Ми готуємо прем’єру «Школи №3» в Україні, — Наталя Ворожбит

Документальний фільм розповідає про 13 учнів школи №3 в Миколаївці Донецької області, яка постраждала від війни влітку 2014-го року. Більшість історій, які ввійшли до стрічки, виникли під час створення вистави Георга Жено та Наталії Ворожбит «Миколаївка», яку спочатку хотіли просто зафіксувати на плівці, а потім створили ще й самостійний фільм.

“Не всі історії про війну, багато з них про кохання та дружбу. Але так чи інакше, це діти, які пережили війну — війна очима дітей”, — говорить драматург Наталя Ворожбит.

Ірина Соломко: Як виникла ідея зробити стрічку?

Наталя Ворожбит: Коли ми робили виставу і вже близько півроку працювали над нею, їздили з Георгом до Миколаївки, з нами також їздила режисерка Ліза Сміт та операторка Христина Лизогуб. Вони допомагали нам із виставою, робили усі відеофрагменти, які ввійшли у виставу.

І виникла цілком логічна ідея: треба зняти кіно. Ми розуміли, що вистава не житиме довго, а діти швидко ростуть і не зможуть багато разів повторювати ці монологи. Виникла ідея зробити кіноверсію вистави, а потім це розширилося.

В результаті виникла і кіноверсія вистави, і документальний фільм за мотивами вистави. У фільм ввійшли майже всі фрагменти з вистави, але він триваліший за виставу на годину.

Любомир Ференс: Розкажіть про що фільм, хто був головними героями?

Наталя Ворожбит: Головні герої — 13 підлітків зі школи №3 міста Миколаївка Донецької області. Це різні історії, які об’єднує школа і місто. Кожен з них по-різному переживав цю війну, і не всі їхні історії про війну — багато про кохання, дружбу. Але так чи інакше, це діти, які пережили війну і це війна очима дітей.

Любомир Ференс: Коли і де в Україні можна буде побачити цей фільм?

Наталя Ворожбит: Ми ще думаємо, поки нема остаточної дати, коли саме це буде. Потрібно якось красиво це зробити.

Любомир Ференс: На ваш погляд, кінострічка мала успіх серед західної аудиторії лише через те, що вона про війну?

Наталя Ворожбит: Їм дуже сподобалося, що вона дуже легка, навіть з гумором і ніжністю. Ніби, стрічка про війну, але вона дуже світла. Там не було: пожалійте нас. Історія розповідалася зовсім по-іншому. Тому, можливо, і краще спрацювала.

Любомир Ференс: Які були ваші перші відчуття, коли ви почули, що ваша історія перемогла на такому престижному фестивалі?

Наталя Ворожбит: Я в шоці і досі. З одного боку, це абсолютно справедливо. Це нагорода не лише за фільм, а за всю діяльність, яку ми там проводили і проводимо. З іншого боку, ми не розраховували на це, бо кіно спочатку робилося просто для того, щоб зафіксувати виставу. А вистава робилася, щоб краще зрозуміти дітей. Не було якось розрахунку.

Ірина Соломко: Які ваші подальші плани?

Наталя Ворожбит: Ми з Георгом Жено плануємо відкрити інститут драми, куди будемо набирати власний курс. Набиратимемо дітей і навчатимемо режисурі, драматургії. Я сподіваюся, частина дітей із Донбасу, з якими ми працюємо, прийдуть до нас навчатися.

Ще в нас триває проект «Діти і військові». Ми їздили в Попасну, Щастя, Миколаївку, Слов’янськ, де робили документальні проекти, але вже з підлітками та з українськими військовими, які говорять на спільні теми.