Ворзель під час окупації/Фото надане Громадському радіо
Корпуси Будинку дитини у Ворзелі на Київщині знаходяться по обидва боки вулиці Кленової, усюди — дитячі майданчики, альтанки, висаджені молоді кущі й дерева, а також вже дорослі сосни. Дещо, як от ворота й дах одного з корпусів, понівечені обстрілами російських окупантів, але вже приведені до ладу. Хіба латки на шифері видають, що тут була справжня війна. В іншому — абсолютна тиша, спокій та умиротворення.
«Багато людей, які приїжджали сюди, ну відчувають, що це якесь таке, знаєте, якесь особливе місце. Коли ти пройдеш по цьому всьому. Ну, не знаю. Якесь незвичне все-таки місце — цей затишний куточок. І це відчувають всі».
Це слова виконувачки обов’язків головного лікаря закладу Любові Лісухи. І я з ними погоджуюсь. Коли ми зустрілися, то довго ходили територією Будинку дитини. Там дуже красиво та абсолютно все зроблено для дітей. Різнокольорові павільйони, сади, невеликі ділянки землі, де вихователі висаджували якісь рослини, а діти за цим усім спостерігали. Але це було… до війни…
Я обережно підійшла до цієї теми й запитала пані Любов про передчуття російського вторгнення. Мабуть, як і в більшості українців, вони в неї були. Особливо, коли за декілька днів до 24 лютого у Ворзелі суттєво погіршився інтернет.
«Ну, якісь такі негарні передчуття, звичайно, були. Але, що це буде так повномасштабно — не очікував ніхто такого розмаху. Тривожність, звичайно, мабуть, якась така була, що щось може відбутися, у всіх людей. У мене також передчуття якісь були, чи може навіть за декілька днів, коли почав погано працювати інтернет. І, взагалі, я хочу сказати, що у нас торік ще, починаючи — жовтень, листопад, грудень, у нас були великі перебої з електроенергією. Тобто, дуже часто якісь були відключення нам незрозумілі. Я писала в ДТЕК багато листів. Що все-таки в мене діти, які належать до соціального захисту. Що щось робіть, щоб такого не було», — зазначає пані Любов.
Однак, чи саме тоді були перші ознаки майбутнього російського вторгнення — сказати складно. Адже Ворзель, завдяки його винятковим природно-кліматичним умовам, — «ласий» шматок землі для забудовників. Наступною тривожною ознакою для Любові Лісухи став сон однієї зі співробітниць. Жінка поважного віку підійшла до керівниці й розповіла, що їй наснилися танки, які їхали їхньою вулицею. Тоді жінці стало ніяково. Однак про евакуацію ніхто не говорив і це заспокоювало.
«До 24 числа питання щодо нашої евакуації не порушували. Усе було у робочому режимі, ми всі працювали».
Читайте також: Історія херсонського дитбудинку сімейного типу, що опинився в окупації
24 лютого Любов Лісуха, як і всі українці, прокинулася від вибухів. Російські війська почали широкомасштабне вторгнення. Жінка живе в Києві й щоранку службовою автівкою їде у Ворзель майже 40 кілометрів. Того ранку вона теж не вагаючись сіла в авто.
«І через деякий час мені почали телефонувати мої співробітники. І говорити, що бомблять Бориспіль. «А ви знаєте, що тут літають над нами літаки? Що тут на Гостомель щось літає? Бомблять, мабуть, Гостомель». Потім дзвонили й говорили: «Любов Михайлівно, ми не можемо на роботу… стала електричка о 6 ранку».
Любов Лісуха намагалася заспокоїти своїх колег. Казала, якщо зараз нема змоги доїхати до роботи, то, щоб працівники залишалися в безпечному місці. Сама ж вона, через затори, добиралася до дітей. «Державних» дітей, яких любила, як власних. Того ранку багато людей виїздили з Києва, і замість звичних 30-40 хвилин, пані Любов їхала на роботу декілька годин. Інколи доводилося порушувати правила та їхати зустрічною смугою. Вона поспішала, але доїхала все ж вчасно. Сусідній Гостомель вже був практично окупований російськими військами… У країні ввели воєнний стан. Виконувачка обов’язків головного лікаря закладу одразу видала наказ про роботу Будинку дитини під час воєнного стану.
«За годину вирішили глобальні питання: забезпечення, по збереженню здоров’я дітей, їхнього максимального захисту — усе, що ми можемо зробити. Тобто, все було обговорено, у тому числі запаси їжі й води, щоб були видані зі складу. Максимально все. Що клеїмо вікна, відтягуємо ліжка від вікон, клеїмо скотчем — все це було зроблено».
