Як Київ з провінційного міста перетворився на столицю?

Говоримо з письменником Олесем Ільченком, автором книжки суб’єктивних нотаток «Збирачі туману», яка описує Київ 1965-1995 років.

«Київ дуже змінився з обох берегів. Я пам’ятаю час, коли силует міста, якщо дивитися з лівого берега, виглядав як зелена гора і вкрапленням зелених бань церков. Потім з’явилася Родина Мать і пішло-поїхало.

Сучасний Київ — це мегаполіс з розвиненою інфраструктурою. Наприклад, в радянському Києві страшною проблемою було харчування поза своїм домом — обмаль ресторанів, відсутність кафе. І мрія радянської людини — зайти випити горнятко кави, а не замовляти якийсь шніцель та горілку, була майже нездійснена.

Зараз я б відзначив дуже багате культурне життя в сучасному Києві — непогана опера, літературні та художні акції, виставки тощо. Навіть, порівнюючи з деякими містами Європи, Київ набагато йде попереду за якістю і насиченістю», — розповідає Олесь Ільченко.

Письменник зазначає, що Київ довго зберігав шарм старого міста, але його візуальний образ змінився ще до війни.

«Війна, на жаль, остаточно перекреслила той старий Київ стилю модерн, коли був архітектурний розквіт Києва. Що сталося, те сталося, і, за словами фахівців, в сталінській архітектурі теж були новаторські якісь моменти.

Починаючи з 60-х почалася забудова, але вже ті „хрущовки“ виглядають жалюгідно, тому що не були розраховані на такий довгий вік життя», — говорить Олесь Ільченко.

Також письменник Олесь Ільченко зачепив тему видимого і невидимого Києва радянських часів.

«Неофіційний Київ в радянському часі існував на рівні зібрань людей в квартирах. Ми збиралися та говорили на різні розумні теми. І це був вихід.

Окремих дисидентських просторів на той момент не існувало і не могло існувати. Я пам’ятаю один момент. Було таке кафе „Максим“ на розі вулиць Володимирської і тодішньої Леніна. Всі знали його як „чайничок“. І одного разу там стався показовий випадок, коли я сидів за столиком з однією дівчиною. Зауважу, що було нормальною практикою, коли адміністратор підсаджував ще когось за столик, де сиділи одна чи дві людини. І це було нормою, щоб не гуляло місце. І от до нас підсів дядечка, який через час підсунув мені папірець, щоб я його прочитав. Коли я хотів його розгорнути, то побачив в очах моєї супутниці засторогу, щоб я цього не робив. Тому що в таких кафе бували персонажі з контори „глибокого буріння“, а студенти в кафе можуть ляпати будь-що», — поділився спогадами Олесь Ільченко.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.