Засмічені «українські Мальдіви» і унікальна на всю Європу церква: подорожуємо з Києва на Поділля

Якою буде родинна відпустка цього року, ми почали думати ще в березні. Так, тоді, коли всі кордони закрили, авіасполучення поставили на паузу, а мапа звузилась до кордонів України. Як справжні оптимістичні оптимісти ми вирішили, що коли як не зараз, досліджувати те, на що ніколи не вистачає часу? Плани були грандіозні, але накрилися вони в один день, коли дороги забрало, а вода в карпатських ріках несла людям справжнє лихо.

Ведучі

Ірина Кондратенко

Засмічені «українські Мальдіви» і унікальна на всю Європу церква: подорожуємо з Києва на Поділля
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-putivnyk-2020-07-27_vidpystka.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-putivnyk-2020-07-27_vidpystka.mp3
Засмічені «українські Мальдіви» і унікальна на всю Європу церква: подорожуємо з Києва на Поділля
0:00
/
0:00

Але все починалось з неймовірної краси і купи дивовижних емоцій. Саме про те, яким ми побачили Поділля з його Кам’янцем, Хотином і кількома неймовірно красивими локаціями, я і буду вам сьогодні розповідати.

Мандрівка починалась в мій день народження, я дуже хотіла в той день бути десь біля води, біля краси і в тиші. Ми планували поставити намет і слухати жаб на так званих українських Мальдівах — кар’єрі Черепашинський у Вінницькій області. Але коли ми туди доїхали, то були просто вбиті побаченим. У блакитній муті чи то варились, чи то плавали кілька сотень відпочивальників. На березі досить середнього за своїми розмірами кар’єру все було заставлено автівками, аж допоки око може вловити. Вздовж берега на відстані в максимум 2 метри стояли намети, а проїхавши далі, ми чули компанії на підпитку, які горланили репертуар російського шансону. Сказати, що ми були шоковані побаченим — нічого не сказати, особливо після того, як кілька років тому це місце мені здалося справжнім раєм райським.

Отже, знайте, там зараз коїться жах. І якщо ще минулого року я всім казала, що ви обов’язково маєте побачити, як там кайфово, зараз так само наполегливо прошу не псувати собі враження, а дочекатись, коли вся ця гурба відправиться в свої «олінклюзиви» в Єгипті і Туреччині, звільнивши Черепашинський кар’єр для нормального людського релаксу. Щоправда, думаю, перед тим ще добре було би зібрати компанію для очистки озера і околиць від гори сміття, яка там зараз всюди.

Отже, я, звичайно, трохи розгубилась, але потім, відкривши мапу, ми побачили поруч чудові ставки, на які і відправились. Небо, вода, три дерева, височенна трава і приємна компанія з найрідніших зробила цей вечір казковим.

А от ранок розпочався о 5, адже підскочили ми в наметі від грому, який повідомив нам про наближення грози. Майже встигли все скласти. Поїхали у Вінницю, де на березі річки о 7 ранку спокійно поснідали тортом «Наполеон», що є обов’язковою частиною подарунку від мами на всі мої дні народження.

Печери Бакота Фото Ірини Кондратенко

На цей день у нас була запланована купа всього цікавого: вінницька водонапірна вежа, дивна церква в селищі Сутківці, Бакота (або як місцеві говорять БакотА), а ночувати мали в Кам’янці-Подільському.

Весь день нас періодично поливало дощем, але хмари були локальні. Кожного разу ми мали красивий бонус — веселку і різнокольорове небо. В селище Сутківці нас дуже дивною дорогою вів навігатор. Знаєте, інколи програма починає шукати маршрути на 3-5 хвилин швидші за нормальний. Так сталось і цього разу. Нас повело дивним бездоріжжям, інколи мені доводилось виходити, дивитись, де ті ще живі шматки асфальту, яким може проїхати наше авто. Насміялись, бо частіше я бігла перед автомобілем, аніж сиділа всередині.

Церква в Сутківцях Фото Ірини Кондратенко

Але оборонна церква в Сутківцях виявилась дуже красивою. Яким було моє здивування, що ми одночасно з чоловіком усвідомили, що це саме та церква, світлина якої була на обгортці підручників історії, коли ми були ще школярами. Коли телефон зміг завантажити сторінку з історією цього краю, я вголос читала своїм подорожнім про те, яка оборонна церква в селі Сутківці Ярмолинецького району, що на Хмельниччині — унікальна. Аналогів не лише в Україні, але й у решті Європи немає.