Пані Любов постійно перебувала на зв’язку з представниками влади. Вони, звісно, порушували питання про евакуацію, хоча всі розуміли, що це буде непросто. У Будинку дитини на той час були 50 хлопчиків та дівчаток, одна дитина лікувалася у стаціонарі, її одразу звідти евакуювали. Серед вихованців — 16 немовлят, ще 10 дітей потребували паліативної допомоги. Крім того, потрібно було евакуювати й персонал. А тим часом ситуація навколо змінювалася дуже швидко.
«Я ж не в односторонньому порядку вирішую питання евакуації. Це і Міністерство соціальної політики, це і Міністерство охорони здоров’я, це і Київська міська адміністрація. Це і поліція — супровід дітей. ДСНС, в першу чергу, так само. І як правильно це зробити, куди й усе. Але вже 25-го, о 10 ранку всі мости були зірвані.
Розумієте, ситуація мінялася півгодини-годину — не можна було передбачити. Так само як говорити про план евакуації. Якщо, наприклад, він був би розроблений і саме тією дорогою евакуюватися — не факт, що там не підірваний міст, ми не могли знати. В мене не було такого зв’язку, радіозв’язку, щоб мені чітко сказали. Ну, не було такого!».
Читайте також: Росія обстріляла Ворзель, влучила в дитбудинок із 50 дітьми
Любов Лісуха розуміла, що евакуація найближчим часом не відбудеться, однак вона не переставала вірити, що їх урятують. Тим часом робила все для того, щоб зберегти життя і здоров’я дітей. Їх перевели в дальню кімнату і звели в одну групу. Ще частина дітей була в іншому корпусі. Російські військові тим часом зайшли до Ворзеля. Вони ходили вулицею, де розташований дитячий будинок, і заглядали в кожну шпарину. Наставляли зброю на вікна і пильно вдивлялися. Як у тому сні однієї з працівниць, вулицею їздили російські танки. Перша колона, яка зайшла у Ворзель, ішла повз паркан Будинку дитини майже дві години.
«Пізніше, ми зрозуміли, що ми уже в облозі. Вибухи лунали навколо нас. Звичайно, все це ми чули. У нас немає укриття і діти знаходилися у корпусах, в цьому і в першому корпусі. Звести всіх в один — такої можливості не продивлялися, тому що треба, в першу чергу, переносити ліжка, переносити візочки… І, коли вже почалися такі обстріли, це був певний ризик. Ми зібралися персоналом і прийняли об’єктивне рішення, що наразі краще буде поки так. Краще буде там все так само приготувати, так само заховали дітей у кімнату, в якій подвійні стіни були, щоб не могло бути пошкоджень. Тому що там більше немовлят було. І все було пристосовано максимально, щоб зберегти життя дітей».
Любов Лісуха вирішувала проблеми щогодини, орієнтуючись на ситуацію навколо. Вона ж змінювалася стрімко. Водночас щодня діти й персонал чули все гучніші вибухи. Особливо сильні вони були вночі. Бували також і періоди тиші, проте це було ще страшніше. Лякала невідомість. Однак і головна лікарка, і персонал свято вірили, що українські військові швидко виб’ють росіян із селища. Тим часом діти відчували, що навколо щось відбувається, каже пані Любов:
«Звичайно, персонал був у напруженні. Діти відчувають, коли людина приходить на роботу спокійна, і коли дітки відчувають якесь напруження, якесь хвилювання, щось таке є. Звичайно, старші дітки вловили такі слова, як «війна», і «стріляють», і «бахкає», тобто вони вживали такі слова. Але персонал намагався, і я просила, максимально вживати такі слова, щоб дітки не розуміли цього. Тобто, «це просто грім гримить», «це йде гроза». Щоб якось в їхній пам’яті не відкарбувалося це жахіття, що відбувається».
Читайте також: Ілля розповідав, як вони ловили голубів, щоб приготувати суп — історія хлопчика, який написав лист Борису Джонсону
Звісно, діти плакали, але персонал робив все для того, щоб дитяча психіка не постраждала, ще раз наголошує пані Любов. Дітей не виводили на вулицю, це було надто небезпечно. Між корпусами могли ходити лише декілька людей, серед них і головна лікарка. На руку вони одягали білу пов’язку з червоним хрестом. Все робилося для того, щоб російські війська не зрозуміли, яка велика кількість людей перебуває у Будинку дитини. Водночас не виходити на вулицю було все складніше, адже окупанти снарядами перебили всі комунікації.
«Комунікації відключили числа 27-28, навіть уже не було освітлення. Коли було освітлення, то це геть інше. Тепло, приготування їжі — полегшувало задачу. А коли вже не було електрики, це було проблематично».
