Коли свобода означає смерть: обговорюємо радіовиставу «Школярки з Вітербо»

Берлін. 1943 рік. Німкеня переховує у своїй квартирі літнього чоловіка та його онуку, єврея і єврейку. Три роки їх оминала небезпека, але цього дня дідусь бачить тривожний сон… У чому знайти порятунок, коли прислухаєшся до кожного кроку за дверима і чекаєш на найгірше? Як не втратити гідність за цих обставин? Що таке — «жахлива надія»? І як усвідомити, що, рятуючи когось, робиш це насамперед для себе? Радіовиставу можна послухати тут.

Гості — режисерка радіовистави Алла Заманська, історик Георгій Касьянов, філософ Вахтанг Кебуладзе, правозахисниця Олександра Матвійчук.

Алла Заманська: 4 роки тому, коли я прочитала цю п’єсу, вона мене вразила простотою і тишею. Вони ховаються у квартирі шляхетної німкені на прізвище Вінтер (у перекладі «зима»). Автор п’єси на початку своєї кар’єри себе так підписував. У цій п’єсі він надає собі роль рятівника.

Дівчина, якій 17 років, хоче, щоби її побачили. Вона хоче жити просто неба, як вона каже в кінці. Їй дуже хочеться звільнитися. А її дід, звичайно, розуміє, чим це може скінчитися. І що їх чекає, якщо вони стануть видимими. Мене дуже втішило, що вони вдаються не до песимістичного стану. Вони намагаються вигадувати історії, в яких можуть передбачити фінал. Люди, знаходячись у безвихідній ситуації, не вдаються до відчаю, а сподіваються — за допомогою творчості.

Вахтанг Кебуладзе: Я вбачаю тут психоаналітичний сюжет. Все починається зі сновидіння діда. Зрештою, сновидіння — це те, в чому проявляє себе несвідоме, а воно не має плюсів та мінусів. Бажання порятунку може водночас зливатися з потягом до смерті. Створення паралельної реальності — це, певною мірою, втеча від реальності. Спроба замістити ту жахливу реальність, в якій вони перебувають. Також важливою є інша родина, від якої вони чекають на листівку. Що вони вирвалися на той бік, в Швейцарію, на той бік реальності. Для них свобода може означати смерть. Вистава настільки багатошарова, що тут можна блукати цими рівнями.

Георгій Касьянов: Були люди, які приховували євреїв у Німеччині. Є і відомий твір Ремарка «Час жити, час помирати». Там є епізод, пов’язаний з тим, що переховують євреїв. В цілому — це велика серйозна історія. В Україні теж було більше 2,5 тисяч людей (порахованих). Були різні мотиви для цього, хтось рятував, щоб рятувати людину, хтось за гроші (це війна, окупація, і треба було годувати людей, яких переховували, євреї давали якісь свої коштовності). Якщо говорити про німців, то, очевидно, таких людей не було багато. Хочу нагадати, що за це могли розстріляти не лише людину, яка переховувала, а і всю родину.

Олександра Матвійчук: Я можу сказати, що людям, які знаходяться в біді, і якщо це триває якийсь час, досить складно мислити раціонально. Хочеться когось винуватити, і найпростіше — того, хто поряд. Буває це якраз і випадає на долю людини, яка допомагає і щось робить для цих людей. Така, напевно, з точки зору психології, зрозуміла життєва ситуація. Повертаючись до радіоп’єси, яка мене також дуже вразила… Я читала текст, і вирішила навіть не слухати, тому що це б мало ще більший емоційний вплив, ми говорили про життя, свободу, смерть… Я б хотіла сказати про людську гідність у цій п’єсі. Дихотомія, коли дідусь і онука бояться, що їх знайдуть, і водночас хочуть цього, це також про уражену людську гідність. Бо жити три роки, слухаючи кроки на сходах, чекаючи, коли прийде пані Вінтер — це явно не те, на що заслуговує людина.

Звукорежисер прямого етеру Дмитро Сміян.

Повну програму слухайте в аудіофайлі