Кожен пам’ятник у міському просторі ідеологічно заряджений, — Владислава Осьмак

У Шарлотсвілі (США) розгорнулася суперечка навколо пам’ятника генералу Лі, герою Конфедерації часів Громадянської війни, а також є свіжа новина про Сіетл, де міський голова видав наказ прибрати пам’ятник Леніну. Говоримо  про пам’ять в міському просторі та пам’ятники з Владиславою Осьмак.

Ірина Славінська: Ці новини не можуть не нагадувати суперечки, «війну пам’ятників» в Україні, зокрема в контексті декомунізації. Наскільки існує «рима» між цими історіями в США і історіями українськими, що стосуються декомунізації?

Владислава Осьмак: Не думаю, що зможу дати однозначну відповідь. Є дуже подібні речі, які просто кидаються в очі. Чи переглядали ви документальний фільм НВО, присвячений подіям в Шарлотсвілі? Там було декілька інтерв’ю з очільниками цього неонацистського руху в США, з їхніми речниками. І коли я це слухала, то бачила американського Миколу Коханівського на екрані. Та ж риторика, завчені округлі фрази.

Порівнюючи, можу сказати, що в нас поки не така гостра ситуація. Можливо, тому що суть дещо інша. В США навколо пам’ятника генералу Лі зійшлися прибічники неонацистів і ліві, яких звинувачують в тому, що вони комуністи або неомарксисти. А може серед них такі і є.

Ірина Славінська: Зокрема, люди, які апелюють до любові до американських демократичних цінностей.

Владислава Осьмак: Неонацисти теж, нібито, це проголошують. Вони кажуть: ми живемо в країні, яка втрачає свободу слова. Це теж прозвучало. Риторика може бути дуже подібною. Судити, напевно, можна за дією. Але в деяких ситуаціях крайні ліві і крайні праві вдаються до тих самих заходів. Інколи їх важко відрізнити.

Поза політичними аспектами є речі, пов’язані з пам’ятниками і пам’яттю, яку втілюють. Чому це все відбувається навколо пам’ятників?

Ірина Славінська: Це питання, напевно, трохи і про простір міста: де міститься пам’ять у місті.

Владислава Осьмак: Воно, в першу чергу, про те, що таке пам’ятник як такий. Мені здається, ставлення до пам’ятників в нас, як до тотемів. Це не одне й те саме. Тотем, якщо дивитися на первісне значення слова, — це бовван, ідол, який втілює пращура, особу чи істоту, з якої виходить рід. «Монумент» походить від латинського дієслова і означає: пам’ятати втілювати і, зверніть увагу, закликати і надихати.

З одного боку, пам’ятник — це причина. З іншого, те, що з ним стається, — це наслідок

Якщо говорити про пам’ятник як про частину явища, що називається монументом, очевидно це щось, що втілює пам’ять про когось або про щось і до чогось закликає. Фактично кожен пам’ятник, який стоїть у міському просторі, ідеологічно заряджений. Саме тому пам’ятники використовуються або як збудник для певних соціальних заворушень, конфліктів, висловлювань або для розв’язання проблем. Або ж стають жертвами цих процесів, як ми це спостерігали в Києві, коли зносили і розбивали пам’ятники, від демонтажу яких усунулися компетентні і уповноважені зробити це місцеві органи.

Мені здається, не можна було б дати простий і однозначний рецепт: робіть так і не робіть так. В кожній ситуації буде дуже багато чинників.

Я не думаю, що ситуація в Шарлотсвілі і пропозиція, що  зробити з невеличким пантеоном конфедератам на цвинтарі у Сіетлі, який там простояв 91 рік, подібна, наприклад, з нашою ситуацією, коли нам треба вирішити, що робити з таким об’єктом, як, наприклад, Батьківщина-Мати.

В сьогоднішній риториці та способі думання багатьох людей про радянське минуле формується такий дискурс, як: радянське минуле — це не історія власне України, це нав’язана Україні історія, яку ми пожили з примусу. Це історія України, демонтажем жодних реальних змін не доможешся. 

Мер Сіетла сказав: «Нам, напевно, варто щось зробити з цим пантеоном». Він невеличкий: суміш Тріумфальної арки і надгробка, абсолютно ідеологічно нейтральна — там важить напис. Як сказав мер: це архаїчний символ. Ключове слово «символ».

Його вже двічі намагалися спаплюжити. Тут ситуація подібна, як у нас: різні групи щось пишуть та малюють на різних пам’ятниках. Це відбувається і там. Насправді, це не українська специфіка і не американська, це якісь речі, очевидно, на рівні людських відчуттів, якась хвиля на хвилю: глобалізм і пошук власних ідентичностей, щоб не втратити, можливо, себе. Але в гіршому своєму втіленні це набуває таких жахливих форм з людськими жертвами, як сталося у Шарлотсвілі. Це не історія про пам’ятник, це навіть не історія про пам’ять. Це історія про майбутнє, а не про минуле.

Але, не розв’язавши вузли в минулому, майбутнє краще не зробиш. І тут повертаємось до української ситуації про пам’ять в міському просторі. Це власне сам простір. Кожна людина — це тіло, а не лише дух чи душа: ми пам’ятаємо ногами, дотиками, є пам’ять носа, ока, вуха. З цього складається наш власний образ та індивідуальна пам’ять, на яку нашаровується колективна.

І це не лише пам’ятники, біля яких щось відбувається. Дуже багато символічних рухів з цим пов’язано: покладання квітів до Шевченка. Це національний ритуал в певному сенсі. І ці «штуки» дуже потрібні, бо вони є одними з виразників, матеріалізаторів національної ідентичності, пам’яті, традиції. І питання: що насправді міститься в цих традиціях? Покладали вінки за царя-батюшки, покладали за всіх радянських правителів і досі носимо. А далі що?

Ми з колегами частіше говоримо про те, що пам’ятникам, напевно, треба дати спокій — хай вони постоять. Або давайте спочатку зробимо для них пристойний музей, грамотно та професійно демонтуємо їх, перевеземо туди і зробимо з цього експозицію. 

Думаю, одна з речей, на яку треба звертати уваги тих, хто ухвалює рішення, хто публічно думає про ці речі: місце, на якому стояв пам’ятник, не повинно миттєво бути чимось зайняте. Я наведу як приклад відповіді людей, які брали участь в анкетуванні та висловлювалися наживо, коли відбувалися громадські обговорення під час конкурсу Територія Гідності. Ми розуміли, що треба втілити пам’ять про Небесну Сотню, запитували у людей: «Чого ви хочете? Монумент чи щось інше?”

І люди казали: «Вони гинули не за це, вони гинули за кращу якість життя. Давайте запровадимо нову суспільну практику, суспільно корисний досвід, роблення чогось, а не монумент, до якого раз на рік ми будемо покладати квіти». Мені здається, популяризація цього в нашій країні потрібна. В тому числі, це може зняти конфлікт. Роблення добра на майбутнє і для зараз теж — це точка, яка об’єднує, а не роз’єднує.

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.