Громадське радіо
А потім саме вона допомогла йому повернутися до мирного життя.
Юрій яскраво пригадує парад полонених в Донецьку в 2014 році і каже, що його можна оцінювати по-різному, але він врятував йому та побратимам життя:
«Ну цей парад теж суттєво зберіг нам життя, бо бували такі моменти, що родичі, батьки конвоїрів, дзвонили до них, а ті прогулювалися біля нас, викликали, щоб сказати, що так, ми були на цьому параді. І ми живі-здорові. І це відіграло дуже важливу роль в тому, що ми залишилися живими».
Протягом трьох тижнів чоловік був в полоні. Коли повернувся додому, то відразу зустрівся зі своєю подругою-поетесою — Лєною Шторм. Раніше вони спілкувалися лише віртуально:
«Одна з небагатьох людей, яка дійсно знала, де я. Що я роблю, живий, неживий. Батьки, наприклад, взнали про те, що я в зоні бойових дій, тобто там вже, в той момент, коли показали мене вже по телебаченню на параді полонених. Більшість друзів, навіть найближчих не знали, де я. Вона знала все».
Поступово дівчина повертала його до життя, пригадує Юра:
«Витягувала мене з того всього. Бувало там, гуляємо парком, і я під тим деревом вже спав би, там може снайпер укритися. Дивлюсь в кожне вікно, з якого можна стріляти. Ну і теж такий переляканий. Розумію, що на мирній території, але теж шукаю позицію, звідки можуть стріляти».
Окрім адаптації до мирного життя, його чекали і ніші неприємні сюрпризи. Як, наприклад, невиплати за його контузію, відсутність підтримки від держави:
«В мене контузія. Травма. В принципі я взнав, що я все-таки отримав компенсацію за поранення. Але яка це компенсація, куди вона пішла і в якій кількості, цього ніхто не знає і ніхто не може довести. І я розумію, що моє прізвище в списку „Компенсація за поранення Юрію Букії виплачена“. Доволі цікаво. Пробували через обласний комісаріат дізнаватися. І ніхто нічого не знає. Ну це чиясь генеральська доця або син мають нову машину або шубу».
Добиватися своїх прав та пільг йому теж допомагала Олена. Але дівчина не намагається приміряти на себе роль «сучасної героїні» і каже, підтримувати чоловіків потрібно, які повернулися з війни, а не «оплакувати»:
«Я думаю, що трохи треба відійти від цієї традиційної схеми «оплакування» чоловіка, як я кажу. На війні людина звикає до побратимських відносин і йому перш за все потрібен друг. А якщо вона (ред. — дружина) буде, мало того, що в нього і так стрес, і вона не буде говорити, що ти сильний нормальний, і якось його підтримувати, підбадьорювати в реальному житті. І якщо вона не буде цього робити, а буде тільки оплакувати, що «ой ти ж бідненький, ти ж стільки там пережив, ось тобі найбільша тарілочка борщу», і власне через це чоловіки, я вважаю, і спиваються, тому що в них вмикається якась внутрішня дитина. А людину навпаки треба стимулювати до дорослих вчинків і казати, що «ти повернувся з АТО, і добре, класно, що ти повернувся, так, давай, відстоюй тут те, за що ти воював там».
Згадуючи все пережите разом, своє заміжжя через півроку після знайомства, сім` я вважає, що війна влаштовує перевірку на справжність і друзям, і сім`ям бійців АТО, адже щирі відносини попри все тільки міцнішають.