Мистецька сотня «Гайдамаки»: Не забираємо, а збираємо - і віддаємо

Про волонтерську діяльність громадської організації з Хмельницького на Донбасі розповідають Артем Харченко і Марина Українець

Ведучi

Андрій Куликов

Мистецька сотня «Гайдамаки»: Не забираємо, а збираємо - і віддаємо
https://static.hromadske.radio/2018/05/hr-rh-2018-05-28_gajdamaky.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/05/hr-rh-2018-05-28_gajdamaky.mp3
Мистецька сотня «Гайдамаки»: Не забираємо, а збираємо - і віддаємо
0:00
/
0:00

Гості ефіру — волонтери Артем Харченко і Марина Українець.

Андрій Куликов: Чому мистецька сотня «Гайдамаки»?

Марина Українець: Тому що зібралися творчі люди, які і співають, і танцюють, і є авторами бардівської пісні. У кожного своя зброя. В нашому випадку — це мікрофон, наша українська пісня, якою ми можемо донести свою позицію.

Андрій Куликов: А чому «Гайдамаки»?

Марина Українець: Творчі люди — вільні люди, як справжні гайдамаки, котрі любили свободу, були трішечки розбійниками, які боролися за справедливість, допомагали знедоленим.

Андрій Куликов: Щоб щось комусь дати, треба у когось дещо відібрати. У кого відбираєте ви?

Артем Харченко: Я не відбираю, а збираю. Відбирати — грішно, а просити людей, щоб допомагали, навіть приємно. Я співаю, я надихаю людей, які мають якісь проблеми у житті. Я надихаю своєю творчістю, своїми авторськими піснями, своїм бойовим духом, тому що я мав онкологічне захворювання, переміг його, тепер я розумію, що людям потрібно допомагати. Допомагаю як матеріально, збором коштів, так і своїми піснями для людей.

Андрій Куликов: Ти прийшов до «Гайдамаків» чи «Гайдамаки» до тебе?

Артем Харченко: Коли я хворів, вони влаштували мені благодійний концерт. За пару днів до того вони зателефонували моїм батькам. Спочатку ми спілкувалися телефоном, а через декілька днів подружилися і продовжуємо співпрацю.

Андрій Куликов: Ви їздите на війну тільки до хмельничан?

Марина Українець: Ні, це не має значення. Серед наших друзів-військових є і сумчани, і закарпатці, і уродженці Донеччини, Луганщини.

Андрій Куликов: Артеме, ти теж їздиш?

Артем Харченко: Один раз я поїхав з «Гайдамаками» в зону АТО. Я там заспівав, побачився з тими, хто хотів мене бачити. Чому мене так туди тягнуло? Коли, ще до лікарні, я волонтерив у шпиталях, до мене підійшли лікарі і сказали, що бійці одужують за допомогою мого співу. Їм не так треба ліки, як твій спів. Я повірив. Саме це мене надихнуло поїхати в зону АТО.

Андрій Куликов: Скількох своїх ровесників ти бачив на Донбасі? Що подібного і що відмінного між вами?

Артем Харченко: Я з ними фотографувався. Я зрозумів, що між мирною частиною України і Донбасом різниця велика. Там люди, діти налякані тим, що в будь-який момент в них може потрапити куля. Вони бачили війну в очі. Якби інші наші ровесники побачили війну, вони б по-іншому ставилися до життя.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.