Про це поговорили з дитячою і сімейною психологинею Марією Макухою.
Коли дитині незрозуміло, що відбувається, коли вона відчуває певне напруження, інколи батьки не звертають на це увагу і вважають, що вона протестує чи стає в опозицію. Але це вже можуть бути тривожні прояви, прояви невпевненості із намаганням вибудувати свої зовнішні межі.
За протестними проявами стоїть саме тривожність. Вони виливаються в такі прояви як зниження інтересу до навчання, до пізнавальної мотивації. Часто батьки звертаються з такими проблемами, адже дитина в такі моменти стає певною мірою «незручною».
Можна звернутися до психолога, але обов’язково треба працювати і батькам. І, можливо, не намагатися «ремонтувати» дитину, а варто почати з себе. Якщо в дитини з’являються якісь страхи, якщо вона раптом починає боятися темряви, чи виходити на вулицю або в неї може з’являтися страх смерті, що характерно для дітей п’яти років, то слід проаналізувати – а як взагалі в сім’ї говорять між собою, зокрема, на теми коронавірусу, які новини транслюються, які телепередачі лунають з телевізору. Адже діти ходять поруч, можуть займатися своїми справами, гратися, але при цьому все слухати, і деякі фрази можуть впасти на родючий ґрунт дитячої уяви. Тому, якщо є якісь зміни у поведінці дитини, то потрібно розпитати, що з нею відбувається, та допомогти їй знайти слова для своїх емоцій.
Якщо ми знаємо, що якась подія справила на дитину враження, варто спробувати цю подію якось відмотати, проговорити на мові почуттів, переживання, і це може деактивувати цей емоційний заряд.
Також можна розповідати якісь цікаві факти про те, що відбувається – так, щоб не лякати дитину надмірно, не акцентувати на загрозі. У жодному разі дитина не повинна думати, що її родині і їй самій щось загрожує. Але при цьому можна розповідати історії на кшталт того, що «один хлопчик у Китаї…», і доносити до дитини факти, видаливши з цієї історії загрозливі елементи. Так ефективніше достукатися до дитячого інтересу, а не втовкмачувати щось. Через інтерес, істини, як правило, швидше засвоюються. А коли батьки засмикують дитину – це не можна, це небезпечно, то в результаті виходить тільки нервувати себе і дитину. Краще створювати їй якесь безпечне середовище, в межах якого вона буде реалізовувати свій пізнавальний інтерес до світу.
Це стосується не тільки ситуації з COVID-19, взагалі відповідальність дорослого – стежити, щоб у дитини не порушувалося це базове почуття безпеки. Тому важливо не дзьобати постійно дитину з власної тривоги, а думати про те, як забезпечить їй безпечне середовище, щоб вона могла в ньому гармонійно розвиватися. Адже буває, що інколи бабусі або якісь жіночки, які не реалізовують свої власні інтереси, а зосереджуються на вихованні дитини, якось шукають відповіді на те, чому дитина постійно вимагає собі уваги і я не в праві нічим іншим зайнятися. Смикаючи дитину, врівноважують власну тривогу, щоб не виходити за межі своєї зони комфорту, щоб не визначатися – а хто я в цьому світі, а що мені насправді цікаво, а в чому моя потреба. Тому постійний фокус уваги на дитині – це спосіб не звертатися до своїх якихось екзистенційних питань.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.