Пів життя в окупації та виїзд з Криму в 2025-му: історія Вікторії

Початок окупації та зміна світогляду

Під час початку російської окупації Криму Вікторії було лише 11 років. Як вона пригадує, у 2014 році батьки сказали, що тепер вони живуть у Росії, хоча це був усе той же півострів. Навколо почало стрімко змінюватися життя: валюта й ціни, навчання у школі, відбувався «референдум». За словами дівчини, тоді вона сприймала ці події як щось цікаве та незвичне й не цілком розуміла, що відбувається.

Вікторія розповідає, що у той час навколо неї було багато людей, які підтримували Росію, а тому трансформації сприймалися доволі природно. Сумніви почали виникати приблизно у 2017-2018 році. Тоді дівчина подивилася кліп до пісні «Воїни світла» Ляпіса Трубєцкого, де були використані кадри з Майдану, і вирішила більше про це почитати. Вона чула про Революцію Гідності від дорослих чи просто у своєму оточенні, але тоді почала звертатися до інших джерел інформації.

«Я почала потрохи цікавитися. Не можу сказати, що тоді у 2017-2018 році у мене стався перелом, і я зрозуміла, що це все неправильно, але це відбувалося поступово, тому що тут поцікавилась, там щось цікаве дізналася. І коли вони кажуть, що це був «государствєнний пєрєворот», ти починаєш читати якісь українські джерела, і там це Революція Гідності, й ти починаєш якось по-іншому це сприймати, порівнювати, як це висвітлювалося в російських ЗМІ, а як в українських. І так поступово мене, в якомусь сенсі, врятував той факт, що мені просто цікаво щось досліджувати, читати, пізнавати», — розповідає Вікторія.

Вона зауважує, що з 2014 року в Криму почали блокувати багато українських джерел інформації, тож доводилося відкривати їх за допомогою VPN. Окремі сайти ще певний час продовжували працювати.

Мілітаризація молоді

Як розповідає Вікторія, активна мілітаризація молоді в Криму почалася вже під час повномасштабного вторгнення. Хоча й до цього проводилися «патріотичні» заходи, функціонувала «Юнармія», що здавалося чимось буденним. З 2022 року розпочалося більше обговорень цих питань, війни й України, пригадує дівчина.

«Я застала початок повномасштабного вторгнення, коли вже навчалася в університеті. Ми стали дуже багато розмовляти про війну. У мене є брати та сестри, які навчалися в школі у той час. Теж про це дуже багато розмовляли, брати й сестри розповідали мені, що до них можуть якісь військові у школу прийти щось розповідати, або у ті ж коледжі.

Наприклад, у пабліку мого університету постійно є реклама служби за контрактом, зокрема на безпілотниках. І, в цілому, цього стає багато. Через те, що це додається в освіту поступово, ти, напевно, не так це помічаєш, і через рік-два це вже буденність», — розповідає кримчанка.

Рішення про виїзд з окупації

Вікторія вступила до університету в Криму у 2021 році. У той же період вона планувала з’їздити на підконтрольну Україні територію, де не була з 2014 року, адже продовжувала споживати український контент і зберігати інтерес до України. Також вона хотіла оформити українські документи, але через складнощі, пов’язані з цим, відклала поїздку.

Рішення про виїзд приходило поступово протягом повномасштабної війни, оскільки перед цим Вікторія не планувала переїжджати на підконтрольну Україні територію для постійного проживання. В університеті вона навчалася на факультеті журналістики й розуміла, що у Криму цей фах буде пов’язаний з роботою на російську пропаганду.

«Просто я щодня навчалася і замислювалася, чи зможу я залишитися тут, в Криму, працювати, чи зможу я бути тут журналісткою, виконувати тут свої обов’язки, і в якийсь момент я зрозуміла, що не зможу. Напевно, на третьому курсі я для себе вирішила, що я закінчу навчання і переїду, тому що я не бачила для себе там майбутнього. Це вже все не моє, я не можу там залишатися працювати за спеціальністю», — пояснює дівчина.

Вона завершила навчання у липні 2025 року й переїхала у жовтні того ж року.

Переїзд та адаптація

Кримчанка розповідає, що виїжджала з півострова на підконтрольну Україні територію самотужки без допомоги організацій. У 2022 році адмін її університетського пабліку виклав антивоєнний допис, після чого його заарештували. Натомість він створив групу у Telegram, де кримчани ділился, як вони після досягнення 18-річного віку виїжджали до України та отримували свої перші паспорти. Вікторія досліджувала їхній досвід, щоб підготувати себе до переїзду. Також вона відкладала для цього гроші, оскільки навіть не знала про існування організацій, які допомагають переїхати та облаштуватися.

Завдяки ретельній підготовці Вікторії вдалося мінімізувати труднощі й проблеми під час переїзду. Спершу вона вирушила в українське консульство у Мінську, де її перевірили за базою і за два-три тижні видали дівчині посвідчення особи на повернення або ж «білий паспорт». Далі Вікторія зібрала з Криму свої речі та знову поїхала в Білорусь на гуманітарний коридор, через який потрапила на територію України.

«І я приїхала сюди — ні до кого, нікуди, у мене нічого не було, тільки гроші. Я приїхала на вокзал, ще будучи в Криму забронювала собі хостел, написала, що у мене нема жодного документа, і чи можу я зупинитися. Вони відповіли: «Так, звісно».

Я чекала на заселення, тому що приїхала у Київ о п’ятій ранку, а заселення було о чотирнадцятій. Вирішила не гаяти час і дзвонила за всіма оголошеннями оренди, пояснювала ситуацію, що у мене немає документів, запитувала, чи дадуть мені житло, і о дев’ятій ранку вже знайшла. Мені допоміг ріелтор, запитав звідки я, запитав про Крим і сказав, що допоможе. Скоріш за все, у нього була якась особиста мотивація, у нього чи племінниця, чи донька з Бердянська пережила повномасштабну, також виїжджала», — розповідає Вікторія.

Крім того, власниця квартири позичила їй свою карту, щоб дівчина могла хоча б оплачувати проїзд у громадському транспорті. За два місяці Вікторії вдалося отримати українські документи.

У Києві Вікторія продовжувала підтримувати зв’язок з окремими людьми з її університетського пабліку, які теж виїхали з Криму й могли дати поради щодо адаптації. Невдовзі з нею також зв’язалася волонтерка з благодійного фонду «Плахта», запропонувала невелику грошову допомогу й долучитися до групи в Telegram з іншими людьми, які виїхали з різних окупованих територій.

Нестача інформації

Однією з головних проблем в окупації Вікторія називає обмеженість інформації та складність доступу до неї в окупації. Скажімо, про своє право на освіту на підконтрольній Україні території вона дізналася випадково від іншої дівчини з Бахчисарая, яка вступила до Києва. Натомість офіційну інформацію й інструкції знайти було складно.

«Тобто інформація є, але її потрібно пошукати, про неї потрібно якось дізнатися. А так, якби не було тієї дівчини, я б не дізналася, що тут можна навчатися. Можливо, я б і не вступала в Криму з самого початку, можливо, вступала б на підконтрольній», — пояснює Вікторія.

Аналогічно непросто знайти інформацію про отримання документів і розібратися в тому, як працює ця процедура. Тож зробити це без допомоги людей, які вже пройшли ці етапи, доволі складно.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі