Найбільш жахливо те, що нацисти робили це з іншими народами, а НКВД — з власним народом, — Сергій Батурин

Про долі українських в’язнів німецьких таборів розповів Сергій Батурин, письменник, співавтор публіцистичної хроніки “Українські невільники Третього Рейху” і автор повісті «OST»

Сергій Батурин: Мені довелося працювати у національному фонді “Взаєморозуміння і примирення». У 2000 році був створений сектор архівно-пошукової роботи. Я рік  там працював головним спеціалістом­-розшукував підтверджуючі документи для в’язнів таборів.

Кілька років я працював керівником сектору листування.  Досліджуючи цю тему, я прочитав близько 30 тис. листів.

Коли у 1993 році почалася робота з перших виплат, то заявників було майже 700 тис, а в 2004 році — їх було близько 300 тис. Зараз їх лишилося близько 40 тис.

Історій дуже багато було різних. Це історія перебування Ніни Крутової в штрафтаборі. Це історія Федора Чорнухи, якого не вивезли. По нього прийшли, а він сказав: «Я не поїду». Вони його побили, покалічили на все життя. За нашими законами він не жертва нацизму.

Це історія дніпропетровської балерини Алли Рокитянської, яка 22 червня 1941 року мала мати дебют, але дебют не відбувся бо почалась війна. Її вивезли на примусові роботи, довідались що вона балерина і записали до гільдії німецьких акторів.Потім це їй «аукнулося». Коли її звільнили, вона працювала в театрі в Німеччині. Потім вона повернулася в СРСР і вже тут у неї мав відбутися професійний дебют. До неї приходять двоє в штатському — і вона їде уже в радянські табори.

На долях цього покоління зроблена частково ця книжка і моя повість «OST». Все на реальних долях остарбайтерів.

Ці люди проходили фільтраційну перевірку. Вивезли не менше 2 млн, до 2.5 млн.Починали вивозити з 14 років.

Дівчат звинуватили в усіх смертних гріхах. Я знаю людей, які попри це здобули освіту, зробили наукову кар’єру, але це було значно важче, ніж тим, хто не пройшов нацистські табори.

Ми шукали підтвердження про переслідування цих в’язнів радянською владою. У 1993 році архіви зі спецслужб передавалися до державних архівів і ці всі документи були прибрані зі справ в’язнів німецьких таборів. Але дещо все ж таки удалося знайти.На всіх, хто повернувся з таборів, була справа.

Те, що в концтаборах було знищено мільйони людей, говорить про високу ефективність цієї жахливої технології знищення людей.

Найжахливіші умови були в концтаборах, штрафтаборах і в таборах військовополонених.

Я маю багато знайомих серед колишніх в’язнів і вони неохоче розповідають про те, як ставилось до них оточення після повернення додому. Як не дуже охоче жінки висвітлюють аспект приходу Червоної армії. Бо там відбувалися жахливі речі. Їх звинуватили у тому, чого не було. Рейх мав расові закони, статеві стосунки зі слов’янами заборонялися.

Хто потрапляв до сімей, а не в табори, то іноді могли встановитися і більш-менш нормальні стосунки.

Людина, яка закінчила школу, не має уявлення про ці події. Коли ми писали книжку, у підручнику з історії було про це два речення. До 2.5 млн. людей вивезли, а в підручнику два речення. А це ж ціле покоління.

Це психологічні травмина все життя. Багато хто з них став гідними людьми, але глибока рана залишилася на все життя.

Системи нацистських і радянських таборів були подібні. Найбільш жахливе те, що нацисти робили це з представниками, переважно, інших народів, а НКВД — з власним народом.

До 1964 року їх щомісяця викликали в КДБ, їх «профілактували». Потім це припинилося, але до 1990-х вони були люди «другого сорту». Цебуло, буцімто, ганебно.

Для цих людей було не так важливо отримати компенсацію, матеріальні кошти, як визнання, що вони постраждали двічі незаслужено, що їх не змогли захистити, вивезли і там принизили тавром «OST», а потім вони повернулися сюди, і тут їх знову принизили.