Чому жінок змушують знімати паранджу і носити підбори?

Соціологиня, викладачка, доцентка КНУ імені Тараса Шевченка Людмила Малес розповідає про вплив на людину через контроль її одягу.

Ірина Славінська: Дискусія про закритий костюм для плавання «буркіні» триває у деяких містах Франції. В деяких університетах України трапляються заборони студенткам носити той чи інший одяг. Чи можна всі ці заборони, пов’язані з одягом, зв’язати в якусь одну спільну історію?

Людмила Малес: Я гадаю, що можна. І це стосується не тільки західних практик. Ми знаємо, що покарання, що стосуються передусім жінок, є і в країн Сходу, де є належний правильний ісламський одяг. Заборона і носити, і не носити стосується уваги до тіла, до того, що продовжує наше тіло як символи. Культура, порядок в суспільстві, наш світогляд найкраще проявляються через наше вбрання. Тому є велика спокуса і контролювати, і впорядковувати нашу свідомість, ідентичність, належність.

Василь Шандро: В який спосіб в суспільствах, які ми називаємо демократичними, ставитися до того, що хтось вдягає паранджу, а для нас це створює дискомфорт?

Ірина Славінська: Мова йде і про безпеку. Паранджа закриває обличчя, це дозволяє замаскуватися або заховати щось на кшталт поясу шахіда.

Людмила Малес: Я гадаю, що ті, хто хочуть здійснити деструктивні дії, завжди знайдуть спосіб. Асоціювати це з певним вбранням — це хибна практика, яка повторює ті ж практики насильства, яким хочу протистояти. Коли управління починає вдаватися до силових методів, це ознака того, що іншими шляхами або не змогли, або не захотіли розв’язати проблему. Це дзвіночок про слабкість влади. Хоча в суспільстві силові методи асоціюються з сильною владою, дієвою, коли видно, що людей знаходять і публічно карають.

Використовувати такі засоби не для контролю, а для отримання популярності серед загалу, — це велика спокуса для влади.

Ірина Славінська: Чи є різниця між державними школами чи міністерствами і пляжем?

Людмила Малес: Звичайно, є. Ми говоримо про публічний простір трохи різного ґатунку. Одна справа, коли мова йде про те, що належить громаді, вулиці, зони відпочинку, кафе, де є можливість побачити місто через розмаїття. Інша справа, коли ми говоримо про медичні, державні заклади, то там можуть вводитися певні правила. Бажано, щоб ці правила були відкриті для обговорення.

Василь Шандро: Ми звернули увагу переважно на релігійні ознаки. Але це лише один елемент. Йдучи до театру, я плачу гроші за квиток. Які речі я вдягаю, це моя справа, але я маю рахуватися з людьми, які знаходяться поруч зі мною. Як урегулювати ці питання?

Людмила Малес: Я вже казала, що жорстких правил має бути менше, бажано, щоб вони були відкриті для обговорення. Якщо ми подивимось історію моди, костюму, як змінювалась розмаїтість публіки в тому ж театрі, ми побачимо, що нічого не є сталим. Якщо ваша зачіска не сильно затуляє тим, хто позаду вас, то все нормально.

Все має бути обговорюване, а не директивно спущене. Навіть якщо мова йде про міркування безпеки.

Якщо ми наступного дня знайдемо ліпший спосіб дотримуватися безпеки без обмеження свободи вираження, то ми легше до нього перейдемо.

Ірина Славінська: На вечірні покази Канського фестивалю не пускають в балетках чи кедах. Жінки повинні ходити лише на підборах. Що про це можна сказати?

Людмила Малес: Коли ми говоримо про далекі від нас справи, то вважаємо, що нас це не стосується. Не тільки ми хочемо володіти тілом. Є велике бажання управляти нам через наше тіло, наше вбрання. Ступінь цієї підлеглості і зменшення свободи волі особистості залежить від того, до якої групи ви належите. Якщо це наймані працівники, то він менший, ніж у керівництва. Якщо це жінки запатріархатного суспільства, то він менший, ніж у чоловіків.

Дослідники згадували про гегемонну маскулинність. Чоловіки вдягалися яскраво, були законодавцями моди. Але потім бізнес-етика мов би нівелювала це. А потім з’явився костюм, який нічого, окрім вартості тканини не виражав. Як свідчать соціологічні та антропологічні дослідження, їхні статки почали демонструватися через жінок навколо.

Василь Шандро: Я думаю, що якщо поліцейські скажуть, що їхній одяг незручний, зникнуть розпізнавальні знаки, ми можемо дійти до абсурдних речей. Чи не призведе це до анархії?

Людмила Малес: Якщо це в межах здорового глузду, то так, але якщо вузька спідниця тільки тому, що ти полісвуменка. Але для деяких культурах важливо, щоб жінка дріботіла позаду того, хто ходить широким кроком. Якщо дискомфорт обговорюється в діалозі, то я не думаю, що настане анархія.