Без радянської історіографії. Яким насправді був Київ після німецької окупації?

Гостя ефіру — кандидатка історичних наук, завідувачка відділу культурологічних досліджень Науково-дослідного інституту українознавства Оксана Овсіюк.

Ірина Славінська: Як виглядає Київ, коли німці пішли, а війна ще триває? Це зруйноване місто?

Оксана Овсіюк: Місто зазнало руйнувань, але не в таких масштабах, як ми звикли думати. Найголовніші руйнування стосувалися центру міста і лівобережної частини. Радянські автори поширили у своїх роботах значно вищі відсотки зруйнованого житла. Архівні документи дозволяють з’ясувати, що житло будо зруйноване не так сильно. Ми відштовхуємося від цифри 20%, а радянські автори дають 40%. Спостереження за архівами навели мене на припущення, що таким чином намагалися приховати певні зловживання в квартирній сфері, в розподілі житла, які відбувалися в цей перехідний час в 1943 — 1945.

Василь Шандро: Яка ваша думка про те, хто зруйнував центр міста?

Оксана Овсіюк: Радянська історіографія поширювала однозначну думку, що це зробили нацисти, однак ми з впевненістю можемо зараз казати, що це не так. Стосовно того, які радянські сили зруйнували, то тут ще точаться дискусії.

Василь Шандро: Яким був Київ станом на 1943 — 1944? Скільки людей залишилося?

Оксана Овсіюк: До війни в 1941 році у місті мешкає 930 тисяч населення, тобто це майже місто-мільйонник. На листопад 1943 року в місті 70 тисяч населення. Населення міста швидко зростає. Відразу після повернення радянської влади ті, хто втік з міста у навколишні села, дуже швидко повертаються. Ми можемо говорити, що кількість населення на післяокупаційний час була 200 тисяч. Уже в лютому 1944-го населення зростає до 305 тисяч.

Такий сюжет дуже гарно ілюструє ситуацію з житлом. Уявімо собі, що в лютому 44-го року інвентаризаційне бюро міського житлового відділу говорить, що в місті залишилося стільки житла, що за нормою 10 квадратних метрів на людину можна розселити близько 430 тисяч мешканців.

Житла б мало вистачати. Лише через рік місто досягне приблизно такої кількості мешканців. Ми уявляємо, що житла вистачало, не мало б існувати жодної квартирної кризи. Насправді ситуація була просто протилежною. Майже відразу після звільнення міста, з початку 1944 року, починається задоволення потреб мешканців міста за рахунок ущільнення, відчувається брак житла.

Василь Шандро: Хто наповнив місто?

Оксана Овсіюк: В умовах війни всі міста діють за певним режимом, тобто існують спецкомісії, не можна в’їхати в місто просто так. У місто можуть повернутися ті, хто жив у ньому до війни, однак навіть групи цих людей обмежуються в цей час. Дозволяється повертитися до міста військовослужбовцям та інвалідам війни, які до війни жили в Києві, за умови того, що вони забезпечені житлом у місті. Київську прописку ще треба було довести. Цим людям збереження довоєнного житла гарантувала держава, однак ця постанова фактично не діяла. Відбувалася така ситуація, що людині треба було показати, що у неї є це житло, а воно на той момент уже було зайняте. За постановою його б мали звільнити, але цього дуже часто не відбувалося.

Бюрократична тяганина призводила до того, що люди опинялися без засобів до існування.

Василь Шандро: Що їли кияни?

Оксана Овсіюк: Це перше питання, яке стояло перед людьми в той час. Воно багато в чому визначало алгоритм життя людей. Після звільнення місто забезпечують по 200 грамів хліба на кожну людину. Це видається через розподільчі пункти. Карткова система як така починає діяти в місті лише з лютого 44-го року. Нормоване постачання дозволяє задовольнити лише фізіологічний мінімум. Це лише гарантія того, що ти будеш жити цей місяць. Тут виникають якісь побутові практики. Для киян дуже важливими об’єктами стають ринки. Їх 13 на той час. На ринках є майже всі необхідне, однак ціни занадто високі. Як правило, зарплати, яку отримують люди, не вистачає на те, щоб купувати якісь продукти поза картковою системою. Виникають базарні оборудки. В ці відносини включається майже все населення міста, бо просто купити не було грошей.

Життя полягало в тому, щоб вижити.

Василь Шандро: Як розважалися кияни в час війни, але після окупації? Як працювали кінематограф, театр?

Оксана Овсіюк: Як німці, так і радянська влада приділяли велику увагу кінематографу, тому що це потужний інструмент пропаганди. У Києві уже на другий день після звільнення міста киянам демонструють фільми — три стрічки. Відновлення роботи кінотеатрів відбувається досить швидко.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.