Кобзар, Каменяр і Дочка Прометея — хрестоматійні образи класиків

Гість студії — професор Гарвардського університету Григорій Грабович.

Григорій Грабович: Кожен канон має свої закони. Він якоюсь мірою твориться стохастично, тобто без передбачуваних законів. Я читав окреслення, що таке канон. Це розмова. Уявіть собі, що ви заходите до кімнати, де багато людей говорять на різні теми. У цьому «салоні» є якісь провідні дискусії. Люди говорять, а потім відходять. Приходить час вам щось сказати. Це слово буде звучати довше, більш фундаментально, ніж якесь інше слово. Потім знову продовжуються інші розмови. Література дає нам своєрідну машину часу, яку можна читати і усвідомити, що якраз в цьому моменті, наприклад, Шевченко пише свої поезії, і ось є нове слово для інших його співбесідників, воно таке потужне, що вони всі замовкають і тільки вслухаються, вони відчувають, що є зміненими тим, що вони почули.

Це не дуже часто так діє. Часто є какофонія різних голосів, дискусій, зокрема літературна дискусія тут у 20-х роках, коли ще не було цього контролю партії.

Ірина Славінська: Чиї голоси чути в українському каноні в сучасній українській пам’яті? Голос Шевченка чути?

Григорій Грабович: Так, для тих, хто хоче його чути. Мені здається, що тепер є більше какофонії, ніж чіткого осмислення, до чого варто прислуховуватися. Це не тільки українська проблема, а світова. Це перенасичення інформацією.

Був, як на мене, прекрасний український поет Олег Лишега. Він помер. Коли він жив, до нього не прислуховувались. Не всі до кінця усвідомлювали, наскільки він потужний і вагомий. Чи до кінця ми усвідомлюємо, що знаходити спосіб дослуховуватися до тих голосів, які не налаштовані на голосне говорення, є завданням для читача? Те, що підказують метри, не завжди є найліпшою порадою.

Ірина Славінська: Чи є в українському каноні постаті, які не можна чіпати руками? Можливо, серед таких постатей можна назвати Шевченка?

Григорій Грабович: В розумному світі, де люди керуються раціональними ідеалами, живуть в ідеальних обставинах, такого питання не було б. Всі били б розумні, мали б доступ до всієї інформації. Це був би утопічний лад.

Деякі постаті стають «недоторканими», тому що потрапляють в орбіту проектованої ними «святості». Вони стають іконічними. До ікони ставляться особливо, так само, як з Христом. Христологічні студії на Заході та в світі є продуктом кінця 19 — 20 сторіччя. До того вони не мали такого розголосу, сприймалися тільки в релігійному ключі. Тепер є цілі студії. Ким був Христос? Як до нього підходити?

З Шевченком маємо щось аналогічне.

Ірина Славінська: Які погляди на Шевченка є табу?

Григорій Грабович: Напевно, питання його щоденного життя, сексуальності. Кожна людина має ці виміри. В нормальних обставинах це не мало б бути проблематичним, але це стає проблемою, коли постать є іконічною.

Мені здається, є не менш складний і цікавий момент, який дуже мало обговорюється і осмислюється. Це те, що Шевченко був на стику двох світів — російського імперського та українського національного, який він і творив. Він також був продуктом російських канонічних структур (Академія мистецтв, життя як художника, істеблішмент в центрі столиці). Він сам переходить з одного до другого, витворює цілий ряд цікавих білих плям, про які я нещодавно трохи говорив, коли ми мали цю розмову в книгарні «Є». Можна показати картини, сказати, коли що він малював. Ми маємо певну нестиковку. Потім стиковка робиться близькою. На засланні він де-факто підготовлює версію свого пророчого покликання, речника свого народу в малярстві.

Акварель «Байгуші» — дуже сильна річ. Він дивиться на нас з форми портрету, але на першому плані хлопчики-жебраки, які стоять перед нами. Він з викликом дивиться на глядача і немов питає: «Що ви про це думаєте?».

Ірина Славінська: Це політичний жест чи жест в дусі романтизму?

Григорій Грабович: Політична промовистість у цьому є, тому що там є велика доза сатири, громадського виклику. Він провокує питання: «Як ми ставимося до того, що в цій же імперії є таке насильство, така бідність, наруга над людиною?». Це роблять різні художники, які точно усвідомлюють свій громадський вимір. Я думаю, що Шевченко дуже тонко це відчував як людина, яка мала два модуси самовиявлення — поетичний та прозовий і художній.

У 1999 році я писав про те, що Кобзар, Каменяр та Дочка Прометея де-факто роблені для школи і школою, як вони представляють об’єкт свого іменування. У випадку з Шевченком маємо момент Кобзаря. Але він також є дуже цікавим художником. Щодо Франка є Каменяр. Він сам точно усвідомлює, що він є не тільки громадським діячем, він є художником, який дивиться на це як на щось моторошне. Його довга поема «Похорон» осмислює ці дві іпостасі. Він точно відчував дискомфорт в тому, що іпостасі є такими розрізненими. Намагання шкільної програми вбгати багатогранну постать у доволі вузьку канонічну парадигму неоковирне. Ларису Косач мама назвала Лесею Українкою під впливом її дядька Михайла Драгоманова. Це був спосіб запрограмувати її на певну функцію.

Постать і заслуга Драгоманова є недооціненими в Україні. Найліпшим доказом цього є те, що ми не маємо канонічного видання його творів. Ніхто навіть не думає про те, як це видати.

Велике завдання, яке стоїть перед українською гуманітарною наукою, зокрема літературознавством, — це знати центральні постаті. Уявіть собі, щоб німці не мали повного видання Шиллера.

Під впливом Драгоманова через роботу Франка об’єдналися дві частини українського народу — Велика Україна та Галичина.

Леся Українка була запрограмована її дядьком Драгомановим працювати над перекладами. Вона цього не робила. І добре, тому що вона мала своє покликання. Ці трохи інфантильні назви — це був спосіб контролю над дитиною, яка була вельми талановита, але хвороблива. Постать Лесі Українки потребує глибокого осмислення.

Ірина Славінська: Чи лише поети можуть бути в центрі українського канону?

Григорій Грабович: Поезія є вибраною гілкою, привілейованим модусом в українській літературі із зрозумілих причин: її простіше писати. Ставити оперу чи писати драму і сподіватися, що вона буде поставлена, важче.

Якщо ідеться про 20 століття, то можна звернути увагу на творчість Ігоря Костецького. Він писав різні драми, вкрай цікаві тексти.

Ірина Славінська: Чи є сенс іти «рубати дошки на нові ікони», оголошувати пошук нових обличь?

Григорій Грабович: Як на мене, маємо цього занадто. Нам потрібно займатися не іконотворенням, а осмисленням того, що ми маємо.

Ірина Славінська: Якщо не ікона, то який жанр?

Григорій Грабович: Біографії. Це те, чого нам бракує. Не в стилі іконопису, а в стилі наративу, щоб ми мали не тільки вибрані постаті, а ширшу гаму діячів.

В американській літературі кожні 5 років з’являється нова біографія Лінкольна.