Тоді дуже допомогли місцеві: носили воду з власних свердловин. Депутатка округу, а також Бучанська міська рада привезли харчові продукти. Ресторан, який є неподалік, готував їм перші страви. Через день вони несли їх до Будинку дитини, ризикуючи своїм життям. У найменших дітей, звісно, своє харчування, особливо у тих, хто потребує паліативної допомоги. Його персонал спочатку готував завдяки газовим балонам, а вже перед самою евакуацією — на вогнищах.
«Трошки співробітниця принесла балон газу, трошки те, що ми могли, робили на кухні. Потім вже десь за 2 дні до евакуації ми зробили вогнище біля першого корпусу, і вже тут, біля п’ятого, так само ми зробили та гріли воду. Щоб тепла вода була, тому ще не було в найближчих будинках, було все повністю відключене. Не було ні газу, ні води, ні світла — нічого. У місцевих жителів так само була літня кухня, де можна було підігріти воду — кип’яток для годування. І самі готували як могли».
Не вистачало й працівниць кухні: одна жінка не могла доїхати через постійні обстріли, інша — хворіла на цукровий діабет. Навіть сталося так, що співробітники Будинку дитини якимось дивом допомогли їй з ліками. Завдяки їм жінка вижила.
«У неї такий був передкоматозний стан, ми вже потім дізнались, ми діставали ліки. В нас навіть один працівник їздив до неї й сказав: «Любов Михайлівно, не знаю, вона, мабуть, помирає. І ось лікар дав список, що необхідно». Все, що у нас було, все, що ми змогли знайти — ми передали. І ми не знали навіть коли евакуювались, чи вона виживе. Але, завдяки всьому, людина залишилася живою. Тобто, такі моменти були, дуже… Ми переживали за всіх», — наголошує Любов Лісуха.
Збройні сили України, Офіс генпрокурора, а також інші уповноважені органи знали, що у Ворзелі перебувають діти. Питання евакуації порушувались, однак росіяни не давали згоду. Виїзд був дуже небезпечним. В Офісі генпрокурора взагалі побоювалися сценарію викрадення дітей до Росії під приводом евакуації… Питанням виїзду тоді займався національний штаб, розповіла голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова:
«Я знаю, що буквально з перших днів намагалися цей Будинок дитини вивезти. І одразу ж на рівні національного штабу порушили це питання, що потрібно терміново вивозити дітей. Але вивезти їх звідти було, я так розумію… Ні, спочатку, напевно, можна ще було їх вивезти, але там не було готовності й розуміння, куди вивезти, хто з дітьми поїде. А вже через кілька днів стало взагалі неможливо їх звідти вивезти».
Попри усі невтішні прогнози, працівники дитячого будинку на чолі з Любов’ю Лісухою готувалися до евакуації: окремо склали речі, в які одягнуть дітей, написали на браслетах потрібну інформацію щодо дитини й, найголовніше, підготували документи. Військові, які мали зв’язок із головною лікаркою, казали:
«Ми зможемо вас евакуювати лише тоді, коли сторона, що окупує, дасть дозвіл».
І його дали! Це сталося тоді, коли ніхто вже не очікував. Дев’ятого березня на ранковому брифінгу про евакуацію з Будинку дитини у Ворзелі повідомила міністерка з питань реінтеграції Ірина Верещук.
«Окремо хочу зупинися на місті Ворзелі. Там є Будинок малятка, де станом на зараз, перебувають 55 діток і 26 осіб персоналу. Це окрема спецоперація, яка буде проводитись по евакуації цього дитячого будинку. Ми дуже просимо ЗС РФ дотриматись взятих на себе зобов’язань і припинити вогонь з 9 ранку до 21 вечора».
Два тижні понад 50 державних дітей разом із працівниками Будинку дитини імені Городецького жили в окупації. І чекали цього дня. Про саму евакуацію, каже Любов Лісуха, почули від мешканців Ворзеля. Зв’язку на той час вже практично не було, однак потрібна інформація пробивалася навіть крізь окупацію.
«Ми не знали, в який день нас будуть евакуювати. Поки не почали місцеві говорити, що на сайті Бучанської міської ради є повідомлення, що нас евакуюють. Я кажу, що в мене на сьогодні інформації немає. Тому я чекаю на якісь підтвердження або до кого я зможу додзвонитись, як це робити. Але багато людей це вже бачили.
Потім я додзвонилась до заступниці міністра, вона мені підтвердила, що дійсно нас будуть евакуювати. І будуть евакуювати з Курортної, 25. Розумієте, це паралельна вулиця. Це далеко бігти, з усіма дітками, немовлятами, і в мене не вистачає людей. Тому, коли вже пішло це підтвердження, я дала команду швиденько одягти дітей, все вкрай необхідне зібрали. Я сказала, як ми виїдемо, я думаю, що нам дадуть все необхідне. Нам головне виїхати».
