коридору. А якщо вони там є, то ними користуються. Але ж куди ця людина може втекти, якщо вона не може встати?!

Дмитро Тузов: Що ми можемо змінити, щоб допомогти людям, які перебувають у подібних установах?

Паліативні відділення, які створюються останніми роками, не відповідають терміну «паліативна допомога»

Ірина Сергієнко: Більшість наших рекомендацій не потребують фінансових вкладень: відкрити двері з кімнати, відкрити ворота з інтернату, щоб люди спілкувалися з громадою, помити людину або вчасно змінити підгузок чи постіль, просто постукати в кімнату, в якій живе людина і запитати дозвіл зайти. Адже ці люди в будинках-інтернатах живуть, а не просто перебувають. Персонал подібні зауваження часто просто не сприймає.

Дмитро Тузов: За вашими спостереженнями, більша частина такого персоналу – це люди, які пройшли школу ще радянського Міністерства внутрішніх справ?

Ірина Сергієнко: Ні, звичайно. Здебільшого будинки-інтернати розташовані у сільській місцевості. І персонал найчастіше – це люди з села, які працюють у будинках-інтернатах по 20-30 років. Звісно, вони почали працювати ще при Радянському союзі й не знають, як може бути по-іншому.

Дмитро Тузов: Які проблеми з медичним забезпеченням у людей, що перебувають в пансіонатах закритого типу?

Ірина Сергієнко: У будинках-інтернатах ситуація краща, бо 75% пенсії йде на будинок-інтернат.

Дмитро Тузов: Тобто люди самі себе фінансують своїми пенсіями?

Ірина Сергієнко: Так. А от, наприклад, на минулому тижні я була в Херсонській обласній лікарні «Хоспіс» – там на медикаменти йде приблизно 10 гривень, а в деяких закладах на це виділяється взагалі по півтори гривні.

Василь Шандро: Ваші колеги-правозахисники неодноразово згадували про випадки, коли пенсії пацієнтів отримують працівники закладів. Це типове явище?

Ірина Сергієнко: Так. Це повсюдне явище в будинках-інтернатах і психіатричних лікарнях. Дієздатна особа повинна сама розпоряджатися своїми коштами, а в геріатричних пансіонатах персонал часто контролює витрачання коштів саме дієздатних підопічних. Це незаконно, і ми зверталися з цими питаннями до Мінсоцполітики, бо зловживання все ж дуже велике.