Слов’янськ — місто, де відчуваєш і війну, і життя

Про місто, травмоване війною, сьогодні в програмі «Путівник».

Коли моя родина почала активно мандрувати, я дуже любила привозити з різних країн магнітики і ще купу усілякого непотребу, який можна поставити на поличку, щоб потім згадувати подорож. Магніти я і зараз люблю привозити, але намагаюсь знайти щось унікальне, авторське. Проблема в тому, що місце на холодильнику закінчилось, а от непотріб я замінила на душевні дрібнички для кухні. Дуже приємно насипати цукор в банку з маленького містечка Рай в Британії, гранат завжди чищу в мисочку, яку купила в Опішні, що на Полтавщині, ще у мене є маяк з барахолки в Лісабоні. А минулого тижня я привезла додому тарілку зі Слов’янська, полюбила її з першого погляду.

Саме про подорож на Донеччину я і буду вам сьогодні розповідати.

СлАвянськ чи Слов’янськ? Я це питання ставила всім, з ким вдавалося поговорити в кафе, в таксі, з гостями ефірів, задля яких команда Громадського радіо їздила на Донеччину. І однієї чіткої відповіді я так і не отримала. Всі казали: «Говоріть, як вам зручно». І якщо вже так місцеві мешканці говорять, то окей, говоритиму Слов’янськ, адже саме так оголошували станцію під час прибуття потягу.

Переконана, що більшість людей на нашій планеті колись чули таке поняття як СПА. В голові одразу виникають картинки рекламних буклетів, де жінка або чоловік на масажному столі, або загорнуті у товстий халат на фоні басейну, релаксують і всіляко насолоджуються життям. Уявіть моє здивування, коли сідаючи в таксі на вокзалі Слов’янську і поставивши одне-однісіньке питання водію — «Що треба знати про Слов’янськ» — я почула неймовірну історію про СПА.

Взагалі то Спа — це маленьке містечко у Бельгії, воно прославилось своїми цілющими водами. У часи, коли між собою воювали армії Франції та Бельгії, вважалося, що перемогу у протистоянні отримають ті, хто заволодіє містечком Спа, адже ті військові, які після виснажливих битв, омивалися в цілющих мінеральних водах, відновлювали свої сили надзвичайно швидко. Згодом в цьому містечку проводили міжнародну виставку, на якій у 1907 році грязі Слов’янська визнали найкращими — нагородили гран-прі і це не міф, я перевірила.

Озера у Слов’янську карстового походження. Карст — це природне явище, для якого характерне руйнування підземними водами різних порід, у Слов’янську — це сіль. Порожнечі, що утворилися, призводять до просідання верхніх шарів землі, створюючи поглиблення, які заповнює витіснена вода. Слов’янські озера, під якими залягають потужні шари кам’яної солі, зобов’язані своїй мінералізації саме цим покладам. У місті три солоних озера: Ріпне, Сліпне і Вейсове.

У далекому, вже довоєнному, 2011 році Верховна Рада України ухвалила закон про оголошення природних територій міста Слов’янська курортом державного значення. Причому такі «мастодонти» курортної сфери, як Трускавець або Моршин, такого статусу й досі не мають.

Слов’янський курорт – один із найстаріших в Україні. Більш як 190 років офіційної історії лікування захворювань опорно-рухового апарату, серцево-судинної та нервової систем. Місцева вода і природній мул має чудодійні властивості, вона насичена не лише сіллю, а й купою інших мікроелементів, а також унікальною мікрофлорою. Не знаю, що такого унікального у мікрофлорі і що відбувається зі спиною і колінами після намазюкування отими грязями. На жаль, взимку перевірити на собі не вдалось, шукала, може десь в баночках ті грязі продаються – ні, не знайшла.

Хочу сказати всім, хто не живе на Донеччині, що у Слов’янську я не відчувала жодного дискомфорту: місто живе, дуже активне, рухливе і безпечне. Я його побачила саме таким. Таксист розповів, що минулого літа на лікувальні озера приїжджали відпочивати зі всієї України, що дуже тішить, адже такі маленькі і унікальні містечка потребують уваги.

Доїхати у Слов’янськ дууже просто, сполучення потягами є і з Одеси, і з Харкова, і зі Львову, а з Києва і взагалі їде швидкісний потяг Інтерсіті +.

Таксі із вокзалу до центра – 60 гривень, але якщо викликати телефоном то вдвічі дешевше. Хоча, не впевнена, що хотіла б економити, бо таксисти, які чатують на подорожніх на вокзалі, виконують ще й роль амбасадорів, які із задоволенням розповідають про своє місто і радять, куди сходити поїсти і що подивитись.

