Фото: Громадське радіо
Марії Трохимівні Сосновській 91 рік, вона із Запоріжжя. На запрошення бургомістра австрійського містечка Санкт-Файт-ан-дер-Глан жінка відвідала Австрію у середині грудня 2017. Понад два роки 1942-45 вона була у цьому містечку на примусовій роботі, працювала у господині, власниці готелю з басейном і ваннами. Її обов’язком було прибирати в готелі, мити ванни і басейн, розпалювати пічку.
Запрошення приїхати вона отримала після того, як у Youtube було опубліковано її звернення до всіх жителів містечка Санкт-Файт із словами вдячності. За словами Марії Сосновської, вона вижила лише завдяки простим австрійцям, які її лікували, допомагали одягом і харчами, самі наражаючись на небезпеку. У містечку було чимало примусових працівників з усієї Європи і, за словами жінки, всі вони після війни повернулися додому, жоден так званий «остарбайтер» не загинув там.
Під час відвідин Австрії вона зустрілася з бургомістром, зі старшокласниками гімназії, з власницею грецького ресторану, який розміщується у будинку, де вона колись працювала. А також — зі своєю австрійською подругою воєнних часів.
У Запоріжжі Марія Сосновська працює волонтером у проекті програми «Місце зустрічі: діалог», яку фінансує Німецький фонд «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». Вона відвідує немобільних літніх людей: допомагає їм по господарству, приносить гуманітарну допомогу.
Розмову з колишньою примусовою працівницею в Австрії у роки Другої світової війни Марією Сосновською та PR-менеджеркою Німецького фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» Лесею Харченко вела журналістка Ірина Цибух.
Марія Сосновська: Мой отец работал на железной дороге. Перед приходом немцев мы жили в железнодорожном домике. Перед самым приходом мы купили дом рядом в селе. Я только закончила 7 класс. Вместо выпускного приехали фашисты. Они приехали в село уже с трупом. Они созвали людей, чтобы похоронить своего военного. Сказали, что сожгут все село и расстреляем людей, если хотя бы собака потопчет могилу.
Когда начали подходить фашисты, отец взял билет, что он слепой, и пошел работать садоводом.
Объявили набор молодежи, чтобы увозить в Германию. Люди отказались и не пришли. Они, видя такие настроения, выбрали бургомистра и сказали, чтобы завтра здесь была виселица.
Нас ловили, закрывали в сарае. Вначале записывали и говорили: если завтра человек не будет здесь, расстреляем всю семью. Привезли товарные вагоны, заставили людей наложить туда соломы. Нас закрыли, как скот. Один мальчишка из нашей группы хотел пойти в туалет в посадку, он прошел буквально несколько метров, его застрелили. После никто не пытался идти в посадку.
Меня отправили в брак и сказали, что отправят домой. Я обрадовалась. Мне сказали стоять в углу. Наши уже убирали там. Разговаривать не разрешали. Одна женщина ударила меня метлой по ногам, буркнула, что отправят в концлагерь, и сказала, чтобы я перешла из этого угла. Она спасла многих.
Ірина Цибух: Про що ви зараз говорили з австрійською подругою, коли побачилися?
Марія Сосновська: Мы плакали и обнимались. Мне было 15, а ей 11 или 12. Мы были, как родные. Мы радовались друг дружке.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.