У своїх віршах я намагаюся додати мужності бійцям, — поетеса

Поетеса Злата-Зоряна Паламарчук розповідає про вірші, які увійшли в збірку.

Ірина Сампан: Коли ви написали текст пісні «Небесна Сотня», яку виконує гурт «ТаРута»?

Злата-Зоряна Паламарчук: 22 лютого 2014 року. Одразу після трагічних подій і під час цих подій. Я, як і тисячі киян і не киян, стояла в Кріпосному провулку. Там була машина озвучки, було місце, куди приходили депутати і розповідали про події у Верховній Раді, виступали люди з поезією, співали пісні. Наступ, коли дали дозвіл на розстріл людей, розпочався з Кріпосного провулка. Так сталося, що документи, вірші залишилися в сумці, яка лежала в машині озвучки. Ми тікали звідти, а на другий день у мене було відчуття, що по мене обов’язково прийдуть. Текст пісні — це було прагнення зафіксувати те, що я бачила на власні очі.

Сумка не знайшлася. Мені написала дівчина з Донецька, підліток років 13. Вона надіслала мені фото. В кадрі — блокнот. Вона написала, що її батько був на Антимайдані, блокнот у них і вона може мені його переслати.

Ірина Сампан: Минуло три роки по тих подіях. Вам ще досі так болить, коли ви хочете написати про Революцію Гідності, війну, Небесну сотню?

Злата-Зоряна Паламарчук: Є поезія, написана за часів Революції Гідності, яку не хочеться навіть слухати. Вірш став публічним, але це також дуже інтимно. Поезія — це цілий сюжет, це може бути момент чи цілий період життя. Написана поезія допомагає хронологічно відтворити почуття.

Одразу після Небесної сотні сталася анексія Криму. Ми не встигли відспівати Небесну сотню, приділити їй належну увагу.

Ірина Сампан: Ваша збірка «Словом по війні» — результат трьох років?

Злата-Зоряна Паламарчук: Так. Є зовсім свіжі вірші. Це буде віршована хронологія війни. Смерть Василя Сліпака, оперного співака, також оспівана в цій збірці.

Сьогодні сонце з розчерком гармати,

сьогодні небо впало від жалю,

сьогодні ти пішов у вічність, брате,

я свічку у дорогу запалю.

 

Не перший, не останній, мій герою.

Хіба війна зрахує своїх жертв

в нерівному скаженому двобої,

як кличе за собою тільки смерть?

 

Востаннє заспівай мені, герою.

Так щиро, так сердечно заспівай.

Так, ніби ми зустрілися з тобою

і не існує жодного «прощай».

 

Лиш не співай мені про болі-втрати,

про жах війни, як ти її страждав,

а заспівай мені, як стрінуть ка́ти

і свою смерть, яку ти пострічав.

 

Сьогодні сонце з розчерком гармати,

сьогодні небо впало від жалю,

сьогодні ти пішов у вічність, брате,

я свічку у дорогу запалю.

Я відкрила стрічку новин, побачила його фото і одразу народився перший рядок.

Ірина Сампан: Коли ви виступаєте перед бійцями чи усвідомлюєте, що вірш може прочитати боєць, ви готові брати на себе відповідальність підіймати цю хвилю емоцій і завдавати болю від спогадів?

Злата-Зоряна Паламарчук: Я намагаюся писати так, щоб додати мужності, хоча не мені мужності вчити. Приходять відгуки від хлопців, які читають мої вірші в окопах, вони пишуть, що думали, що про них забули, але про них пам’ятають. Я думаю, що така поезія дасть відчуття того, що і про цю людину написано. Я частіше виступаю перед родинами загиблих. Це ще важче. Хочеться, щоб вони знали, що вони оспівуються, про них пишуть.

Ірина Сампан: Ця збірка після друку поїде до бійців на Схід?

Злата-Зоряна Паламарчук: Так, вона робиться для них. Збірка називається «Словом по війні». Слово — інструмент боротьби у війні, слово — те, що залишається після війни.