Відео «Я плачу хабар» — як «подяка» може скалічити життя

Українська режисерка Юлія Мироненко зняла соціальний відеоролик про те, як звичайний хабар може обернутися людям найбільш неочікуваним способом та виклала його у Facebook.

Ірина Соломко: Про що цей ролик?

Юлія Мироненко: . Ми розповідаємо історію сім’ї, розказану хлопчиком, який каже, як його батьки познайомились, коли давали хабар ДАІшнику вісім років тому. Це була поширена історія, хто водить машину може її впізнати. Потім ДАІшник передає гроші керівнику, той платить хабар за свого ледачого сина, який поступає до вишу. І потім цей син приймає пологи у матері хлопчика, завдає травму і в дитини з’являється хвороба ДЦП.

У нас не дуже багато статистики. Але мене консультували лікарі з приводу болючих тем: корупція в медицині, не дуже добрі умови, в яких у нас працюють лікарі.

Щоб вилікувати спосіб мислення українців, не треба давати хабарі. Ні 50, ні 200 гривень. І це призведе до змін у суспільстві.

Ірина Соломко: Наталю, чому ви погодилися взяти участь у цьому проекті.

Наталія Кравець: Я столкнулась с этой проблемой. У моего ребенка ДЦП. И это заболевание вызвано родовой травмой. Мне очень знакома эта тема, моя семья живет с ней шесть лет. И самая большая проблема, непринятие обществом таких детей. Дети с ДЦП есть, их много, такое может произойти в каждой семье. Здесь не влияет ни социальный статус, ни вероисповедание.

Євген Павлюковський: А в чому проявляється несприйняття?

Наталія Кравець: Ребенок выглядит немножко не так, как все дети. И есть несколько моментов. Первое, когда родители здоровых детей видят, что ребенок 10 лет и старше на коляске, выглядит по-другому: у него покрученные ножки или ручки, может, немножко искажено лицо. Зачастую на вопросы своих же детей, что с этим ребенком не так, родители не отвечают, а наоборот, отворачиваются, либо оставляют вопрос без внимания, даже может звучать фраза: «Будешь задавать много вопросов, будешь таким же».  

Я не говорю и не обвиняю общество в том, что все так плохо. Плохо потому, что нет информации, не знают, что такое ДЦП. Есть распространенные мифы, что ДЦП передается чуть ли не воздушно-капельным путем, что эти дети практически лишены интеллекта, что если ребенок сидит в коляске, не говорит или говорит плохо, то он ничего не понимает, не видит и не чувствует, как к нему относится общество. К сожалению, эти дети борются за свою жизнь каждый день. Постоянно чувствуя физическую боль, к этому добавляется еще и моральная боль. Когда семья такого ребенка выводит его на улицу, она также испытывает страхи.

Мне бы хотелось, чтобы если люди видят таких детей, не отворачивались от них, не убегали, а хотя бы улыбнулись, а если не хотят этого — прошли мимо без осуждения. И мама, и папа, и ребенок все это чувствуют.

Євген Павлюковський: Що змінилося у ставленні до таких дітей у державі?

Наталія Кравець: С одной стороны, государство помогает. Но эта помощь мизерная. Есть небольшое материальное обеспечение, есть программы реабилитации. Но та реабилитация, которая дается бесплатно, к сожалению, не приносит значимых результатов. Кроме того, чтобы попасть в киевский центр Мартынюка, нужно год-полтора стоят в очереди. За год происходят непоправимые процессы в организме ребенка.

И в Киеве немножко больше информации и возможностей. А если говорить про регионы — родился ребенок, маме сказали, что они стали на очередь и через год поедут. Она молится на это и думает, что произойдет чудо, ребенок выздоровеет. Но по факту это не так.

И если говорить о нашей реабилитации, которая предоставляется государством, к сожалению методы устарели на 10-20 лет по сравнению с Европой и Америкой.

Євген Павлюковський: Наскільки ефективніша комерційна реабілітація?

Наталія Кравець: Эффективна. Есть много методов, но еще одна проблема в том, что среди множества методов родители зачастую начинают пробовать сразу все. Но в каждой реабилитации есть плюсы и минусы. И родители сразу это не знают. Нигде нет списка. Ведь ДЦП — это понятие общее. С одним и тем же диагнозом дети абсолютно разные, у них разные сопутствующие заболевания.

Євген Павлюковський: Як, окрім відеороликів, можна вплинути на громадян, щоб відохотити давати і брати хабарі?

Юлія Мироненко: Напевно, власний досвід більш дієвий. Але не хотілося б, щоб кожен через це проходив. Я зі свого боку хочу продовжувати знімати інформативні ролики. Для нас це важливо.

Ірина Соломко: Чи будете ви намагатися пропонувати ролик на телебачення і до якого ефекту він має призвести?

Юлія Мироненко: Ми б хотіли, щоб він потрапив на телебачення, на сайти, різні види ЗМІ. Якщо його поширюють користувачі мережі, значить якусь свою думку ми донесли. Якщо хтось хоче взяти його в ротацію, ми готові.

Ірина Соломко: Чому ви вирішили зробити ролик саме в такому форматі?

Юлія Мироненко: Це людські історії, які мені розповідали, вони реальні. Їх розповідали лікарі, мами таких дітей. У ролику знімався Артем Дідик, якому 12 років, він виглядає на 6-7. Він дуже гарний хлопчик, розмовляє і ходить. Артем дуже розумний. Він з великим задоволенням взяв участь, просить ще зніматися.

Ірина Соломко: Наталю, чи намагалися ви зі свого боку притягнути лікаря до відповідальності?

Наталія Кравець: Намагалися. Але ви знаєте, що у нашій державі це не дуже легко. Твоя дитина тільки народилася, а її одразу забрали до реанімації, потім вона переходить до лікарні. Місяць я вдома, а дитина в лікарні. Це дуже сумні емоції.

Коли дитина вже вдома, теж починаються лікарні. Спочатку сльози, образа. А потім треба займатися дитиною.

У нашій державі не зовсім вигідно судитися, бо є таке поняття, як лікарська етика. Ти розриваєшся між дитиною і справедливістю. І багато родин обирають дитину.

Євген Павлюковський: Чи багато проблем з доступом до дошкільної освіти, і як ви це долаєте?

Наталія Кравець: Проблем багато. Починаючи з того, що у нас нема безбар’єрного середовища. Коли дитина ще в колясці, маленька, можна взяти її на руки. Після 6-7 років ти навіть не можеш вийти з дитиною, якщо живеш у 5-поверховому будинку на останньому поверсі. Якщо дитина розмовляє, в неї не дуже тяжка форма, вона не ходить, усе це ставить під загрозу її навчання у школі.

За останній рік багато зроблено в плані інклюзії. Це умови для перебування дітей у дитсадках, школі. У кожному класі та групі дитсадка може бути особлива дитина. Ми пішли до спецшколи «Надія», бо моя дитина має багато фізичних вад, також дуже погано бачить, тому поки ми вибрали індивідуальне навчання. Але потім можемо піти до звичайної школи.

Ірина Соломко: Юліє, про що ви далі хочете знімати?

Юлія Мироненко: Думаю, в суспільстві зараз дуже важливе питання поваги до себе. Із неї починається повага до інших. Я хочу зняти ролик чи фільм, щоб інформувати суспільство про таких дітей, про те, які вони, як вони люблять своїх батьків.