«Спорт повернув мені радість до життя», — історія редакторки інтернет-видання

Редакторка інтернет-видання «Сегодня.ua» Світлана Панюшкіна півроку тому стала учасницею програми #сомнениеchallenge і на День Незалежності у підсумок програми пробігла 5 кілометрів за 35 хвилин. У ефірі «Громадського Радіо» вона поділилась свою історією:

«Півроку тому я вирішила, що буду змінювати своє життя. Я була в депресивному стані. Минулої осені у мене помер батько. Моя сім’я потрапила у страшенну аварію, вони не загинули, але машину відкинуло на 30 метрів. Ці події сталися за короткий період, для мене це був струс.

Я зрозуміла, що треба міняти щось в житті. Я, наче, і живу за Божими заповідями, роблю все правильно, але щось мене дуже сильно кидає. Батько помер у мене на руках, це сталося за 40 хвилин. Я бачила, що таке, коли від тебе йде людина. Батько помер від раку, ми не встигли нічого зробити, бо дізналися дуже пізно, коли в нього вже були метастази. Коли людина йде, залишається тільки біль, що ти нічого не можеш зробити.

Тоді я зрозуміла, що йду неправильною дорогою. Я не думаю про здоров’я, не думаю, що зі мною щось може статися. Моя дитина може відчути те саме, що відчувала я, коли йшов мій батько. Я вирішила, що буду займатися своїм здоров’ям і собою. Пішла до лікарів, пройшла обстеження.

Вирішила, що буду худнути. Мені пощастило, бо мої колеги з газети запустили проект «Худеем вместе с «Сегодня», і запропонували приєднатися до них. На той момент дієтолог, яка супроводжувала нас, подивилася на мене зі скепсисом: є гормональні проблеми, інші проблеми зі здоров’ям і я — 102 кг. Для людини 35-ти років  — забагато. Колись я важила 50 кг, навіть коли народила дитину — 60 кг. Тому ця вага для мене була надмірна.

Я почала обмежувати себе в харчуванні. Перші кілограми я почала скидати, коли перестала їсти солодке (дозволяла тільки інколи), хліб, макарони. Так воно потроху пішло. Потім був великий піст, я не могла дотримуватися розписаної дієти повністю. Було важко, бо я не їла молока, м’яса, сиділа майже на кашах. Потроху я худнула. У мене був повільний темп, порівняно з колегами. Я зрозуміла, що нічого не вийде, якщо я щось не буду з собою робити. У той час до нас прийшла фітнес-тренер Аніта Луценко, яка мене дуже змотивувала. Вона заміряла мої руки і сказала: «Ти маєш бути дуже худою». Сказала, що у мене є всі задатки бути в нормальній вазі, і коли ми кажемо, що у нас гормональні чи інші проблеми, це свого роду відмазки. Вона каже: «Давай, займайся спортом».

Я була людиною неспортивною, все життя я намагалася піти з фізкультури. Могла робити, що завгодно, аби нічого не робити на фізкультурі.

Сказала, що я буду робити прості вправи. Я починала з 10 присідань, намагалася трошки постояти в планці, 20 разів пресу. День за днем я потроху додавала вправи.

Вирішальним моментом стало те, що влітку моя дитина мала їхати в спортивний табір. Наш сенсей сказав, що якщо я хочу їхати з дитиною, маю займатися спортом. Ми приїжджаємо туди, діти дивляться на нас, трошки підсміюються. Мені, по-перше, було дуже соромно, бо я взагалі починаю щось робити. По-друге, боязливо, що це буде для мене сильна поразка.

Сенсей почав вводити нас потроху. За десять днів ми навіть здавали на простіший рівень — і здали. І отак там скинула три кілограми. Окрім того, що я займалася з ними, я багато ходила. Це були Карпати, і я відчула, що вони лікують душі. Я отримала силу рухатись далі.

І я приїжджаю додому в Київ, а мені пропонують взяти участь у #сомнениеchallenge. Я думаю, я ж не можу бігати, як я побіжу? Мені кажуть: «Ну давай, спробуєш». Я приходжу на перше  тренування, пробігли ми всього 2 км. Але мені було настільки важко. Я дісталася додому, до 16.00 не могла піднятися. Тоді я подумала, що залишаю це. А в неділю я просинаюся і думаю: «Що я, слабак?!»

І я побігла в ліс. У той момент я зрозуміла: я бігла у своєму ритмі, а не за кимось. Я зрозуміла, що можу. Але мені треба прислухатися виключно до себе.

Спорт дав мені сили, повернув відчуття радості у житті. Мені хочеться більше часу проводити з дитиною, чоловіком, робити щось разом.

Так я ходила на всі тренування. Деякі вправи давалися мені тяжко, але я себе змушувала. Фіналом став вчорашній забіг. Це неймовірне психологічне відчуття. Зранку я прокинулась, і в мене було відчуття, що мене накачали якимось енергетиком. Якби мені дали город, я б його зараз скопала. Коли я побачила, що вже фініш, у мене скувало тіло: ти відчуваєш, скільки зроблено, щоб добігти до цього місця. Це шалене відчуття.

Людям, які переживають складні періоди в житті, я би порадила хоча б потроху ходити вдень. Потім намагатися додавати біг, якщо нема проблем зі здоров’ям. Спорт дає відчуття енергії, відчуття любові до життя, відчуття сили».