«Від Генічеська до Асканії або туди й назад» — продовження мандрівки автівкою

Я продовжую розповідь про подорож, в якій ми з родиною усамітнились. Просто нам здалось, що сидіти в окремих кімнатах протягом трьох місяців – не достатній челендж, вирішили бути ближчими, плече до плеча, в автівці.

Ведучі

Ірина Кондратенко

«Від Генічеська до Асканії або туди й назад» — продовження мандрівки автівкою
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/06/hr-putivnyk-2020-06-20.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/06/hr-putivnyk-2020-06-20.mp3
«Від Генічеська до Асканії або туди й назад» — продовження мандрівки автівкою
0:00
/
0:00

У мене є моя, дуже особиста традиція — я намагаюсь не пропустити жодного світанку на морі. Коли ти спочатку бачиш лише частину неба, яка починає світлішати, а потім — відбувається магія. Навіть якщо не бачиш саме сонце, то знаєш, що воно там, за хмарами і відчуваєш цей неймовірний заряд як від батарейки. Це мій ідеальний початок дня, адже кожен світанок єдиний в житті і так важливо його не пропустити.

***

Маршрут був такий: Київ, повз Умань до Буцького каньйону, далі Новоукраїнка, повз Миколаїв на Херсонщину і аж до Генічеська. Про цю частину маршруту ви можете послухати на сайті Громадське радіо в розділі подкасти Путівник. А от зворотний шлях від моря йшов від Генічеська до Асканії, а потім через Мелітополь до Запоріжжя, через Дніпро до Горішніх плавнів, через Кременчук і водосховище до Холодного яру і лиш потім повз Черкаси у Київ.

 

Думаєте, що це занадто для 4 днів – правильно думаєте. Але для моєї дивної родини – це нормальний, типовий темп відпустки. Років 5 тому ми спланували подорож Іспанією і щоб в якомусь із пунктів зустрітись з друзями ми відправили їм свої плани, друзі довго сміялись і прокоментували, що відвідати всіі заплановані точки в такі короткі терміни – не реально. Але думаю ви вже здогалались, що ми не просто все встигли, та ще й цілком процесом насолодились. Я плакала тільки в одному містечку, плакала так дуже гірко, бо мені було шкода звідти їхати, хотілося там лишитись хоч на ніч, але ніт – маршрут є маршрут. Хоча тепер, я точно знаю куди обов’язково повернусь, тепер і ви знаєте, містечко називається Куенка.

Фото Ірини Кондратенко

***

Прокинулися біля моря, зустріли світанок і кілька годин сиділи біля води. Інколи накрапав дощ, але він не завадив відкрити купальний сезон. Був цілковитий штиль, хоча я навіть не знаю чи буває на Азовському морі шторм, здається, що тут завжди тиша і спокій.

На третій день подорожі у нас було заплановано відвідати Асканію, рожеве озеро, Мелітополь і Запоріжжя.

***

Рожевих озер на Херсонщині декілька, у них різні відтінки і розміри, ще говорять, що у них є різні лікувальні властивості, але я не перевіряла і тому не казатиму. Для першого знайомства ми обрали озеро біля Григорівки.

Солі в літрі води цього озера на 50 г більше, ніж у Мертвому морі в Ізраїлі! Так само, як і в Мертвому морі, в ньому неможливо потонути, вода виштовхує вас і на ній можна просто лежати. Цю інформацію нам із захватом розповів дядько охоронець, який був щасливий провести нам екскурсію. Ми приїхали в перший день відкриття курорту і чоловік був дуже привітним і якимось навіть святковим. Він тут живе починаючи з кінця травня до жовтня з собакою, яка із задоволенням підставляла своє пузо, щоб ми його чухали. Рожеве озеро це фактично частина Сивашу по якому також було цікаво походити і ще цікавіше було відмивати потім взуття від налиплої брудоти, доречи цілющої, як нам також повідомив охоронець. Він навіть в баночку запропонував копнути трішки, але ми відмовились.

Фото Ірини Кондратенко

***

Про те, що нам обов’язково треба поїхати в Асканію, повідомив син ще кілька місяців тому. Вони в школі знайомилися з дивами України і так певно ця розповідь його вразила, що відмовити ми не могли, та і не збирались, адже я наприклад і сама ніколи в Асканії до цієї подорожі не бувала.

