Василь Шандро: Чому назвали збірку «Пегаси перебудови»? Ви з іронією ставитеся до того, що відбувалося в радянській Україні?
Олександр Гриценко: Без іронії та самоіронії взагалі складно жити. Це частина світобачення.
Книжка складається з 3 частин. Усі вони про одну й ту ж епоху, це внутрішні поетичні, критичні та пересмішницькі рефлексії. Більшість з них друкувалися у газетах і журналах починаючи з 1987-го. Цензура тоді ще існувала,тому деякі тексти я відновлював до початкових варіантів, використовуючи не ті надруковані. Найнахабніші тексти не друкували, хоча я подавав.
Тут є Павло Тичина, Михайло Зеров, Гійом Аполлінер. А ще поети Іван Чималич, Орест Римогрюк, Святослав Самослав, Марічка Полотняна. За цими імена часто стоять реальні особи. Наприклад, за критики нею Нататенією Кощавою стояла реальна критикеса, яка накидалася на молодих поетів і лаяла за те, що відходять від соцреалізму.
Це спроба гротесково змоделювати банальність тодішньою мейнстрімової літератури, літературної критики. Дві головні риси літературного соцреалізму, на мій погляд, – банальність і інфантильність.
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.