Мій таксист, окрім історичної довідки про СПА, порадив прогулятись сквером «Мрія», який облаштували місцеві активісти. Там, до речі, я вперше в своєму житті побачила інклюзивний дитячий майданчик, там все облаштовано для діток з інвалідністю. А ще порадив відвідати місцеві ринки посуду.

Мало хто знає, що величезна частина керамічної індустрії базується саме на Донеччині у Слов’янську.  До окупації в 2014 році в місті було півтори тисячі майстерень, тепер же всього близько 400, це ті, що працюють легально. Багатьом майстрам після звільнення міста довелося починати бізнес з нуля.

На міському ринку кераміки вироби слов’янських майстрів можна купити за абсолютні копійки. Ціни стартують від 10 гривень за виріб. Уявіть, це час майстра, глина, душа, яка вкладається в кожну чашку чи тарілку. Кераміка дуже красива, вона якась справжня, така, наче тепла. А ще я впевнена, що ви точно тримали ці вироби в своїх руках, коли їздили відпочивати на західну чи південну Україну, просто не знали, що ці традиційні українські глечики — мейд ін Слов’янськ.

Будете у Слов’янську – не проґавте шанс оновити свій посуд і не ставте його на поличку, а користуйтесь.

Якщо ви в Інтернеті шукатимете: «Що подивитись у Слов’янську?», то не отримаєте жодного нормального переліку. Тому моя вам порада: виходьте на вулицю і просто йдіть, гуляйте, піднімайте голову і розглядайте людей і будинки. Розпочніть з ринкової площі. Там є пам’ятник підприємцям 90-тих, він крутезний.

За рогом — будівля СБУ, яку у 2014 році захоплювали бойовики і яка, на щастя, знову українська. Точно не зможете пройти повз будинок типографії, там величезні старезні вікна з такими трохи потрісканими дерев’яними рамами. І отак, рухаючись і роздивляючись, можна вийти за межі міста туди, де відкривається красивий вид на озеро і покинутий завод.

Тут на околицях точились бої, а зруйновані будівлі є їх страшними пам’ятниками. Це дуже моторошні місця, які варто побачити всім нинішнім і майбутнім поколінням, щоб в жодній голові не з’являлось бажання це все повторити.

У Слов’янську, як і в будь-якому місті, є центральна площа з кафешками по периметру. Можу порадити зайти в «М’яту», дуже смачна кухня і приємний цінник. Але  протягом подорожі Донеччиною я відмітила, що у всіх закладах, принаймні які ми з командою Громадського радіо встигли відвідати, курили кальян. Я не люблю запах диму, а тому гостро на це звертала увагу.

У Слов’янську є з десяток готелів і тому обрати можна на свій смак і гаманець. В готелі «Преміум», в якому мешкали ми, було прекрасно все, окрім відсутності ліфту: не уявляю, як люди з інвалідністю або просто похилого віку мають діставатись на 4-5 поверх стрімкими сходами.

А ще в Слов’янську на вулицях не пропускають пішоходів, навіть, якщо ви стоїте на облаштованому пішохідному переході. Тому зважайте на це і бережіть себе!

Останньою яскравою емоцією цієї мандрівки у Слов’янськ була поїздка в селище Семенівка, де й досі стоїть скелет колишньої психіатричної лікарні, в ній базувались у 2014-му році бойовики. Сьогодні там ведуть відновлювальні роботи одного з корпусів, а ще з десяток і далі стоять понівечені.

Поруч з комплексом лікарні є кілька 3-поверхових будинків, один з яких повністю відремонтований, в ньому мешкають люди. Поруч гаражі, ворота яких неначе сито від снарядів. Це місце де відчуваєш війну, це місто де відчуваєш життя.

І на останок ми з колегами прийшли до знаку «Слов’янськ». Він також весь в дірках від куль, але ці дірки розмалювали маками. Це дуже емоційне місце, більше нічого не казатиму.

Мені пощастило приїхати у Слов’янськ з дуже крутезною компанією, з якою ми сміялись всі дні і мовчали, коли це було потрібно. Це я до того, що місто сприймається, або не сприймається, залежно від вашого внутрішнього стану і настрою. Мені у Слов’янську було комфортно, наступного разу запланую подорож на літо, щоб мати змогу з ніг до голови обмаститися цілющими слов’янськими грязями.