Попередньо я зателефонувала в заповідник і дізналась, що сафарі, вона ж екскурсія степом і знайомство з конями Пржевальського в дикій природі наразі не відбувається, через карантин, але зоопарк і дендропарк відкриті, а степ можна побачити дорогою до Асканії. Якщо ви ніколи не чули про цю місцевість то розкажу, що Асканія Нова – це найстаріший степовий біосферний заповідник планети та найбільша європейська степова заповідна територія. Тут близько 500 видів унікальних рослин і понад 3 тисячі видів тварин. У 1984 році рада ЮНЕСКО внесла Асканію до списку еталонних територій планети тобто такі, яких не торкалась руйнівна людська рука. Степ на цій території був завжди, ну з того часу як взагалі існує степ. Але відзначу, що зберігся цей степ завдяки барону Фрідріху Фальц-Фейну в чиїй власності була ця територія. Він вилучив з господарського використання частину своїх угідь та оголосив про відкриття заповідника. Практично всі прибутки від продажу овець та хутра поміщик витрачав на розвиток свого заповідника. За перші 25 років йому вдалося привезти сюди кенгуру, страусів, австралійських ему та тибетських яків. І саме тоді вперше сюди доправили коней Пржевальського.

Асканія Нова

***

Прогулянка в зоопарку і дендропарку триває годину-півтори, квиток на двох дорослих і дитину обійшовся у майже 200 грн. Територія парків надзвичайно охайна, тварини доглянуті і наче задоволені. Я запитала працівницю де верблюди, бо це був єдиний порожній куточок, а вона розповіла, що в родині верблюдів поповнення і вони не хочуть повертатись в зоопарк, залишились на вільному випасі. Як же це було приємно чути, що в цьому парку у тварин є вибір.

Але ж дорога, навіть не уявляєте. 20 кілометрів ми їхали годину. Її там немає, ґрунтовки поруч переорані, бо ми то знаємо автомобілісти не зважали б на унікальний степ і їхали би просто по дивовижній ковелі і квіточках. Яма на ямі, але все одно, знайте, що Асканія варта цього витраченого часу і варта страждань водія, бо побачити, як підстрибує від щастя зебра, коли бачить електрокар з морквою – варте того. А ще на цій дорозі нам зустрілась парочка зайців, вони довго сиділи вдивляючись, що це за штукенція на них їде, а потім вальяжно пострибали в пахучу траву.

Фото Ірини Кондратенко

***

А далі був Мелітополь із дивовижною Мелітопольською черешнею. А ви знаєте, що саме мелітопольську черешню ще в 19 столітті в спеціальних розчинах доправляли в Париж де був спеціальний магазин який так і називався Мелітопольська черешня. Коли зупинились на в’їзді в місто то просто не змогла втриматись і купили ящик, так, цілий ящик величезної чорної мелітопольської черешні. А саме місто справило дуже приємне тепле враження, зовсім не дивно, що саме тут дозріває найбільша смакота літа.

***

Місто Запоріжжя ми глянули лише одним оком, про це місто я раніше вже розповідала, знайдіть в подкастах на Громадському радіо. Тут у нас була місія – познайомити сина з історію козаків, показати Дніпрогес і скіфський стан з курганами і бабами. З цим завданням впорались і вирушили далі.

В Дніпрі ми бачили тільки набережну і будівництво метрополітену, а тому окремо не буду зупинятись, але хотіла б розказати про маленьке містечко Новомосковськ, 30 кілометрів від Дніпра, де є одна зі ста унікальних дерев’яних споруд світу – це Троїцький собор. Він 9-ти купольний, трипрестольний, білого кольору та дерев’яний. Всередині дуже аскетично і затишно. Його будівництво розпочалось за кілька днів до знищення Запорізької Січі, а коли собор добудували то майже одразу почали намагатися знищити з різних причин які зберегла історія. Апогеєм цього намагання стали радянські часи, але й тоді не вдалося. Місцеві говорять, що Олесь Гончар свій «Собор» написав саме під враженням від Троїцького у Новомосковську. І так, він дійсно дуже красивий і вражає, єдине, що всі 9 бань ми так і не побачили, з якого боку до собору не підійдеш, скрізь видно лише 8 бань, така от загадка.

