«Вони з’їли все: чоботи, віжки для коней, збрую» — спогади свідка Голодомору Миколи Онищенка

Зустріч зі свідками Голодомору 1932-1933 років відбулася у Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору».

Микола Павлович Онищенко, інженер-металург, з двома вищими освітами та науковим званням 10 років викладав в університеті. Зараз Миколі Онищенко 92 роки. Він пережив геноцид у селі Роза на околицях Бердянська. На той час Миколі було 7 років.

Жив у великій родині, дід Миколи збудував хату на схилі гори, відтіля той з дитинства бачив Азовське море. До 30-х років дід мав свою землю. Працювали там усі разом. Микола Павлович розповідає, що владу таке не влаштовувало, потрібно було, щоб люди працювали не на себе, а на державу, тоді й почали впроваджувати колгоспи.

«Ніхто туди не хотів іти. Ніхто не хотів туди іти! — розповідає Микола Онищенко. — Почали забирати у мого діда коней (було двоє коней), забрали корову, забрали все.

Важко собі зараз уявити, які це були люди обірвані, бідні, облатані. Ні в кого не було ні сорочки, ні штанів, де не було б 10-15 латок. І оцих бідних людей заганяли в колгосп, адже нічого не залишалося, було нічого їсти».

За словами Миколи Онищенка,  у 1932-ому році 15-20% людей опиралися, не хотіли йти у колгоспи. А восени 1932-го почали ширитися розмови, що свій хліб, себто зерно, відбиратимуть. Село Миколи Онищенка було мале, а почали з великих сіл, розказує він.

«Я дитиною в сім років почув як мати сказала, що в нашому селі бригади почали відбирати хліб. Це була така напруга, я таку напругу лише потім відчував неодноразово, коли були нальоти німців армадою».

Микола Павлович розповідає, як починалися хлібозаготівельні перевірки. Почали їздити підводи і до кожної хати заходило 4-5 чоловік. Розказує, що у їхньої родини хліба не було. Хоч жили в селі, та  батько працював у порту в Бердянську. Мали лише клунок кукурудзяної муки. Мати заховала його в останній момент в діжку з огірками: витягла огірки, вилила розсол, на дно поклала клунок, а зверху накидала ті ж самі огірки.

Навесні йому сказали: «Не виходь, бо тебе з’їдять»

«Мати стоїть. А він цей головний каже: «А що це в тебе за огірки такі? Сухі?». — з відстороненим поглядом розповідає Микола Онищенко. — Поліз за клуночком, а зверху ще й огірки захопив. Витягнув, на плече. Мати як закричала, а ми теж з нею. Він пішов, вона за нього, а ми за її спідницю. І такий крик. І оце нас витягли усіх в двір і я бачу як стоять підводи, а там мішки з зерном і чую як люди кричать, плачуть».

Микола Онищенко вважає, що він залишився живий тому, що батько працював в порту і їм видавали пайки. Раз на тиждень батько привозив пожмакану «кільку», з якої мати пекла оладки на печі.

Найстрашніші спогади для Миколи Павловича — це страждання односельчан. Навесні йому сказали: «Не виходь, бо тебе з’їдять».

«Я бачив як мимо нашого двору йшли вмираючі. Вони йшли, бо вони не могли залишатися вдома, думали, що знайдуть якусь їжу. Вони з’їли все, що мали шкіряного: свої чоботи, свої віжки для коней, збрую, все. Йшли обмотані лахміттям. Я це пам’ятаю. Розпухлі, з розпухших облич течуть сльози. Сніг уже танув, скрізь такі калюжі, грязюка і він іде. А це лахміття, що він ним обмотав ноги, вже розлізлося… Уже пальці в грязюзі стирчать. Він уже нічого не відчуває і раптом обертається й каже до мене: «Дай мені шо-небудь, дай». Мати кричить мені: «Іди сюди, іди сюди!» і затягує назад у двір».

Микола Онищенко пережив Голодомор, німецький концтабір, та повоєнний голод в Україні в 1945-ому. Сьогодні читає свою поезію двотижневої давнини та закликає любити свою країну.

«Коли мені після концтабору казали: «Хочеш їдь в Америку, хочеш в Австралію, хочеш куди хочеш», я їм  сказав: «Та ні, я тільки поїду додому, до України».

Це неймовірно, а було
Вмирав народ, його коріння.
Село вмирало за селом.
Майбутніх поколінь насіння.
Голодомор…
До сатани прийти на думку не могло.
Живих у пекло без вини.
Країну, націю на тло…

Випробування Миколи Онищенка і досі не закінчилися — через військове вторгнення Росії на Донбас він був змушений у 2014-ому році покинути рідну домівку у Луганську.

Ана Море для Громадського радіо