Київського бюджету вистачить, щоб покрити школи золотом, — експертка

Чи має держава фінансувати ремонти в школах і закупівлю навчального обладння? Як боротися з батьківськими «поборами»? Про це говоримо з експерткою аналітичного центру «CEDOS» Іриною Когут.

Євгенія Гончарук: Зараз багато говориться про реформування. Але лишається ряд насущних проблем, які нікуди не зникають, попри реформування. Мене здивувала новина про те, що у Дніпрі вирішили зробити перевірку по школах на підставі тих заяв, які масово писали батьки і вчителі. Було звільнено 8 директорів шкіл і 6 керівників дитячих садків через «побори». Як бути з цією проблемою?

Ірина Когут: Ця проблема актуальна, на жаль, не тільки в Дніпрі. З батьків збирають гроші в школи і дитсадки. Зазвичай це виправдовують браком фінансування, неможливістю покрити бюджети з казначейських рахунків. Кошти збирають на речі від туалетного паперу до ремонтів.

Цю проблему можна вирішити двома шляхами. Перший — легалізація батьківських внесків. Це повинно бути прозоро, підзвітно. Створюється благодійний фонд, на його рахунок готівкою кладуться батьківські кошти. Правління фонду звітує. Це може бути хтось з батьків. Вони на запит директора або на власний розсуд кудись ці гроші витрачають.

Такі фонди існують, проте далеко не в усіх школах. Цей варіант має право на існування. Проте велике питання, чи дійсно школа не може обійтися без цих коштів. Дуже смішно, коли про це кажуть київські директори. Київський бюджет настільки великий, що школи можна покрити золотом.

Андрій Куликов: Може, їм не дають з київського бюджету?

Ірина Когут: Тоді потрібно і директорам робити більші запити в бюджет, а батькам — контролювати, як цей бюджет формується і розподіляється. Якщо ви не хочете здавати гроші в шкільний фонд, а в Києві це дійсно дуже немаленькі кошти, то вам доведеться піти в КМДА і спитати, куди ці гроші поділи. Звичайно, не особисто. Це порада батьківським організаціям звернути увагу, як розподіляються місцеві бюджети, а не намагатися боротися на індивідуальному рівні з якимось директором.

Звичайно, це теж впирається в проблему хабарів. Багатьом батькам легше дати гроші, щоб гарантовано влаштувати дитину в престижну школу. Це дуже негативно впливає на якісь освіти і на рівність доступу до неї.

Батьківські «побори» — це не тільки удар по гаманцям батьків, але й удар по рівності, справедливості зарахування до школи.

У Києві та великих містах дуже часто дитина потрапляє і престижний ліцей не в 10-му класі на основі вступних іспитів, а ще на рівні дитсадочку. Дитина навчається просто тому, що у неї заможні або освічені батьки, які змогли її туди влаштувати.

Євгенія Гончарук: Бюджет має тільки дати зарплату і оплатити комунальні послуги?

Ірина Когут: Ні, бюджет має повністю забезпечувати існування навчального закладу. Туди входить забезпечення санітарно-гігієнічні вимоги, тобто ті самі миючі засоби, на які збирають. Також за бюджетні кошти мають бути забезпечені навчальні матеріали, не тільки підручники, а й лабораторне обладнання, комп’ютери відповідно до рекомендацій міністерства освіти. В переважній більшості українських шкіл систематично навчальне обладнання не змінювалося з моменту заснування школи.

Щось, може, купувалось за вчительські кошти. Наприклад, якісь плакати. Але дорожче обладнання для фізики чи комп’ютерні класи дуже несистемно постачалися, тому вчителі на пальцях показують дітям досліди. Держава має все це купувати обов’язково, бо це складова освіти. Середня освіта має бути безкоштовною. Для виконання державного стандарту, гарантованого державою, потрібні підручники, навчальне обладнання та нормальне приміщення школи.

Андрій Куликов: У Британії свого часу для забезпечення державної системи освіти комп’ютерами на додачу до грошей, які виділялися з центрального і місцевих бюджетів, було запущено таку схему, що чеки кількох мережах супермаркетів батьки могли здати до школи, де навчалися її діти. Заклад повертав чеки мережі, яка за це видавала певні гроші. Наскільки подібний механізм можливий в Україні?

Ірина Когут: Для цього, мабуть, потрібно більше координації між урядовими структурами.

Андрій Куликов: Або між однією могутньою корпорацією. Уявіть, скільки корпорація «Рошен» могла б передати школам.

Ірина Когут: Щодо корпорацій, то Microsoft співпрацює зі школами, у них є велика освітня програма. Але треба розуміти, що вони просувають свій продукт.

Цього року з Китаю приїхало до 30 тисяч ноутбуків, які розподілять по школам. З навчальним обладнанням все набагато гірше. Воно дороге, часто дорожче, ніж комп’ютери. Воно не таке пріоритетне, бо по ньому менше звітують.

Про оснащеність школи комп’ютерами та підключення до інтернету завжди питають.

Андрій Куликов: А ще у школах плачевно з мобільними телефонами. Якби їх не було, то стало б краще.

Ірина Когут: Було проведено дослідження в країнах Організації економічного співробітництва та розвитку. За його результатами, дозвіл на використання мобільних телефонів і планшетів віднімає від навчального року тиждень. Напевно, найкращим виходом була б не повна заборона, а використання них вчителями у навчальному процесі.