Дехто хоче, щоб українці на початку XVII ст. говорили мовою, якою спілкуємося нині — Тарас Компаніченко

Гість: Тарас Компаніченко — очільник гурту «Хорея Козацька», дослідник і виконавець давньої української музики, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, молодший сержант Збройних сил України й голос проєкту «Сагайдачний: чотири століття військової слави».

«Пожеґнанє малжонки і войска»: як читати давні українські тексти

Василь Шандро: Музика й тексти того часу нерозривно пов’язані? Чи існує між ними зв’язок?

Тарас Компаніченко: Музична стилістика настільки виразна, що виходячи з неї ніколи не лишається сумнівів, у який час вона функціонувала. Звичайно, певні музичні стилі переживають свій «вік» і продовжують існувати паралельно з якимись змінами чи еволюцією. Скажімо, церковні розспіви, створені в Середньовіччі, проіснували з певними видозмінами до початку XX століття. Вони обточувалися і пристосувалися певною мірою до естетики вже тих чи інших епох і століть, але загалом каркас залишився таким, як був при їхньому створенні.

Ви запитали, чи нерозривно зв’язана музика, музичний тон із тоном звучання давньої української чи іншої мови. Для мене особисто вони нерозривно зв’язані, тому що я добре розумію ту епоху, знаюся на полемічній літературі й поезії того часу. Та якщо людина живе в певних мітологічних уявленнях про минуле, то цей світ для неї химерний, неправдивий і навіть вигаданий. Деякі люди, наприклад, хочуть, щоб українці на початку XVII століття говорили достеменно такою мовою, якою ми говоримо нині. І вони не допускають жодних фонетичних чи лексичних змін.

• Для таких людей якась спільна лексика з чеською, польською, словацькою мовою — одразу полонізм чи щось чужинське. Таких людей годі переконати, що музика, яка звучить на початку подкасту — це музика тієї епохи, тому що вони вигадали собі, як та музика мала б звучати на їхню думку. Але це найгірший варіант.

Все ж наразі більшість українців прагнуть навчатися, пізнавати свою правдиву історію, культуру, зокрема музику і літературу. Повертаючись до зародження мови і її функціонування, ми можемо простежити, як наша мова розвивалася принаймні впродовж тисячоліття — від графіті Софії Київської до сучасності: через Остромирове Євангеліє, Лавришівське Євангеліє, Пересопницьке Євангеліє, учительне Євангеліє, катехизис Петра Могили; через писання прекрасні «Ключ разумінія» Йоаникія Ґалятовського, через універсали наших гетьманів, епістолярну спадщину наших полковників, гетьманів, козаків та міщан, через судові акти. 

Але загалом монодія (музичний склад, головною фактурною ознакою якого є одноголосся (спів або виконання на музичному інструменті, можливо з октавним подвоєнням — ред.) генерально не змінилася. Звичайно, вона набула певних видозмін, набралася нових лексем, змінила певний літературний образ, перейшла до одноманітного фонетичного звучання, скажімо так, усталеного літературного.

Слухайте також: Вірші на жалісний погреб Петра Сагайдачного. Читає Тарас Компаніченко

Так на графіті Софії Київської можна прочитати, що «мати покинула дитинча і побігла гет», із «Господи поможи рабу своєму Лазареві», і «О горе тобі Андрониче», — це початки української мови. У грамоті сина короля Данила Лева написано, що він, Лев Данилович, Володар землі руської, передає село, зверніть увагу: не деревню і не дєрєвню, млин і сіножать монастирю.

