«Століття Якова» — на другому місці за популярністю після «Гаррі Поттера», — Лис

У студії «Громадського радіо» — письменник Володимир Лис.

Василь Шандро: Що, де і коли ви презентуєте?

Володимир Лис: Сьогодні о першій годині дня має відбутися зустріч у Педагогічному університеті імені Драгоманова. Я мав приїхати зі своєю дружиною — письменницею Надією Гуменюк. У зв’язку з тим, що в неї виникли проблеми зі здоров’ям, я буду презентувати і її роман «Танець білої тополі», і свій роман «Діва Млинища». О 18:00 у книгарні «Є» на вулиці Лисенка, 3 пройде ще одна презентація мого роману.

Тетяна Трощинська: Як вам екранізація «Століття Якова»?

Володимир Лис: Мені, як автору, насамперед цікаво те, що це перший роман сучасного українського письменника, який було поставлено у вигляді 4-серійного фільму. Нещодавно автор сценарію Андрій Кокотюха, який все зробив по-своєму, сказав, що подібна екранізація в Україні була поставлена за «Украденим щастям». Але ж Франко не є сучасним автором.

Тетяна Трощинська: Чи є відчуття, що цей сценарій — не ваш?

Володимир Лис: Не мій. Мав бути інший автор сценарію — молода і талановита драматургиня Наталка Ворожбит, але серіал мав запуститися пізніше і у зв’язку з цим виникли певні проблеми. Підрядився Андрій Кокотюха, який обіцяв поставити фільм дуже близько до тексту. Що з того вийшло, ми бачили. Хоча для тих, хто не читав роману, це цікаво. Там спрощені образи, зокрема Якова, Зосі і Уляни. Разом з тим, 6 мільйонів людей подивилося, це вже результат.

Василь Шандро: Були зауваження від ваших колег щодо невідповідності у фільмі історичним моментам, побутовим елементам, мові і музичному оформленню. Наскільки це важливо для письменника? Наскільки письменник має бути точним у таких деталях?

Володимир Лис: Для мене це важливо. Говорили про мову… Справа в тому, що західно-поліський діалект не зрозуміли на східній Україні. Хоча в 2011 році в мене були презентації і в Одесі, і у Дніпрі, і на Донбасі. Тоді всі це сприймали. Нещодавно одна пані з Харкова написала, що це ніякий не діалект, а суржик. Як вона може це знати, мешкаючи в Харкові? Вона не була на Волині і не знає цих слів.

Я вважаю, що якби був час і можливість зняти фільм на західному Поліссі, а не на Чернігівщині, було б значно краще. В романі я дотримувався історичних деталей.

Тетяна Трощинська: Може, тепер, коли зріс тираж, роман прочитає ще більше людей.

Володимир Лис: Коли в книгарні «Є» мені сказали, що «Століття Якова» вийшло на 2 місце після «Гаррі Поттера», я не повірив.

Василь Шандро: З чим ви пов’язуєте свій успіх?

Володимир Лис: Я не знаю цього. До «Століття Якова» я віддав данину і модернізму, і постмодернізму, і всім «ізмам». Йдеться про романи «Камінь посеред саду», «Графиня» і «Острів Сильвестра». Але потім опублікували «Століття Якова» — роман, який я швидко написав, але довго виношував, і «Соло Соломії» — історію жінки на тлі 20 століття. Раптом виявилось, що той поліський дядько і доля звичайної сільської жінки цікавлять усіх. Те саме можна сказати про мій роман «Доля гіркої ніжності» і роман Надії Гуменюк «Вересові меди». Якщо зараз «Танець білої тополі» і «Діва млинища», а це історія поліського села, добре продаються, значить, це цікавить читачів. Секрету я не знаю. Критики намагалися втиснути мене в якісь рамки і дослідити, чому це є бестселлером.

Тетяна Трощинська: А як же дисертацію написати, якщо в «ізм» не втиснути?

Володимир Лис: Не так давно захистили кандидатську по «Століттю Якова». Зараз ще один пише кандидатську. Дипломних і курсових вже чималенька кількість, в тому числі і по «Соло для Соломії». Успіх «Соло для Соломії» для мене взагалі є парадоксальним. Там передана біографія жінки, нічого такого немає.

Василь Шандро: Ви ображаєтесь на те, що вас пов’язують з масовою культурою?

Володимир Лис: Я пишу, а ви робіть, що хочете. Хтось пише відгуки в Інтернеті… В Інтернет я заходжу рідко. В одному інтерв’ю я сказав, що Інтернет — це великий смітник. На мене накинулись, але ж Інтернет — це дійсно великий смітник.

Василь Шандро: А як ви пишете?

Володимир Лис: Ручкою. Я не розумію тих письменників, які кажуть, що нічого не писали б, якби на їхнє слово не чекали читачі. Ні, вибачте. Ні їхнього слова, ні мого слова ніхто не чекає. Якщо письменник пише так, що йому самому цікаво, як казав Платонов — кров’ю, а не чорнилом, то стає цікаво і читачам.

Тетяна Трощинська: А що вам цікаво читати? Ви встигаєте?

Володимир Лис: Я все життя читав і писав. На відміну від дружини я більше нічого такого робити не вмію і не можу. Якщо зацікавленість до слова письменника є, то я радію, хоча особисто я вважаю своїм найкращим роман «Щоденники Ієрихар». Це щоденники сільської вчительки, яка раптом виявила, що вона — інопланетянка. Роман виданий у видавництві «Богдан» у Тернополі. В результаті він не набув такого поширення.

Василь Шандро: Очевидно, що ви ідентифікуєте себе як волинський письменник. Я маю на увазі, що ви використовуєте матеріал, який знаєте дуже добре, а не пишете про безликі речі. В Україні і в Польщі великий резонанс викликав фільм «Волинь» про волинські події часів Другої світової війни і українсько-польські стосунки. На ваш погляд, мистецтво, зокрема література, мали б закликати до примирення? Чи нам потрібно було б зробити свою відповідь, подібну до фільму «Волинь»?

Володимир Лис: Відповідь має бути одна — правда. В нас є краєзнавець Ярослав Царук. Він об’їздив багато сіл, де доводив людям, що не було таких польських втрат і що українців загинуло набагато більше, ніж поляків. У «Столітті Якова» дуже ніжно показали момент, коли приходить Армія Крайова. Одна польська перекладачка сказала, що Армія Крайова не приходила в села і не вбивала. Вбивала. В сусідньому селі 48 чоловік загнали в церкву і спалили. Це правда, але не йдеться про помсту. Це має бути об’єктивно.

Василь Шандро: Але виходить, що правди різні.

Володимир Лис: Як так, якщо те, що загинуло тільки 5 000 українців і 100 000 поляків — це неправда? Українців загинуло менше, так, але не 5 000. На території Волинської області відбувалась бійня. Поляки говорили, що це їхня земля. До цього доклалася і радянська влада. Коли відновилися стосунки з Польщею в 1941 році, фігурувало речення про те, що Радянський Союз визнає кордони 1939 року.

Років 10 назад у Польщі була виставка молодих художників на цю тему. Переважна більшість художників — молоді люди, які не бачили цього. Йому хтось розказав, а він показує, як людей насаджують на вила. Якби він це бачив, це інша річ.

Василь Шандро: Окрім письменницької і журналістської діяльності ви відомі як народний синоптик.

Тетяна Трощинська: Ви ще практикуєте?

Володимир Лис: Ні. Тепер я сплю спокійно — ніхто вночі не дзвонить і не питає, яка буде погода. Хоча, якщо 23 роки все підтверджувалося, значить, я розвинув цю методику.