Музика створює безпечний простір: правозахисна діяльність гей-хору

Ірина Славінська: Почнімо з вас, Чейс. Я би хотіла запитати про історію хору, де ви співаєте, «Potomac Fever». Здається, це доволі старий проект із кількома поколіннями виконавців.

Чейс Магіано: Так і є. «Potomac Fever» — це маленька частина чоловічих гей-хорів Вашингтона, що існують уже 35 років. Ми невелика мандрівна частина цих хорів. Ми почали свою роботу 1991 року у відповідь на кризу поширення ВІЛ-СНІДУ в США. Ми стали хором, який співає заради рівності.

Ірина Славінська: Як це можливо — поєднати пісні та права людини?

Чейс Магіано: Часто виходить так, що легше знайти зв’язки з людьми за допомогою музики, аніж за допомогою промов. Це ми і робимо — намагаємося достукатися через пісні. Спершу вони слухають музику, а вже потім можуть задуматися про те, щоби піти на Прайд.

Ірина Славінська: Ольго, розкажіть, будь ласка, про ваш хор.

Ольга Рубцова: Наш хор вже існує другий рік, стільки ж — ком’юніті-центр. Діяльність ми розпочали після візиту волонтерів з Німеччини, ми теж спробували створити щось, що може надихати людей, об’єднувати. Ми створили хор — спочатку було 2-3 людини, але зараз у нас майже 16 людей.

Ірина Славінська: Хто ці люди?

Ольга Рубцова: Це не професійні співаки і співачки, а люди, що мають свою іншу професію. Ми це робимо для самих себе, в першу чергу. Але потребуємо, щоб нас почули.

Ірина Славінська: Славінська: І таке ж запитання до Чейса. Хто співає у «Potomac Fever», який бекграунд цих людей?

Чейс Магіано: Бекграунд виконавців хору дуже різноманітний. Хтось із них — науковці, інші — адвокати, треті — підприємці. І це є нашою особливістю, яку ми дуже цінуємо. Ідеал нашої роботи — це візія стосовно того, що всі можуть люди зібратися та співати разом. І це також відповідає на найперше запитання про зв’язок пісень із правами людини.

Якщо подивитися на будь-який досвід боротьби за права людини на світі, в будь-який період історії — чи то на боротьбу за незалежність вашої країни, чи то на боротьбу меншин за свої права — там ви знайдете пісню, що буде пов’язана з практикою боротьби. Пісні більше промовляють до серця, ніж до розуму. Це добрий спосіб впливати на людей та вести їх вперед. Ми намагаємося промовляти до всіх і кожного. Саме тому так важливо, що і сам наш хор є прикладом різноманіття.

Ірина Славінська: Я припускаю, що не так і легко перетворити людей із такими різними бекграундами та такими різними досвідами на цілісний хор. Як це вдалося? Як це працює?

Чейс Магіано: Це чудове запитання. Серед учасників хору є такі, що раніше вже займалися музикою, а є також і новачки. Щотижня ми збираємося для репетицій усі разом — «Potomac Fever» репетирує двічі на тиждень. Також хористи багато працюють удома, вивчаючи пісні. Також у нас фантастична художня керівниця — її звати Теа Кано. Вона просить піти з хору тих, хто недостатньо працює.

Ірина Славінська: Я була дуже вражена вашим концертом у Львові.

Чейс Магіано: Дякую!

Ірина Славінська: Цей концерт відкривав Дні Америки у Львові та в Україні. І я би хотіла запитати про ваші враження від цього концерту. Можливо, ви знаєте про контекст: в березні у Львові сталися непрості події, пов’язані з проведенням Фестивалю рівності, що зібрав докупи і представників ЛГБТ-спільноти, і представників інших меншин. Тож розкажіть про ваше сприйняття та про почуття від того, як вас приймала публіка.

Чейс Магіано: Звичайно. Перш за все, Львів і Україні дуже красиві, я так радий, що ми сюди приїхали. Нас добре зустрічає так багато людей, і це не тільки ЛГБТ-американці.

У Львові ми пережили багато речей. По-перше, з нами було дуже багато охорони. Думаю, це було потрібно задля безпеки — як відповідь на ті речі, що відбулись у Львові протягом останніх кількох місяців.