***

А далі була казка із назвою Холодний яр. Це реліктовий ліс, що означає, що саме тут і саме цей ліс був завжди, історія майже як з Асканією, але тільки тут не степ, а ліс. І найбільше враження на мене справив дуб Максима Залізняка.

Але рухаймося поступово. Перше, що ви маєте зробити – це знайти в інтернеті сайт музейно-ресторанного комплексу «Дикий хутір», саме це місце – невід’ємна частина дивовижних вражень. Це ресторан і готель з окремими будиночками в українському стилі, такі хатки мазанки під соломою, а всередині на стінах ткані коври, фіранки на маленьких вікнах, ікона в кутку і запах села, тепла і затишку. А дорога до хутора така красивезна, що просто перехоплювало подих і хотілося мовчати. Ліс, а потім поле, а потім ліс і майже як у пісні «А за деревом дерево, от і кінчився ліс, нініні там ще дерево, а за деревом дерево, а за деревом дерево, от і кінчився ліс, ні ні ні» Були там і села в яких біля кожного будиночку хотілося зупинитись і фотографувати бо це справжній живий скансен. Колись, ми їздили в Естонії і спеціально їхали дивитись живий музей під відкритим небом, а про свій і не підозрювали. Сам же хутрі досить затишний і маленький, тут стоїть дерев’яна церква, а повітря пахне димом і якимись смаколиками. Зізнаюсь, тут ми не втримались і зайшли в місцевий хутірський ресторан і були приємно вражені, адже нас зустріли на порозі, запропонували обрати з меню яке на окремих дощечках було виписано щоб не треба було торкатися папірців. А потім, все це замовлення нам принесли в наш будиночок. І що я вам скажу, смачнішої смаженої молодої картоплі з часником і та укропом я вже 100 років не їла. І вечір після оцього насиченого дня був таким фантастичним, що мені навіть захотілось його намалювати, але я не вмію і тому довелось обмежитись записом ось цього звуку.

***

Ми вклали сина спати і пішли з чоловіком в той, реліктовий старезний ліс, захотіли саме так, вночі побачити дуб, якому більше тисячі років, уявіть, скільки всього відбулось за цей час, а він стоїть. Ми йшли, слухали нічних птахів і коли побачили дуб то мені захотілось присісти, доторкнутись, вклонитись, привітатись, зробити все, що б я зробила, побачивши тисячолітню людину. У цього дерева старезне обличчя, є ніс і очі і рот і от-от воно би до нас щось промовило, але ми не варті таких зусиль. Повірте, я не знаю як передати словами, але це не просто дерево, це всім деревам дерево і побачити його вночі, коли фантазія домальовує свої образи – це обов’язкова умова цієї казки.

Фото Ірини Кондратенко Асканія Нова 

***

А вранці ми не змогли втриматись і пішли бігати тими лісовими доріжками, дихали і посміхались всій цій дивовижі, яка нас оточувала. Холодним яром можна їздити цілий день, дивитись струмки і озера, розмовляти з конями і годувати гусей. Тут є крутезне місце для дітей, називається Зерноленд, в якому і коні і ходулі і ще купа різних розваг докомп’ютерних часів. А потім вирушайте на пагорб під яким козаки ховали золото і говорять, що саме там справжня могила Богдана Хмельницького, не можу стверджувати, але знаю, що там височенна трава і запах літа, там такий краєвид, що хочеться просто сісти і мовчати і слухати пташок, коників і всіх отих стрикунів, що наповнювали цей фантастичний день своїм дзичанням.

***

Отож, слухачі Громадського радіо, я точно можу запевнити, що не перебільшила в жодному слові. Що всі ці мої враження лишаться зі мною картинками в голові на довгі роки і що я обов’язково ще повернусь у кожне з цих дивовижних місць, чого і вам бажаю. Озирніться, все це поруч з вами і щоб і собі намалювати в голові ці листівки на пам’ять, просто переступіть поріг, не втомлююсь це повторювати і наступного понеділка ще раз нагадаю.