Це мова 1301 року і 1017-1047-го, бо різні датування, скажімо, Софії Київської. Але ми можемо впевнено говорити про мову XI чи XII століття, початок XIV століття, бо маємо, власне, грамоти Лева Даниловича і його наступників. Далі розвиток української мови не припиняється: ми можемо її прослідкувати в української поезії, поезії гетьмана Івана Мазепи, в проповідях Йоаникія Ґалятовського, потім у творах Котляревського, Шевченка, Куліша чи Василя Довговича. Варто сказати, що від Чернігова, де мешкав освітній і церковний діяч Кирило Транквіліон-Ставровецький, до Закарпаття й Лемківщини, від Слобідщини, низу Запоріжжя, Полісся, Волині, Поділля до Галичини — люди говорили практично однією мовою. Про це свідчать рукописні й друковані пам’ятки. 

• Дуже важливо це усвідомлювати зараз, робити цю інформацію доступною як підставу для національної мітології, щоб ніякий сепаратизм не виникав.

«Сут», «бардзо», «кав’яр»: деякі призабуті слова повертаються в ужиток, а деякі канули в Лету

Василь Шандро: Якщо говорити про літературу до Котляревського (звідки ми переважно ведемо відлік новітньої української літератури) — чи насправді ці тексти аж такі незрозумілі й мало адаптовані до сучасної української мови?

Тарас Компаніченко: Ні, вони не такі складні для розуміння. Їх потрібно просто почути. Важко читати давній українській друк або український скоропис. Не всі мають досвід прочитання такої графічної хореографії. Для того, щоб це прочитати, потрібно знати певні правила: наприклад, деякі літери виносилися в титло (надрядковий діакритичний знак у виді хвилястої або зиґзаґоподібної лінії, що вказує на скорочення написаних під ним слів або числове значення букв — ред.) для ощадження паперу. Там були певні загальновживані скорочення. Також слово «щоденно» могло вживатися і писатися як штоденно, хоча в усній вимові уже давно вживалося «щоденно».

Існував орфографічний правопис, який в різних частинах нашої етнічної зони читався по-різному відповідно до тих фонетичних особливостей, які були притаманні певному регіону. Ця універсальна орфографія дозволяла вмістити в собі всі діалекти й крайові особливості. Щось подібне можна спостерігати й у класичній старій латині. Напевно найпростіший приклад — це Британія, де в Шотландії, Камбрії, Валлії слова читалися по-різному. Валлійці взагалі створили окрему валлійську мову, між нами кажучи. Менше з тим, в Шотландії, скажімо, однакове графічне відображення чи написання фонетично звучить інакше. 

Василь Шандро: Йдеться про те, що це питання у XVII столітті не є якимось унікальним, бо ці графеми використовувалися багатьма народами, які мешкали на території різних держав. Та чи можемо ми говорити все ж таки про певні особливості цієї літератури, зокрема з якою ви працюєте, що вона має певні критерії, які дозволяють її відносити саме до цієї землі? 

Тарас Компаніченко: Ми трохи вдалися в деталі, але повертаючись до теми, хочу зазначити важливий момент, що ця мова ще до Котляревського зрозуміла. І основний спосіб звикання до її розуміння — це слухання. Так ми практикуємо спів із нашими друзями, моїми прихильниками. Вони приходять на концерт і співають разом з нами. Наприклад, таку колядку: 

Возсіявий над сонце во вертепі нині

Ісус Бог возлежить во яслах на сіні:

І зимно терпить Створитель дрожить,

Котрий світ весь в руках держить.

Сонце, місяць і звізди ясно присвічають;

Гори холми і моря радісно играють,

Поля, дубрави, чтуть Царя слави,

Бо всі суть Єго держави.

Тут вживається слово «дубрави» — це питомо українське слово, яке дуже часто зустрічається у Максимовича. 

І зверніть увагу на ось це «суть» або «сут», яке буває твердим або м’яким, по-різному вимовляється. Це дієслово для другої особи — вони «сут» («суть» — вони є, ред.). Зараз це слово ніде не вживається, крім (фрагментарно) на Бойківщині і на Закарпатті. Все. раніше це слово вживали всюди: і на Київщині, і на Полтавщині. 

