Якими можуть бути Українські Інститути і що їм варто робити?

В студії працюють журналісти Андрій Куликов і Едуард Лозовий.

Едуард Лозовий: Коли президент Польщі Анджей Дуда приїздив в Україну на День Незалежності, наш президент Порошенко сказав, що потрібно посилити інституційну присутність України в інформаційному та культурному просторі іноземних країн, створити так звані Українські Інститути за кордоном. Що таке ця інституційна присутність?

Ева Фігель: Багато людей говорять про те, що потрібно створити щось схоже на Goethe-Institut , але я завжди зауважую на те, що Goethe-Institut створюють свої бюджети на тому, що вчать мову. Ми як польській інститут для себе з’ясували, що польська мова не є настільки популярною, і нам потрібно мати інші кошти, щоб почати суспільну і культурну діяльність.

Ми довго в нашому міністерстві, і взагалі, у Польщі недооцінювали, що інститут може допомогти у традиційній дипломатії. І справді, була така дискусія, що ті, хто займалися політикою, вирішують проблеми між собою на іншому рівні, а коли є потреба, щоб люди більше дізналися про твою країну і культуру, то це є задача інституту.

Ми почали свою роботу з того, що думали над назвою інституту, та вирішили зупинитися на тому, що привязали назву інститутції до назви країни. Тому ми зараз називаємося Польській Інститут, і їх у світі вже є 25.

Цей інститут розпочав свою діяльність з того, що займався тільки культурою, і наш департамент називався управлінням культури, а тепер він має назву «Управління публічною дипломатією та культурою».

Андрій Куликов: Я правильно зрозумів, що ви залишаєтесь у межах структури Міністерства закордонних справ?

Ева Фігель: Так, ми є підрозділом цього міністерства. Також ми тісно співпрацюємо з Міністерством культури, Інститутом імені Адама Міцкевича та Інститутом книги.

Андрій Куликов: Ви згадали про 25 Польських Інститутів, які є у світі. В яких вони країнах знаходяться переважно?

Ева Фігель: В першу чергу, в тих країнах, які для нас важливі. Наприклад, в Німеччині в нас аж три Інститути. Але ми також розширюємо свою присутність в країнах Азії, і в 2014 році відкрили свій Інститут в Токіо, в цьому році відкрито Інститут в Китаї, плануємо ще у відкриття у Стамбулі. І має бути Інститут в Латинській Америці в Ріо-де-Жанейро, і нам буде цікаво, як спрацює інформація про Польщу у цих країнах.

Едуард Лозовий: Наскільки дороге задоволення утримувати таку структуру як Польський Інститут?

Ева Фігель: В нас немає величезної адміністрації в Інститутах, в нас немає бухгалтера, адміністративного керівника. Я сама займаюсь бухгалтерією, а моя заступниця – всіма адміністративними речами. Також ми не привозимо наших працівників з Польщі, ми беремо їх з тієї країни, де відкриваємо свої Інститути. І це по-перше, заощаджує гроші, а по-друге, вони мають контакти з тими, хто здатен нам допомогти. І ми не намагаємось створювати чогось особливого, ми хочемо включити елементи польської культури, гостей, яких запрошуємо до найважливіших культурних подій, які відбуваються тут в країні.

Ми з року в рік отримуємо все менше і менше грошей на нашу діяльність, але за ці кошти ми набагато більше робимо зараз, ніж раніше. Тому я не думаю, що заважає брак коштів, а заважає, коли люди вимагають чогось особливого.

Ми на нашу діяльність на всі 25 інститутів виділяємо приблизно 28 мільйонів польських злотих. Це не є такі шалені гроші, які бюджет не може знайти. Просто є загальна програма, яку нам треба реалізувати, але кожен директор відповідає за конкретну пропозицію.

Едуард Лозовий: Як ви доводите державним структурам, що Польській інститут працює не намарно?

Ева Фігель: В нас є конкретні принципи, які окреслюють, наскільки ефективно діє Інститут. По-перше, це згадки в медіа, тому що відкритість і доступність — це є один з елементів, який розвиває нашу діяльність.
По-друге, ми робимо не тільки закриті події для маленького кола фахівців, але й намагаємось долучатися до подій, що мають значення для цілого українського суспільства. По-третє, ми намагаємось розширювати географічну діяльність нашого інституту. Ми почали діяти більше не на західній Україні, а в Одесі, Харкові, Маріуполі. Тому що ми впевнені, що треба показувати, як виглядає Європа, що таке Європейський Союз, тому що люди мають уяву, але не мають достатньо інформації.

Едуард Лозовий: Чи може Польській інститут залучати кошти інвесторів для проведення якихось акцій?

Ева Фігель: До Польського інституту я не можу залучати ніякі гроші, окрім тих, що є в Міністерстві закордонних справ. Хтось може бути спонсором якоїсь події, але не буває такого, щоб ми отримували якісь конкретні гроші. Це неможливо. З одного боку ми щось втрачаємо, але з іншого боку є контроль, і захист від приватних грошей. Тому що ми як державна інституція відповідаємо перед державою. Також ми кожен квартал робимо фінансові звіти, і кожен з директорів щопівроку відправляє інформацію, у якому стані наші приватні кошти, щоб у міністерстві бачили чи не почали раптом зростати кошти на твоєму рахунку. То ж більшість з наших держслужбовців розуміють, що немає сенсу брати якісь хабарі. Можна втратити хорошу роботу і потім її не знайти.

Едуард Лозовий: Серед ваших акцій превалюють спрямовані на більш розвинутий культурно прошарок. На митців, музикантів. Щоб ви порадили Українському інституту, якщо такий створять у Варшаві, що туди возити: елітарне мистецтво чи фольк та етніку, як ми вже звикли робити?

Ева Фігель: Мені здається, що не треба мучити людей фольком та етнікою, тому що в кожній країні такого вистачає, і це людям вже не цікаво. Наприклад, в Польщі на концерті виступала «ДахаБраха» та ONUKA, які показали, що в Україні є також сучасна музика. Тому що в Польщі домінує польська музика, а наприклад, російська музика не прийнялася взагалі.