Якщо ж говорити саме про концерт, то було дуже цікаво бачити людей, які зібрались у залі. Там був мер, були церковнослужителі, місцевий єпископ — принаймні, вони послухали першу частину концерту. Це було важливим знаком про визнання з боку людей, які впливають на політику та формування суспільної думки. Можливо, це свідчить, що є така собі переговорна кімната, де можливий діалог за допомогою культури. Саме тому такою важливою є музика. Вона більш доступна, її легше сприймати, ніж політичні промови.

Пан Садовий прийшов у філармонію на виступ американського гей-хора Potomac Fever. Гм гм… pic.twitter.com/lGYAAmWzOH

— Iryna Slavinska (@slavinska) 27 травня 2016 р.

Ірина Славінська: Пам’ятаю широку дискусію в українському сегменті ФБ, особливо в колі львівських користувачів. Частина з них були на концерті, частина лише чула про нього та, звичайно ж, говорила. І запитання, що повторювалося весь час — це було запитання про те, навіщо цей хор називати «гей-хором», про те, навіщо говорити про правозахисні виклики, що стоять перед хором? Чому би просто не співати? Що би ви на це відповіли?

Чейс Магіано: Цілком нормально робити і те, і те. Є люди, котрі просто приходять на наші концерти та просто насолоджуються нашою музикою, і це так прекрасно! Ми всіх вітаємо на наших концертах, тому ми, як я думаю, чудовий хор. Але також ми думаємо, що важливо використовувати контакти, що в нас є, для того, аби не просто співати, а допомагати світу змінюватися та ставати більш толерантним до всіх. Нам подобається ця спроба використовувати наші таланти, аби зробити світ кращим для інших людей.

Ірина Славінська: Але виконавці хору роблять свої «інтермеццо» між піснями та розповідають і про власні досвіди.

Чейс Магіано: Так, вони про це говорять. Я думаю, є річ, із якою всі погодяться. Музика зачіпає струни в нашому серці. Думаю, коли зачіпаєш емоційний бік глядачів, то допомагаєш осмислити, хто ти є, чому ти сюди прийшов. Працювати з емоційним простором допомагає музика — вона створює для цього безпечний простір, де можна бути трохи більш відкритими.

Ірина Славінська: Ольго, розкажіть про виступ вашого хору із «Potomac Fever».

Ольга Рубцова: Ми зустрілись перед виступом, спробували заспівати. Це — неймовірно, я думала, що хлопці — професійні музиканти, вони дуже круті. Цей виступ був важливий для кожної людини з мого колективу. Хлопці стали для нас прикладом. І неважливо, хто в залі, варто лише спробувати доторкнутись до їх сердець через пісню. І люди відчують це прагнення донести щось. Разом ми виконали пісню «Червона рута». Співати з ними дуже натхненно.

Ірина Славінська: Ольго, чому більшості потрібні права меншин?

Ольга Рубцова: Вважаю, що чути потрібно усі голоси. Можливо, людина ніколи і не думала, чи є хтось там, за стіною. Коли вона зустрічається з проблемами, то бачить, що інші страждають за те, що їх хтось не розуміє. Важливо, щоб люди змогли почути і відчути біль іншого. Підтримка — це як родина.

Ірина Славінська: Чейс, одна з ваших пісень має чудовий рядок: «Зроби так, аби тебе почули». То чому ж ви — тобто ми — маємо бути почуті? Чому їм потрібно почути нас?

Чейс Магіано: Та пісня — це арія з мюзиклу, що був написаний в середині минулого століття. Ця пісня — не про права ЛГБТ, а про рівні права чорношкірих і білих в США. Важливо, щоби нас усіх було чути, тому що ми, люди, іноді забуваємо слухати один одного та дивитися один на одного як на людей, а не як на «геїв», «чорних», «лесбійок», «жінок», «емігрантів», «українців», «американців» та інші ярлики. Через емоцію за допомогою пісні можна досягнути сердець. «О, ви й справді люди, а не лейбл». Якщо ми всі будемо дивитися один на одного як на людей, а не як на ярлики, то це піде на користь цілому суспільству. А якщо продовжимо боротися один із одним, то процвітання не буде. Тому центральна ідея цієї пісні — не в тому, щоби почути саме мене, а в тому, щоби ми почали чути один одного. Ми можемо рости всі разом.