Ми намагалися це співати. А пасивні слухачі завжди щось додумують, особливо з церковнослов’янськими текстами. Так один мій знайомий починав співати церковнослов’янський текст Стефана Яворського: «Ін собирає, ін же наслідствує». А він і запитує: «Пане Тарасе, а можна сказати: «Ім собирає»? 

 — Ні, не можна, — відповідаю, бо «Ін» — це іний, інший. Хтось інший. Це варто розуміти, бо люди, коли не знають, то додумують на слух. Для того, щоб зрозуміти староукраїнську, потрібно призвичаїтися, і дуже гарний перший крок — це слухання. Почути різні варіації на тему, спробувати збагнути, скільки відсотків від почутого ви зможете зрозуміти. 

От ми, наприклад, вживали слово «пожегнати» (прощатися, благословляти — ред.), «малжонка» (дружина — ред.). Раніше в усіх текстах звучало це слово «пожегнати», яке ми втратили з багатого синонімічного ряду української мови. Так само як і слово «бардзо», яке зустрічалося в думах на кожному кроці. «По потребі бардзо цісарській…». Ми це розуміємо дослівно, ніби це просто потреба цісаря, а в XVI столітті слово потреба мало значення «сутичка», яке зараз втрачене. А слово, скажімо, «офітний» себто «щедрий» походить з латини. Кониський, наприклад, вживає слово «жиглик» — вітрило. А в тексті «На жалосний погреб зацного рицера Сагайдачного» теж вживається чимало слів, до яких треба прислухатися і пізнати. Але, друзі, повірте, що батьки сучасної української мови — Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Пантелеймон Куліш, Панас Мирний, Іван Франко — вживали такі слова.

Читайте та дивіться також: Громадське радіо презентувало проєкт «Сагайдачний: 4 століття військової слави» (фоторепортаж)

Наприклад, Котляревський пише: «Пішла к завесу на ралець». Що це? А от Тарас Шевченко вживає цей «на ралець» в трохи іншому значенні в одній зі своїх історичних поем. Добре, що зараз до вжитку повертається слово «кав’яр» — ікра з осетрових. 

• А колись, пригадую, на вечорі, присвяченому Тарасові Шевченку в Полтаві я просив відгадати, що означає «везе Марко із Криму відерце кав’яру». Про це поет писав у «Наймичці». Люди відповідали: «Це кава». А ну ж бо ще варіанти? Не було варіантів.

Я б подискутував з Петром Симоненком, якого не хочеться згадувати всує, бо він московською мовою на трибуні Верховної Ради заявляв, що «эти галичане испортили нам язык Котляревского и Шевченка». Ця гидота, московська отрута, яку він лив, розбивається об скелі знання української літератури.

Пантелеймон Куліш вживав слово «честень» у значенні «бюст», «погруддя». От перший честень Миколі Гоголю поставлений в Ніжині, себто на честь когось. Ми просто не помічаємо цих слів. Коли ми їх не знаємо, то пропускаємо в тексті йдемо далі.

Сучасні українські поети, візьмімо Василя Стуса, і інших шістдесятників, всі вони черпали натхнення із давніх текстів. Збагачували свої тексти лексемами, від чого алітерація і поетика лише збагачувалася. Так Малик, наприклад, пишучи про давнину, намагався архаїзувати мову — вживав, наприклад слово «походня» у значенні смолоскип. Але саме поети особливо збагатили українську мову повернули багато слів до життя.

Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Василь Стус

Якби він вжив просто «немилості-лютості», — це б так не зазвучало, а тут — прекрасна співзвучність, алітерація — літостива, красивий синонім до слова «милостива». 

Читайте та слухайте також: Максим Яременко: Лише той, хто регресує і послуговується ідеологією XIX століття щодо сучасних подій, може вважати, що розвиток нації — це ненормально

Це кінець першої частини розмови з Тарасом Компаніченком.

«Сагайдачний: 4 століття військової слави» — проєкт Громадського радіо з озвучення текстів XVII століття за підтримки Українського культурного фонду

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі