Ірина Соломко: В бюджеті цього року на розвиток територій виділено близько 5 млрд грн. На жаль, виглядає таким чином, що ці гроші – інструмент, за рахунок якого народні депутати-мажоритарники задобрюють своїх майбутніх виборців.
Анатолій Ткачук: Абсолютно справедливо. Якщо ви проїдете по Україні, особливо по сільським районам, то побачите цікаві речі: стоїть маленька зупинка – захист від дощу, чотири стовбці, металеві бляхи зверху і табличка – «Створено за підтримки народного депутата А». Заїжджаєте в інше село, там дитячий майданчик, де написано – «Створено за сприяння народного депутата Б», відремонтована школа «завдяки депутату Г», побудована дорога «завдяки депутату Д». Таке враження, що в Україні все, що будується, робиться депутатами.
Ірина Соломко: Саме на маленьких територіях?
Анатолій Ткачук: Так. Тому що у великому місті це непомітно, а на решті територій це просто катастрофа. Тільки депутати все роблять. Виходить, що держава там не присутня. Хоча все це зроблено за державні бюджетні кошти, але подається так, ніби це вибили депутати.
Подивіться на Фейсбук, де депутати розказують, що вони зробили на окрузі. Одні дякують за розуміння і виділення грошей, а другі пишуть, що «я вибив в уряду на свій округ 23 мільйони і ми тепер щасливі».
Що це взагалі таке – соціально-економічна субвенція? Це означає підкуп з одного боку депутатів, тому що вони не хочуть голосувати, якщо немає субвенції, а з іншого боку – виборців. Урядовці визнають, що така субвенція – це погана штука, але іншого виходу проголосувати бюджет чи якийсь закон не існує, тому що депутати хочуть ділити гроші.
Це дуже погано, адже це розмиває взагалі підхід до регіонального розвитку. Є система планувальних документів: державна і регіональна стратегії регіонального розвитку. Є Державний фонд регіонального розвитку, де чітко розподіляються гроші за формулою між регіонами. І мало того, що регіон отримує свою квоту грошей, має бути поданий проект, який вирішує ту чи іншу проблему, яка ідентифікована в регіональній стратегії. Цей проект має відповідати всім вимогам, і тоді він отримає фінансування, і таким чином вирішується проблема. Тобто це абсолютно європейська схема.
За українським законом сума грошей в цьому регіональному Фонді регіонального розвитку має бути не менше 1% від бюджету. За нинішніми мірками це 7,2 млрд. Але депутати ставлять 3,5 млрд в Державний Фонд і 5 млрд собі на розподіл. Тобто гроші, які розподіляються за формулою і за які треба поборотися, є значно меншим, ніж гроші, які розподіляють між депутатами. Отже, треба йти до депутата і просити гроші. Але депутат не дасть гроші, наприклад, на створення під’їзних шляхів до індустріального парку, тому що від цього ніяких голосів не буде. Він дасть гроші на закупівлю іграшок у дитячі садочки.
Є в нас один з таких районів, де в дитячі садочки виділили по 7 тис. грн на закупівлю іграшок. Тобто стратегічні гроші, які цільово визначено на соціально-економічний розвиток окремих регіонів, видані на закупівлю іграшок, які будуть викинуті через рік. Що таке 7 тис. грн в умовах децентралізації? Якщо місцевий бюджет не має 7 тис. грн, треба виганяти цих керівників. Сьогодні місцеві бюджети мають хороші темпи зростання. І де керівники на своєму місці, там по таких грошах не виникає питань. Але, розмазавши по 7 тис. по всій території гроші, ти їдеш по цим громадам, батьки аплодують і завтра, можливо, за тебе проголосують. А за ці гроші можна було б десь створити водогін, дорогу, відремонтувати міст, очистити земельну ділянку, яка захаращена після руйнації колгоспу, і виставити її на аукціон для отримання інвестора. Стратегічні речі, під які мали б йти державні гроші, нігілюються, а державні гроші розподіляються просто так.
Що це взагалі таке – соціально-економічна субвенція? Це означає підкуп з одного боку депутатів, тому що вони не хочуть голосувати, якщо немає субвенції, а з іншого боку – виборців
Ірина Соломко: Як ці гроші розподіляються? До депутата має поступити звернення від району чи голови села, чи ОТГ? Чи це відбувається навіть без звернень?