Крім своєрідної зовнішності, Покровська церква вирізняється ще й своїм надзвичайно рідкісним для України плануванням. Вона належить до споруд тетраконхового типу, тобто має центральне, зазвичай квадратне приміщення, до якого з чотирьох боків прибудовані циліндричні штукенції, конхи. І це було типовим для Візантії, подібні я бачила в Грузії і Вірменії.

Окрім церкви в цьому селі є розвалини замку, до якого ми не доїхали. Дощі розмили дорогу, і до замку — тільки трактором.

Бакота за той час, як я тут була останній раз, не змінилась, хіба в період карантину порадувала відсутністю натовпу. Дивовижне місце! Пів сторіччя тому сотні родин покинули тут свої домівки та господарства. Людей виселили, а село затопили, щоби збудувати тут водосховище для потужної гідроелектростанції. 16 тисяч гектарів родючих земель, 100 гектарів лісу, безліч виноградників та садів і 28 зниклих назавжди сіл — ціна цього дивовижного місця, яку заплатили люди. Нині це водосховище довжиною у 200 км, заплава ж простягається на півтори тисячі гектар.

Окрім природи, тут є ще й дивовижний печерний монастир. Вік печер — майже 4 тисячі років. Майже весь цей час вони слугували для поклоніння природним стихіям. До наших днів дійшли деякі язичницькі артефакти: стопа людини, вибита на камені, кам’яні ідоли та жертовники. Щоб дійти до монастиря, треба спуститись облаштованими сходами — досить комфортно. Але ми бігли, бо мав от-от початися дощ, і ми бачили, яка то стіна на нас суне. Треба більше часу, бажано в будній день, а ще бажаніше: зупинитись в наметах на ночівлю, потім зустріти сонце. Тут якось дуже особливо.

Перші важкі краплі з неба заскочили нас вже біля автівки. Ми вирушили в місто Кам’янець-Подільський, яке я вважаю найкрасивішим містом України. Місце нашої ночівлі стало для мене сюрпризом. Ні, я, певно, навіть бачила цей будинок, коли чоловік радився, але ніяк я не очікувала, що ота квартира, де з вікна видно всю фортецю, то наше житло. Квартира на Booking.com називається «Апартаменти в старому місті». І я не просто раджу, я наполягаю, що у Кам’янці варто жити саме там. Вартість доби тисяча гривень, але за це ви отримуєте дві кімнати, кухню, просто неймовірну чистоту і такий вид з вікна, що там хочеться провести все життя.

Фортеця в Кам’янець-Подільському Фото Ірини Кондратенко

У Кам’янці-Подільському я була кілька разів. Жодного разу у мене не було можливості просто побродити вуличками і позаглядати туди, куди не водять гіди. Зазвичай все завершувалось фортецею і центром. Цього разу ми фортецю лишили на наступний день, а вечір вирішили провести, блукаючи вздовж Смотричівського каньйону. І там ми натрапили на казарми, про які нічого не знали. Почали читати їхню історію просто в процесі огляду. Казарми були збудовані у 18 столітті і мали квартирувати сотні військових. Військовий шпиталь на території казарм проіснував понад сто років, а в 19 столітті його перетворили на громадський шпиталь. Після революції у приміщенні казарм був розміщений хлібозавод. Під час Другої світової війни казарми зазнали певних пошкоджень, а згодом в їх приміщенні запрацювала тютюнова фабрика, яка функціонувала там до 1990 року.

Казарми Фото Ірини Кондратенко

Зараз ця визнана пам’ятка архітектури в катастрофічному стані, стіни руйнуються дощами і вітрами, всередині вже виріс ліс. Але, якщо увімкнути оптимізм, то колись на цьому місці буде справжній туристичний центр, як ми можемо бачити в європейських країнах, де до своєї історії ставляться з повагою. Поруч із казармами приватні будинки, гавкають собаки, а десь там внизу бурхлива річка і жаби, які так кричать, що їх чутно всю ніч.

Сама фортеця років 10 тому була жахливо підсвічена, як Діснейленд, з синіми і червоними ліхтарями. Зараз цю розкіш кольорових ламп вже трохи опанували, і, повертаючись в свою квартирку, ми насолоджувались стриманою красою дуже елегантної підсвіченої будівлі.

