До українського документального кіно є цікавість у всьому світі, — Гладштейн

Ілля Гладштейн, співзасновник фестивалю кіно та урбаністики «86», який започаткував майстерню MyStreetFilmsUkraine, та Євген Нікіфоров, український фотограф та режисер, про українську документалістку як новий та потужний тренд.

Ірина Соломко: Завдання проекту — розповідати про міста. Як це впливає на розвиток територій?

Ілля Гладштейн: Проект MyStreetFilmsUkraine — це кіномайстерня, до якої ми запрошуємо долучатися молодих режисерів. Вона існує три роки. Перші два роки в нас не було ніякого географічного фокусу. Хоча, звичайно, малі міста для нас — найцікавіші об’єкти, і наша ідея — приводити культурні та міжнародні проекти, а також кіно в малі міста.

Звичайно, ми стаємо більш досвідчені і професійні, і рівень робіт щороку зростає. І цього року це найсильніше видання проекту.

Ірина Соломко: Ваш проект існує в форматі щорічної освітньої програми, і кожен бажаючий може подати на конкурс ідею свого фільму.

Євген Нікіфоров: «86» почався для мене з його найпершого року існування у Славутичі в 2014-му. В цьому році я побачив, що можна подати заявку на участь в програмі MyStreetFilmsUkraine. Тема була — Донбас, і умовою було знімати фільм в Луганській або Донецькій областях. Я не з Донбасу, але провів там багато часу, досліджуючи свій проект.

Мою заявку відібрали. Далі було чотири дні майстер-класу в Краматорську, де можна було працювати зі звукорежисером, оператором, драматургом. Потім були покази фільмів та обговорення. І ті проекти, які відшліфувалися на цих майстер-класах, були допущені до зйомок і доведені до ладу з режисером.

Ірина Соломко: Ви більше фокусуєтеся на місцевих, які хочуть зняти фільм про своє місто?

Ілля Гладштейн: Не обов’язково, Женя, наприклад, з Києва. Подав заявку на проект, який присвячений містам сходу, зокрема Маріуполю. Тобто в нас немає жорсткої вимоги, щоб режисер був в з цього міста, про яке він знімає. Головне, щоб в нього був інтерес, натхнення та історія міста, якою варто поділитися.

Ірина Соломко: Тобто режисер має прийти зі своєю ідеєю?

Ілля Гладштейн: Так, режисер приходить зі своєю ідеєю. Можливо, в нього є матеріали, фото, відео. Потім ми відбираємо заявки разом з тьютерами, які потім безпосередньо навчають наших режисерів. Ми допомагаємо їм творчими настановами, монтажем і звуком. Адже часто режисери, особливо початківці, не знають, як знімати кіно. В них є ідея, яка може бути дуже хороша. Але якщо вони беруться самі знімати, велика ймовірність, що вийде ляп на якомусь технічному етапі. Тому ми приходимо на допомогу і допомагаємо фільму побачити світ, підбираємо якісну аудиторію та допомагаємо з подальшою фестивальною дистрибюцією.

Ірина Соломко: І за три видання було створено 39 коротких фільмів. Це багато?

Ілля Гладштейн: Так. Фестиваль перетворюється з місця, де люди дивляться кіно на місце, де вони його виробляють. Це одне з наших завдань — не просто створювати середовище людей, яким цікаво поговорити одне з одним, а щось зробити.

Ірина Соломко: Географія цих фільмів різна?

Ілля Гладштейн: За два роки найбільше було проектів з Києва, тут зосереджена багата творча індустрія. Але цього року ми спеціально обмежили тему. Бо нам цікаво збирати історії зі сходу, які відрізняються від історій, що ми чуємо щодня по телебаченню. Ми переважно чуємо назви населених пунктів на сході в контексті обстрілів та смертей, та забуваємо, що там продовжується життя, там живуть такі самі люди, в дечому їхнє життя — краще, в дечому — гірше, але вони також заслуговують увагу, і не тільки режисерів-репортажників з гарячих точок.

Ірина Соломко: Ви відчуваєте брак інтересу до теми сходу, зокрема, та до фестивального кіно, в цілому?

Ілля Гладштейн: Наша аудиторія здатна сприймати більш складні неідеальні речі. Це люди, які готові слухати і чути про кіно. Так само в нас немає ідеї бути якоюсь маленькою нішовою подією, адже ми відчуваємо відповідальність за ті роботи, які ми виробляємо і продюсуємо. Наша мета, щоб їх побачило якомога більше людей.

Зокрема в п’яти містах сходу відбуватиметься наш проект «86 післямова». Ми хочемо привезти фільми до їхніх героїв, щоб вони побачили себе на екрані. Женя, наприклад, планує запросити героя свого фільму на показ у Маріуполь. Також покази будуть в Краматорську, Лисичанську, Сєвєродонецьку і Костянтинівці.

Ірина Соломко: Євгене, чому Маріуполь? Це якесь особливе місто для вас?

Євген Нікіфоров: Мій фільм стосується однієї з мозаїк радянського періоду, які були створені в Україні. Я досліджував їх по всій країні протягом чотирьох років. Маріуполь цікавий тим, що там представлена одна з найкращих колекцій мозаїк радянського періоду, які були створені у 60-70-ті роки. Там працювали найкращі монументалісти з Києва та інших міст, була своя школа.

Одна з найцікавіших мозаїк знаходиться на центральному вокзалі. Але ця робота закрити вже декілька років, до неї немає доступу.

Ірина Соломко: Чому закрита? Вона в поганому стані?

Євген Нікіфоров: Вона в чудовому стані. Але вона знаходиться на третьому поверсі вокзалу. Оскільки зараз через війну немає сенсу використовувати весь вокзал, два поверхи не функціонують. Вокзал є режимним об’єктом, який використовується військовими. Вхід на другий і третій поверх закриті. Я приїздив в Маріуполь три рази, і жодного разу мені не вдалося домовитися про зйомку цього третього поверху. Коли я почав знімати фільм, на них це подіяло.

Зараз я дуже чекаю «Післямови 86», щоб показати цей фільм у Маріуполі, щоб послухати людей, які знають цю роботу.

MyStreetFilmsUkraine цікавий тим, що ти можеш показати якісь пласти, сховані від глядача.

Ірина Соломко: Що зображено на цій мозаїці?

Євген Нікіфоров: Робота називається «Металург». Її робили маріупольські художники. Вона зображує процес створення металу.

Ірина Соломко: З гарячих точок на передовій були фільми?

Ілля Гладштейн: У нас була одна учасниця з Мар’їнки, 15-річна дівчина. На жаль, її робота не вийшла у фінал, але вона пройшла всю майстерню. І ця майстерня для неї вийшла дуже корисною.

Наша мрія — показати ці фільми і там, хоча це дуже складно із логістичних та військових причин.

Також у нас є фільм Валерія Пузика, одного з переможців національного конкурсу. Цього року в рамках майстерні він зняв фільм «Гострий біль». Він — про роботу мобільної стоматологічної служби, яка їздить по фронту та допомагає солдатам, в яких заболіли зуби.

Ірина Соломко: Скільки фільмів було знято цього року?

Ілля Гладштейн: 12-ть, а заявок було десь 65.

Ірина Соломко: Чи конкурентоздатна українська документалістика?

Ілля Гладштейн: Дуже. Якщо згадувати нові документальні фільми, то фільм Остапа Костіюка, який був нашим тьютером в майстерні, отримав диплом журі на фестивалі у Торонто, фільм «Українські шерифи» Романа Бондарчука отримав спеціальну відзнаку на фестивалі «Ітфа», це Канни для документального кіно. Його ж фільм подавався на «Оскар» від України як найкращий фільм іноземною мовою.

Це свідчить, що документальне кіно в Україні зараз на хвилі. До нього є цікавість у всьому світі як через політичну ситуацію в країні, так і через якість, гостроту та свіжість погляду.

Ірина Соломко: Чи можна розширювати рамки показу таких фільмів, щоб більш широка аудиторія мала до них доступ?

Ілля Гладштейн: Це також одна з наших задач — популяризація документального кіно як медіа. Ми випустили 20 документальних релізів у кінотеатрах України. Найбільший, мабуть, це «Російський дятел».

Звичайно, порівнювати аудиторію документальних фільмів і художніх важко, аудиторія документального фільму в кінотеатрах — це 2,5-3 тисячі глядачів в кращому разі, в той час, як художній фільм може подивитися мільйон.

Але ми з цим працюємо. З’явилася певна мода на документальне кіно, ми це бачимо по нашій аудиторії, яка зростає — цього року в нас було близько 1500 глядачів.

Ірина Соломко: Все ж таки, що проект дав за ці три роки малим містам?

Ілля Гладштейн: Місто — це не лише майданчик, це простір взаємодії, з яким ми працюємо. І фестиваль став справжнім локомотивом змін у Славутичі. Взимку, наприклад, ми робили дитячу кіношколу за такою ж моделлю, що і MyStreetFilmsUkraine, тільки всі історії були про Славутич, а учасниками — діти.

Також наші волонтери, яких в місті стає все більше, роблять свої фестивалі.

Тому місто росте, розвивається. І найбільша наша цінність — це діти та молоді люди, які надихаються і готові змінювати місто на краще.