Анатолій Ткачук: Формально, перелік затверджується рішенням Кабінету міністрів. Але в положенні про те, яким чином визначається цей перелік написано – «за пропозицією… народних депутатів України». Це неправильний підхід, тому що народні депутати – це представники законодавчої влади. Вони не можуть розподіляти гроші після того, як в бюджеті затверджена сума. Далі має працювати механізм, який затверджений або на рівні закону, або на рівні постанови Кабміну.
І от у мене є багато знайомих голів об’єднаних територіальних громад, які запитують, коли ми вже перестанемо танцювати перед народними депутатами за ці гроші. Так було добре, коли гроші були з державного фонду, ми готували проект, тепер там грошей мало, а більше грошей в депутатів, і незрозуміло, як їх отримати.
Що ми втрачаємо? Ми втрачаємо європейський інструментарій, який стає нецікавим. Наприклад, якщо область з Державного фонду отримує 100 млн, а депутат має 20 млн, і декілька депутатів на область мають більше грошей, ніж законних грошей з державного фонду, тоді немає інтересу займатися плануванням та узгодженням. До того додається ще одна проблема – відсутність держави в територіях. Коли ви переїжджаєте кордон, заїжджаєте в Польщу чи в Словаччину, то бачите надпис в потязі: «Придбано за кошти Фонду згуртованості Європейського Союзу». Вийшли з потягу на вокзал – написано: «Побудовано за кошти розвитку Європейського Союзу». І ми бачимо, що Європейський Союз присутній. Не депутати, не прем’єри, а Європейський Союз. А в нас кругом присутні народні депутати. Це розмиває оцю загальноукраїнську єдність, що є неправильним та неприйнятним.
Крім того, є втрати реальних грошей. Тому що Україна підписала з ЄС відповідну угоду про бюджетну підтримку регіонального розвитку, за якою Європейський Союз надає траншами гроші, що йдуть в бюджет і потім цільово використовуються на регіональний розвиток. От ми отримали перший транш – 27 млн євро, це більше 600 млн грн, які зараз розподілятимуться на проекти. Але вже в наступному році ми вже такого траншу не отримаємо. Він буде значно меншим, адже ми не дотрималися умови, яку прописали, що не менше 1% бюджету має йти у ДФРР. Все, це ми не виконали.
Друга умова – забезпечити стабільний і прозорий механізм фінансування регіонального розвитку в середньо строковій перспективі. Тепер цей механізм фактично зруйнований.
Ірина Соломко: Тому що механізм виділення коштів під народних депутатів непрозорий?
Анатолій Ткачук: Так, він непрозорий, непередбачуваний, тому ми втратимо ці гроші.
Ірина Соломко: Що можна з цим зробити?
Анатолій Ткачук: Найправильніша схема – вже в бюджеті 2018 року не передбачати кошти на оцю ручну субвенцію.
Ірина Соломко: Коли вона була запроваджена, як система?
Анатолій Ткачук: В 2010-му році.
Ірина Соломко: Як політичний інструмент?
Анатолій Ткачук: Так, як політичний інструмент, коли лояльним депутатам давали ці гроші. В нас є навіть побудовані графіки, як область отримувала все, а інша – нічого.
Але з кожним роком ця ситуація покращувалася, тобто апетити зростали. В 2014-2015-му цього не було. В 2016-му році відбулася реінкарнація, а в 2017-му це знову досягло апогею.
Правильно було б забезпечити єдиний державний кошик – Державний фонд регіонального розвитку. Це абсолютно прозорий розподіл, конкурсні механізми з урахуванням того, що частина цього другого траншу для менш розвинених областей йде чисто на розвиткові проекти і саме на ті території, де є найбільші проблеми.
До того, кожен проект, який реалізується в регіоні, має результат, отримує табличку: «Створено за рахунок коштів державного бюджету України». І коли ми бачимо багато таких табличок, то розуміємо, що держава працює, вона розвиває території. А так її немає.
Є і м’яка версія. Її можна впровадити навіть сьогодні, коли ще є кошти цієї державної субвенції. Треба ухвалити постанову Кабінету Міністрів про порядок розподілу цих коштів. Будь ласка, депутати можуть брати участь у конкурсній комісії в області, де будуть розподілятися ці гроші на конкурсі, при умовах, що подаються на ці гроші проекти, які відповідають місцевій стратегії розвитку і державним пріоритетам. І ці проекти можуть реалізовуватися в тих територіях, де є депутатські округи. Це справедливо, тобто тоді це розподіляється пропорційно на конкурсній основі під проекти.