Оновлене освітлення Фото Ірини Кондратенко

На ранок ми запланували показати сину фортецю, вона відкривається о 9 год. Вартість входу на родину становить близько 200 грн. Всередині ми були єдиними відвідувачами, що супер комфортно і безпечно. Подивились башти, зайшли в інтерактивний музей різних механізмів, де можна було до всього торкатися. Потім пішли стріляти з лука. Молодий чоловік приділив нам максимум своєї уваги і, в результаті, я таки влучила в яблучко, чого зі мною ніколи в житті не бувало.

Фортецю реставрують, добудовують, приводять до ладу. Це чудово, адже на таких місцях і тримається український туризм.

А далі був Хотин і дорога з черешнями. Черешні ми помітили ще вздовж дороги на Бакоту, але те, що коїлося тут, в жодні ворота… За копійки, 15 грн за кілограм, ми купили кілограми жовтої, червоної, жовто-червоної і майже чорної черешні. Наїлись її так, що, вже повертаючись у місто і побачивши вартість у 100 грн за кілограм, тільки примхливо пхикали, згадуючи ті щасливі часи.

Хотинська фортеця Фото Ірини Кондратенко

Хотин нас також приємно здивував. Хоч я і не правильно поставила точку на мапі, через що навігатор віз нас такими вузенькими вуличками, які ми ще довго будемо згадувати. Але, доїхавши до фортеці, ми не впізнали нічого. Там відреставрували майже все. Всі доріжки охайні, скрізь чисто і тихо. Паркувальний майданчик величезний, а гроші за вхід брали вже біля самої фортечної брами. 125 грн на родину. В інтернеті я знайшла інформацію про фортецю, була сама собі і своїй родині екскурсоводкою. Тут є підземелля і церква, виставки стародавньої зброї і навіть інформаційні таблички. Єдине зауваження: таблички лише українською мовою. Туди би додати англійську і було би взагалі ідеально.

Там ще й сама територія за стінами фортеці надзвичайно красива: і ці місточки з арками, і зелені пагорби навкруги створюють саме ту неймовірну картинку, яка запам’ятовуються. Є мікрокафе і сувенірні магазинчики, але ми проходили повз, бо майже десяток кілограм черешні чекав на нас в машині, тому про якусь ще іншу їжу мови не могло бути.

Далі ми планували їхати в Чернівці і йти в похід Мармаросами, але погода з дощами і повінню внесла свої корективи в наші плани. І ми, оцінивши ризики і переваги, доїхали аж до Хорватії, де і провели залишок своєї відпустки. Але перед завершенням розповіді, хочу порадити відвідати ще одне місце, про яке мені розповіла моя колега.

Отже, це Сокирянський район, селище Галиця. Саме тут розташований знаний лише серед місцевого населення Галицький Свято-Миколаївський чоловічий монастир. Для входу на територію треба домовлятись з екскурсоводом, але в карантинні часи ця опція, на жаль, відсутня.

Понад дві тисячі років тому, внаслідок дії природних стихій, у місцевій вапняковій породі утворилося чимало гротів. В одному з них приблизно за тисячоліття до Різдва Христового тимчасово існував язичницький жертовник (його сліди знайдено у 1999 році братією обителі та вивчено археологами). А тоді, коли ці землі входили до складу Київської Русі, коли русичі вже прийняли християнство, у гротах жили ченці.

Обживаючи нову обитель, ченці піддавали гроти архітектурній обробці та доповнювали печерний комплекс штучними скельними приміщеннями. Тепер тут налічується понад 20 природних, штучних та змішаних за походженням порожнин. Від Бакоти до монастиря 80 кілометрів не найкращої дороги, але, якщо ви їдете на Поділля мандрувати і маєте зайвий день, то розпочніть його з оглядин цього монастиря. Я наступного разу так і зроблю. А поки просто наголошу, що він там є і вартий вашої уваги.

Так багато всього хочеться вкладати в ці маленькі розповіді, але поки літо, поки наші можливості обмежуються «червоними країнами», поки ми переживаємо ці дивні часи, знайдіть кілька днів на себе і на Україну. Бо кому, як не нам, бути амбасадорами власної землі.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS