Хотілося, щоб Майдан був простором майбутнього і щоб там усе було живе, — батько героя Небесної Сотні

Сьогодні в День гідності і свободи поговоримо про відкриття виставки «Майдан: ландшафти пам’яті»

Ведучі

Любомир Ференс,

Ірина Славінська

Гостi

Ольга Сало

Хотілося, щоб Майдан був простором майбутнього і щоб там усе було живе, — батько героя Небесної Сотні
https://static.hromadske.radio/2017/11/hr_rankova-hvylya-17-11-21_salo_guryk.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/11/hr_rankova-hvylya-17-11-21_salo_guryk.mp3
Хотілося, щоб Майдан був простором майбутнього і щоб там усе було живе, — батько героя Небесної Сотні
0:00
/
0:00

В нашій студії – Ольга  Сало, дизайнерка Національного Музею Революції Гідності, громадська активістка, учасниця Євромайдану та Ігор Гурик, голова БФ Майдан Гідності, батько 19-річного Героя Небесної сотні Романа Гурика.

Ірина Славінська: Що ви пам’ятаєте про 21 листопада 2013-го року?

Ольга  Сало: Моя громадська активність не почалася з Революції Гідності, вона була і до того, і цей день – 21 листопада 2013-го року співпав з річницею Голодомору того дня, тому ми брали активну участь у підготовці цього заходу.

Тоді ми зі своїми друзями створили громадську ініціативу і їздили містами України з лекцією «Як безкоштовно мандрувати Європою». Ми вбачали в цьому свою місію пропагування інтеграції в Євросоюз. Станом на 21 листопада ми об’їздили майже всі обласні центри, і до дня підписання Угоди про Асоціацію ми запланували 100 акцій під сотнею університетів. І коли ми дізналися, що Янукович Угоду не підписав, в нас було зніяковіння. В цьому стані ми пішли на прем’єру опери, присвячену Голодомору, а після – на Майдан.

Ігор Гурик: В цей день мене не було в Україні, я був за кордоном, і про те, що Асоціація не буде підписана, я дізнався тільки ввечері. Для мене ближчий 2004-ий рік, тому що тоді справді було велике обурення, і ми з дружиною організували людей у Франківську та поїхали на Київ.

Ірина Славінська: Ви як людина, що брала участь в обох Революціях, можете сказати, наскільки вони між собою пов’язані, чи бачите ви спільне чи відмінне?

Ігор Гурик: В 2004-му році ми з дружиною були з першого до останнього дня, а в 2013-му році я був тільки один раз з сином, я не був дуже активним учасником. Скажу відверто – після 204-го року я мав дуже велике розчарування, і в мене було мало віри в те, що розвиток держави піде в тому напрямку, в якому хотіли б люди.

Любомир Ференс: Ви кажете, що у вас після 2004-го року було розчарування, а що ви відчуваєте після трьох років від подій 2014-го року?

Ігор Гурик: Я відчуваю те, що просто треба самому ставати і змінювати те, що тобі не подобається.

Ольга  Сало: Після Помаранчевої Революції люди сказали «Перемога» і розійшлись. Після Революції люди не змогли сказати, що це однозначно перемога, адже вони зрозуміли, що перемога настає, коли настають суттєві зміни. І те, що зараз є дуже багато молодих політиків з середовища тих, хто творив цю Революцію, це дуже важливо.

 

 

Ірина Славінська: Євромайдан і Революція гідності така подія в Україні, яка дуже швидко почала музеіфікуватися. Одразу після завершення Революції Гідності почали говорити про те, що потрібно створити Музей Революції Гідності, збирати експонати. Чи не замала дистанція для цього?

Ольга  Сало: Ви говорите – чи не замала дистанція, а ми хвилюємося, чи не втрачаємо ми час, особливо, якщо говорити про людську пам’ять, про усну історію Майдану. Ми розуміємо, що з часом пам’ять видозмінюється, щось затирається, щось модифікується, і дуже важливо зафіксувати цю історію свіжою, яка не вистигла від цих емоцій, вражень та деталей.

З іншого боку, навіть під час Революції Гідності почався збір артефактів, і це дуже правильно, оскільки ініціювали це музейники, які розуміють, що з часом найскладніше буде зібрати промовисті артефакти, від яких не відійшла сажа.

Ірина Славінська: Пане Ігорю, чи правильно зберігають музейники вашу пам’ять?

Ігор Гурик: Я погоджуюсь з пані Олею, що ми побоюємося, щоб створення цих музеїв не запізнилося. Зібрати артефакти і спогади – це одна справа, а хочеться, щоб цей музей був простором майбутнього, щоб це не були просто зали і кімнати, а щоб там було все живе. Щоб там постійно були люди, щоб там постійно народжувалися якісь нові ідеї, що допоможуть нашій державі розвиватися. Хочеться, щоб там було дуже багато молоді, яка розуміла, що відбулося, і щоб в подальшому не було такого в нашій державі.

Мій син часто замислювався над глобальними речами, і в нього було до мене одне запитання, на яке я не міг йому дати відповіді: «Чому люди вбивають один одного?». Він вважав, що все можна вирішити в діалозі. Я хочу, щоб музей був місцем того діалогу, де люди могли між собою, спілкуючись, вирішувати всі проблеми.

Ірина Славінська: Де можна побачити виставку «Майдан: ландшафти пам’яті»?

Ольга  Сало: На самому Майдані Незалежності перед Глобусом біля Стели – на місці, де відбувалися ключові події, де починалася Революція Гідності. Ми вирішили з одного боку, нагадати ті емоції і сюжети Революції, які ми пережили. З іншого боку, важливим аспектом цієї виставки є історія про те, як ми зберігаємо цю історію. Частина стендів присвячена і створенню Музею Революції Гідності, і тим ініціативам, які виникли  на Майдані. Тобто нам було важливо поєднати майбутнє з минулим. 

Повну версію розмови можна прослухати в доданому звуковому файлі.