Якщо б ми таке запровадили, то могли б і європейцям показати, що в нас не 3,5 млрд, а майже 9, адже 3,5+5, а ці п’ять йдуть також через конкурс, йдуть прозоро на регіональний розвиток, а не на амбіції.
Урядовці визнають, що така субвенція – це погана штука, але іншого виходу проголосувати бюджет чи якийсь закон не існує, тому що депутати хочуть ділити гроші
Ірина Соломко: І це легко можна реалізувати?
Анатолій Ткачук: Теоретично так. Але я розумію, що практично депутати почнуть робити в кабінетах урядовців. Тому що це забирається лакомий кусок.
Те, що відбувається зараз – шлях в нікуди. Ми бачимо тенденцію, що кожного року ця складова зростає, зростають апетити, і наступного року при розподілі бюджету вони запросять вже не 5 млрд, а 10. А це крах публічним фінансам.
Тому сьогодні потрібно, щоб різні середовища – і місцеве самоврядування, і експерти, і політики, і депутати, які не отримали цих грошей, стали в один ряд і сказали, що ми маємо боротися з політичною корупцією серед нас самих. Тому що ми не можемо як депутати розподіляти в ручному режимі гроші на підгодовування своїх виборців на територіях.
Ірина Соломко: Який існує більш складний формат вирішення цієї проблеми?
Анатолій Ткачук: В бюджеті наступного року не передбачати цієї субвенції.
Ірина Соломко: Тобто просто зараз нічого з цим не робити?
Анатолій Ткачук: Так, тому що ми вже нічого не зробимо в цьому році. Але в наступному році не потрібно так розподіляти. Тому що жоден закон, на підставі якого будується бюджет, не передбачає такої субвенції. Якщо ДФРР прямо визначений в Бюджетному кодексі, то оця субвенція на соціально-економічний розвиток окремих територій не випливає з жодного закону. Це чиста торгівля.
Ірина Соломко: Але цим інструментом не всі депутати користуються. Чи є у вас аналіз, хто є рекордсменом з народних депутатів по використанню цих грошей? Це тільки мажоритарники?
Анатолій Ткачук: Ні, не тільки. В нас є лідери окремих фракцій, які в свій час були мажоритарниками в одній з областей. На неї там постійно вибивають гроші, тому що є «золота акція» у фракції, тому ми отримаємо багато грошей, інакше ми не проголосуємо. Я просто не хочу називати прізвища, але можна здогадатися, що це за політична сила. Є стабільна більшість, яка проголосує. Якщо немає такої більшості, уряд фактично не має, на що опертися, це інші правила діяльності, наступають правила домовленості.
Але ми ж говоримо, що ми йдемо в Європу, ми говоримо про публічність та прозорість, ми створили купу антикорупційних структур, але тут на самому високому рівні депутати вносять в Бюджетний кодекс норму, що серед членів міжвідомчої комісії, яка затверджує розподіл коштів на проекти коштів Державного фонду регіонального розвитку, більше 50% мають бути члени Бюджетного комітету. Я як юрист ставлю питання: а як же розподіл повноважень – законодавча, виконавча, судова влада? Законодавча влада наділена правом парламентського контролю над виконавчою владою. Як реалізовувати парламентський контроль над виконавчою владою, коли 50% і більше членів комісії, яка приймає рішення про розподіл коштів, є цими депутатами, які мають здійснювати парламентський контроль? Це конфлікт інтересів, цього категорично не може бути. Тому потрібно визнати, що це релікти режиму підкупу за публічні кошти виборців.
Ірина Соломко: Для того, щоб ця система змінилася, потрібна політична воля? Наскільки реально, щоб ця ганебна норма розподілу державних грошей зникла?
Анатолій Ткачук: Сьогодні я не бачу можливостей це ліквідувати, тому що в нас бюджет приймається депутатами, а депутати голосують за умови, якщо вони бачать себе в цьому бюджеті. Тому допоможе лише тиск зовні: місцеве самоврядування, політичні партії, які за бортом, депутати, які не отримують цих грошей, міжнародні структури. Лише це може змусити змінити цю ситуацію.