Поступово, несучи на руках немовлят і дітей, що потребують паліативної допомоги, колектив вирушив до місця евакуації. Надзвичайники та волонтери приїхали якомога ближче і допомагали в евакуації. Тоді ніхто не гарантував безпеку, адже були неодноразові випадки, коли росіяни зривали погоджений режим тиші. Усі йшли й думали — тільки щоб не цього разу. Російська сторона дала дозвіл лише на невеликі мікроавтобуси, не пропустивши до дітей комфортабельний транспорт. Звісно, тоді на це ніхто не зважав, головне — виїхати.
«У кожному бусику в мене була відповідальна людина. Я не могла на всіх розірватися: в одному я, в іншому — ще один лікар, ще двоє відповідальних. Це діти. І так ми поступово виїхали, нас вивезли, ми проїхали декілька блокпостів уже окупантів, і вже добирались до Києва. Вже, коли ми в’їхали на розподільчий пункт, нас зустріли там, сказали, куди ми далі їдемо. Як мені зателефонували, сказали, що ми зараз в третю лікарню їдемо. І потім, коли ми вже почали рухатись туди, передзвонили й поліція нам сказала, що почали Ворзель бомбити. Оце час, який вони дали до 21 години».
Пані Любов каже, що знову ж таки щось відчувала, тому що постійно пришвидшувала надзвичайників. Того дня з усього Бучанського району виїхала величезна колона людей, які до цього також жили в окупації. Вони всі встигли врятуватися… Уже наступного дня до Будинку дитини, де залишились деякі співробітники, увірвались «кадирівці».
«Це рано вранці було, десь біля 8-ої, мабуть, як персонал говорить. Все ж було закрите. Вони перестрибнули через огорожу, підійшли у цей 5-ий корпус. Дівчата глянули та змогли вискочити через задній двір, десь сховатись. Деякі не встигли, які тут залишились. Але корпус їм не відкрили. От вони вибили ці двері, вони ввійшли, їх вісім осіб було. Вони були без масок і їх цікавили діти. Їм сказали, дітей тут нема, і залиште приміщення. Що ви можете робити тут, у дитячому будинку».
«Війська TikTok» були не самі, їх знімали журналісти російського телеканалу. «Кадирівці» впевнилися, що дітей немає і пішли. Однак, страшно подумати, що було би, якби дітей до того часу не евакуювали.
Я не могла не запитати у пані Любові, як під час евакуації поводилися діти.
«Звичайно, дітки трішки нервувалися. Хоча мої дітки, старші, ми їздили на екскурсію автобусом і вони були адаптовані. Все-таки, розумієте як, діти є діти. Вони розуміють, що якісь інші обставини. Вони їхали комфортно, вони бачили всіх своїх вихователів, вони бачили весь звичний персонал. А тут вони бачать, що щось… Все-таки ми виїхали й приїхали. Нас зустріла 3-тя лікарня».
Наступного дня діти вирушили на захід України. Там перебувають і зараз. Вони забезпечені всім необхідним, за ними доглядають. Коли повернуться у Ворзель — не знає ніхто. Однак, я бачила, що тут на них чекають.
Ця історія дуже повчальна і, на щастя, вона з хорошим кінцем. Історія про мужність головної лікарки, персоналу й дітей. Вони, так само як і дорослі, витримали це випробування.
Наразі питання евакуації дітей з інтернатів, будинків дитини та інших установ покладене на національний штаб. У робочу групу входить і голова правління «Української мережі за права дитини» Дар’я Касьянова. Вона каже, що практично щодня розглядаються питання евакуації. Однак впливати на рішення закладів щодо евакуації — майже неможливо. Водночас у таких випадках найперше — відвезти дітей туди, де вони почуватимуться в безпеці, каже Дар’я Касьянова.
«Я вважаю, що найперша задача — забезпечити дітям безпечне місце. Це можна зробити й на Західній Україні. У будь-якій з областей. А далі вирішувати, що буде в інтересах дітей».
На мою думку, найголовніша зацікавленість дітей — у батьках. І дуже хотілося б, щоби кожна дитина з Будинку у Ворзелі знайшла тих, кого називатиме мамою й татом.
«Сімейний альбом: Діти війни» — це спільний проєкт «Громадського радіо» та «Української мережі за права дитини» в межах інформаційної кампанії «ДИТИНІ ПОТРІБНА РОДИНА».
Програму підготовлено у межах проєкту «Європейський Союз для сталості громадянського суспільства в Україні», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS